Найобдарованішою творчою індивідуальністю поміж гейдельберзьких романтиків був, безперечно, Клеменс Брентано. Народився він у Франкфурті, в багатій купецькій родині італійського (по батькові) походження, яка відзначалася артистичними інтересами й була пов’язана з літературними колами. Його мати дружила з молодим Гете і була згадана в його “Стражданнях молодого Вертера”. Як пам’ять про стару дружбу з Максиміліаною Брентано Гете виявляв приязнь до її дітей Клеменса й Беттіни, яка теж була обдарованою письменницею. Клеменс навчався в кількох університетах, але так і не закінчив курсу і не здобув якоїсь певної професії. Він був справжньою артистичною натурою, талановитою і стихійною, нездатною до постійної практичної діяльності. Все це виразно позначилося на житті Брентано з його палкими захопленнями й швидкими розчаруваннями, постійними впаданнями в крайнощі, з його дон-жуанством молодості й пізнішою католицькою аскезою.
У 1798-1799 pp. Брентано навчався в Ієнському університеті й зблизився з ієнськими романтиками; він став їх палким прихильником, але не був повністю прийнятий їхнім гуртком. Ієнський романтизм відіграв значну роль в становленні Брентано, що виразно проявилося в його ранній поезії, а також в романі “Годві” (1801). Однак, він досить швидко відходить від ієнського романтизму, і в цьому контексті важливе значення мали його мандри по Рейну в 1800-1802 pp., під час яких йому відкрився світ німецької народної поезії. Розпочинається її активне збирання та обробка, і водночас відбувається поворот у творчому розвитку Брентано, що був переходом до народно-фольклорного романтизму. В 1804 р. він поселяється в Гейдельберзі, засновує разом з Арнімом гейдельберзький гурток романтиків, в 1806-1808 pp. вони видають “Чарівний ріг хлопця”.
Літературна діяльність Брентано не була тривалою, фактично вона вичерпалася десь в 1817-1818 pp., хоч прожив він ще довго, до 1842 p., але друга половина його свідомого життя в основному була віддана служінню католицькій церкві. Як і його друг Арнім, Брентано теж був і поетом, і прозаїком, писав він і драматичні твори, але, на відміну від Арніма, найзначнішою і найціннішою частиною його творчої спадщини є поезія. Хоча, варто зазначити, його прозові твори, зокрема роман “Годві” й пізніші оповідання та казки, написані на фольклорній основі, теж належать до значних набутків німецької романтичної літератури.
Рання поезія Брентано стала відома завдяки його сестрі Беттіні, яка після смерті брата опублікувала їхнє листування молодих літ у книзі “Весняний вінок Клеменсу Брентано, сплетений із листів юності, як він сам того побажав” (1844). Ці листи 1801-1803 pp. засвідчують, як сильно молодий Брентано перебував під впливом Французької революції та ієнського романтизму. В книзі вміщені також поезії молодого Брентано, за якими можна судити, з чого починав цей видатний поет-романтик. Вони пройняті духом життєрадісності й життєствердження, в них панує світлий святковий настрій, довірлива відкритість світові. Словом, за своїм змістом і настроєм вони є різким контрастом пізнішій ліричній поезії Брентано. Щодо їх поетики й стилю, то на них вже позначилося захоплення поета фольклором, деякі із поезій написані в народнопісенному ключі.
Найбільша заслуга Брентано перед літературою полягає в тому, що він став зачинателем романтичної поезії нового типу, зорієнтованої на народнопісенну традицію, і створив її довершені зразки. Фактично він завершив перебудову структури німецької ліричної поезії на фольклорній основі, яка була розпочата в добу “Бурі й натиску”, зокрема Гете, і якоюсь мірою продовжена ранніми романтиками. Ця перебудова охопила різні рівні німецької ліричної поезії, в тому числі її ритміку й просодію, де простежується рух від силабо-тоніки до народного тонічного вірша. Всім цим Брентано відкрив новий шлях німецькій ліричній поезії, яким у 10-30-ті роки пішли кращі поети-романтики – Й. фон Ейхендорф і А. Шаміссо, Л. Уланд і Е. Меріке, В. Мюллер, ранній Г. Гейне та ін. Цей тип романтичної ліричної поезії швидко прищепився і набув яскравого розвитку в слов’янських літературах, зокрема в українській.
Тематично-емоційний діапазон ліричноі поезгі Брентано досить широкий, але провідною виступає в ній любовна тема, інші теми й мотиви здебільшого вплітаються в провідну, збагачуючи й урізноманітнюючи її. У Брентано маємо зовсім іншу, ніж у Гельдерліна чи Нова-ліса, інтерпретацію любові, інший у нього й ліричний герой. Він втрачає гармонійне світовідчуття, у нього з’являється розлад зі світом, від якого він страждає, трагічний надрив у почуттях і переживаннях. Кохання і кохана стають для нього останньою опорою в дисгармонійному світі, останнім притулком у житті, сповненому знегод. Але ця надія виявляється оманливою, кохана – жінкою непостійною і зрадливою, що сповнює душу поета болем та відчаєм і перетворює його почуття в любов-страждання. Таким чином, любовна лірика Брентано набуває драматичного змісту, нерідко в ній переплітаються трагізм і романтична іронія. В цьому плані характерним його твором є “Балада про втрату вірноі любові”; ім’ям Treulieb (Вірної любові) він наділив героїню, наповнюючи його гіркотою та іронією, бо в коханій він знаходить лише непостійність та зрадливість.
Одним із найвідоміших творів Брентано є його балада “Лорелея”, якій належить почесне місце в німецькій романтичній поезії. У нас зустрічається твердження, що тема цієї балади запозичена з німецького фольклору, однак воно не відповідає дійсності: легенда про Лорелею була витворена самим Брентано, але в фольклорному дусі й стилі, і пізніше вона справді перейшла в фольклор. Водночас ця балада тісно пов’язана з любовною лірикою поета, в ній знаходить розвиток мотив кохання як ірраціональної пристрасті, фатальних чарів, що несуть страждання і загибель. До того ж Брентано ускладнив цей мотив, його Лорелея є не тільки носій цих чарів, вона зовсім не “зла чарівниця”, за яку вважає її єпископ: фатальна сила краси дівчини діє поза її волею і бажанням, сама ж вона страждає від нерозділеної любові, від того, що коханий її покинув.
Ліричною поезією наповнений також роман “Годві”. Тут вірші чергуються з прозою, що було поширеним явищем у німецькій романтичній літературі: те ж знаходимо в “Генріху фон Офтердінгену” Новаліса чи “Мандрівках Франца Штернбальда” Тіка, цю традицію ще підтримував Гейне в “Подорожі на Гарц”. При цьому вірші з’являються там, де автору необхідно передати душевно-емоційний стан героя, внутрішній спалах і піднесення, те, що згодом Джойс назве “єпіфаніями”. Вірші з першої частини роману близькі за змістом і тональністю до ранньої поезії Брентано із “Весняного вінка”, вони передусім несуть захоплення повнотою та красою буття, вірші з другої частини помітно набирають змісту, характерного для його зрілої поезії.
Щодо самого роману “Годві”, то це твір нерівний і досить хаотичний, особливо в другій його частині. Він теж пов’язаний з гетівським “Вільгельмом Майстером”, але маємо тут скоріше “роман виховання” з негативним знаком, оскільки немає внутрішнього зростання героя, його “самобудування”, і приходить він, зрештою, до “втрати ілюзій” і розчарування. Ще більшою мірою роман “Годві” пов’язаний з ієнським романтизмом, зокрема з Ф. Шлеге-лем і його “Люціндою”, присутність якої в ньому дуже відчутна, особливо в першій частині. Висловлені Шлеге-лем в “Люцінді” ідеї чуттєвої повноти буття і вільного кохання доведені Брентано до крайнощів, до самозаперечення. Так, апологія вільного кохання в романі переростає в зображення профанації його і проституювання. Загалом у другій частині змінюється не лише зміст “ліричних партій” роману, а й весь його зміст і тональність, поступово зосереджуючись на зображенні кризи, яку переживає герой.
Цікаво зазначити, що в другій частині цього твору з’являється щось на кшталт “роману в романі”, композиційної структури, що набуде великого поширення в літературі XX ст. Перша, епістолярна частина роману приписана автором поету Марії як її видавцю, в другій – він виступає одним з персонажів і водночас сам же творить її сторінка за сторінкою, хоч ця частина представлена як вже завершений твір.
Із пізніших поетичних творів Брентано слід ще згадати два – поему “Романси про вінок із троянд” (1812) і драматичну поему “Заснування Праги” (1814). Перший з них цікавий тим, що в ньому поет звертається до епохи Відродження і до теми Фауста, хоч цей “вічний образ” і не названий тут по імені. Але в її протагоністові П’єтро Апоне, який є вченим і магом, виразно проглядаються риси Фауста, і весь цей твір є не що інше, як романтична варіація фаустівської теми. Написаний він був уже після католицького навернення Брентано, що неабиякою мірою пояснює інтерпретацію в ньому як доби Відродження, так і її породження, образу Фауста. В добі Відродження автор бачить передісторію сучасності, коли складалися такі її визначальні риси, як індивідуалізм, грубий утилітарний матеріалізм, егоїзм, і звідси його різко негативна оцінка цієї доби (в чому, до речі, Брентано збігається з багатьма мислителями й письменниками нашого часу, зокрема з росіянином Солженіциним). Тими ж рисами наділений і образ Апоне, брентанівського Фауста, в якому знімаються висока духовність, благородні пориви та прагнення і залишаються безмежне честолюбство та властолюбство і жадоба чуттєвих насолод. В поемі закладена полеміка з гетівським “Фаустом”, перша частина якого вийшла 1808 року, незадовго до появи “Романсів про вінок із троянд”. Драматична поема “Заснування Праги” була наслідком перебування Брентано в Празі у 1811-1812 pp., де він познайомився з чеськими вченими, філологами й істориками. В цьому творі яскраво проявився притаманний гейдельберзьким романтикам інтерес до глибокої давнини й міфології, що знайшло концентроване вираження в діяльності братів Грімм. Звертаючись до чеської праісторії, автор прагнув змалювати “юнацькі дні людства”, але зодягнені “в свято слов’янської весни”. Зображено в поемі той час, коли тільки зачиналося історичне життя в лоні первісного хаосу, закладалися підвалини чеської суспільності й державності. Сюжетну основу твору складає чеська легенда про Лібушу, засновницю Праги; водночас Брентано вдається в ньому до міфології й фольклору інших слов’янських народів, зокрема й до давньоруського. І що найцікавіше, звернувся він і до “Слова о полку Ігоревім”, яке в 1811 р. вийшло в німецькому перекладі Мюллера. Із нього в текст поеми прийшли Див, “слов’янська гарпія”, як пояснюється в авторському коментарі, і дятли, “віщі птахи”, як говориться про них в тому ж коментарі і наводиться вірш із “Слова”: “Дятлове тектом путь к р’Ьц’Ь кажут”. Брентано був чи не перший західноєвропейський письменник, який у своїй творчості звернувся до уславленої пам’ятки давньоукраїнської літератури.
Брентано написав також багато казок і оповідань на фольклорній основі, але за життя письменника вийшов тільки один їх том. Жанр казки був поширений у німецькій романтичній літературі, серед ієнських романтиків активно працював у ньому Людвіг Тік. Однак його твори в цьому жанрі тяжіли до літературної казки, тоді як Брентано ставить сюжет на народно-фольклорну основу, принаймні кращі свої твори він наповнює народним змістом, прагне передати в них народне світосприймання і мораль. Кращим його твором цього типу слушно вважається “Історія про чесного Касперля і чарівну Аннерль” (1817), де головними героями виступають солдат-улан Касперль і служниця Аннерль, а роль оповідача передана старій селянці, матері Касперля. Вона не лише розповідає трагічну історію молодих людей, а й висловлює своє розуміння і свої оцінки, з чим автор беззастережно погоджується. Цю “народну мудрість” патріархального селянства, пройняту глибокою релігійністю, він схильний був приймати як вищу істину.