Один з найкращих англійських письменників XIX століття змалечку пізнав ЖИТТЯ у злиднях. Тяжкі умови існування не дозволили Діккенсу отримати освіту, проте саме життєвий досвід допоміг письменникові досягти матеріального добробуту. Вже перші романи Діккенса принесли йому всесвітнє визнання. Незважаючи на жебрацьке життя, Діккенс – письменник-оптиміст. Почуття гумору не зраджує йому ніколи. Одним із найкращих гумористичних романів автора є «Посмертні нотатки Піквікського клубу». У творі йдеться про спортивні пригоди кількох джентльменів. Головним героєм роману є чудернацький містер Піквік – комік та невдаха. Навколо нього можна побачити членів організованого ним «клубу»: закоханий товстун Тампен, горе-спортсмен Уінкль, нереалізований поет Снодграсс. До них приєднується слуга містера Піквіка Сем Уеллер – жартівник та балагур, носій народної гумористичної мудрості. Казково-доброзичливі стосунки «піквістів» різко контрастують з навколишнім буржуазним світом. При усіх своїх недоліках ко-мічні герої Діккенса відображують собою оптимістичний погляд письменника на людські якості.

Різдвяні оповідання склали цілий цикл сентиментально-фантастичних творів з повчальними елементами. Найкращим оповіданням циклу є «Різдвяна пісня у прозі», де зображене фантастичне перетворення бездушного капіталіста Скруджа у найдобрішого «різдвяного» діда. Гумор Діккенса і тут приймає несподівані форми. Напуття Скру-джу дає-не хто-небудь, а його колишній компаньйон, який недавно помер. Розповідаючи усілякі страхіття про потойбічне життя та щиро каючись у нечесному житті на землі, він попереджає свого друга Скруджа. Переляканий Скрудж одразу ж втрачає інтерес до збагачення та починає думати про порятунок душі. Ідеалістичне перетворення капіталіста на чесну та порядну людину приносить добро іншим людям.

Світове визнання отримали також гумористичні частини роману «Наш спільний друг», присвячені сатиричному зображенню родини Подснапів, яка уособлювала собою лицемірство та самозадоволену респектабельність вищих класів Англії. У сюжет роману покладено також багато життєвого матеріалу, проте основна сюжетна колізія будується на поступовому з’ясуванні усіма персонажами складного переплетіння таємниць, серед яких основна – вигадане вбивство головного героя.

Діккенс завжди виступав проти капіталізму та буржуазного устрою. Він виводив у своїх творах персонажів, які мали найкращі людські якості, тяжкі випробування завжди проходили для них з долею гумору, який допомагав їм долати усі перешкоди на шляху до щастя та добробуту.

Ежен Йонеско народився 26 листопада 1909 року (нерідко датою його народження помилково називають 1912 рік) в румунському місті Слатін. Його батько був румуном, а мати – француженкою, відтак Йонеско був пов’язаний з двома національними культурами. Дитинство він провів у Франції (відразу після народження хлопчика батьки переїхали до Парижа), а роки юності – у Румунії. 1929 року він поступив на літературний факультет Бухарестського університету, де познайомився зі своєю майбутньою дружиною, з якою прожив разом довге життя. Деякий час Йонеско викладав французьку мову, а румунською він видав на початку 30х років збірку поезій та книгу есе. 1938 року, отримавши урядовий грант, він приїздить до Парижа, де працює над докторською дисертацією про мотиви гріха і смерті у французькій поезії після Бодлера, яку він захистив у Сорбонні. Під час війни Йонеско живе у Франції, працює коректором в юридичному видавництві. Там він познайомився з середовищем чиновників, яке згодом відтворив у «Носорогах».

1949 року Йонеско створює свій перший «абсурдистський» твір – «натуралістичну комедію» «Жак, або Підкорення». Але відомою стала спочатку його «антип’єса» «Голомоза співачка», яка була поставлена в 1950 року в паризькому «Театрі Ноктамбюль».

Голомоза співачка (1950). Прем’єра «Голомозої співачки» ознаменувала народження «театру абсурду». Назва п’єси – чиста умовність, адже голомозої співачки не тільки немає серед дійових осіб, але про неї взагалі згадується одного разу, між іншим. У яві 10 Головпожежник, що збирається йти, раптом зупиняється й питає: «До речі, як там та Голомоза Співачка?», на що йому відповідають: «Як завжди, не міняючи зачіски».

Спочатку п’єса мала менш шокуючу „назву «Англійська без зусиль», а її задум сходив до власного досвіду Йонеско з вивчення англійської мови.

Драматург зізнавався, що наївні діалоги англійського підручника поставили його перед «фундаментальними істинами», якот: «підлога – внизу, а стеля – наверху», «тиждень має сім днів» і т.п. У подальших уроках підручника з’явилося подружжя Смітів, їх покоївка Мері та їхні друзі Мартіни – усі вони згодом перетворилися на персонажів «Голомозої співачки». «Четверо ,з них, – пригадував Йонеско свій досвід вивчення англійської, – починають базікати, і, починаючи з основних аксіом, вони будують більш складні істини: «У селі тихіше, ніж у місті».

Подібні мовні кліше і заяложені фрази підштовхнули драматурга до створення зовні комічної, пародійної «антип’єси». Проте сам Йонеско називав її «трагедією мови». Він намагався створити «світ безликого», презентований механічними напівлюдьми, «персонажами без ідентичності», героямимаріонетками. Сміти і Мартіни – раби штампів, прописних істин і здорового глузду. Вони дивуються найбуденнішим речам (місіс Мартін повідомляє своїм друзям, що бачила «дещо незвичайне»: чоловіка, який «зав’язував шнурівку на черевичку»), проте про найфантастичніші розмірковують з олімпійським спокоєм:

Містер Сміт (не відриваючись від газети). Ти ба! Пишуть, що Боббі Уотсон помер.

Місіс Сміт. О Боже! Нещасний, коли ж він помер?

Містер Сміт. А що тебе так дивує? Хіба ти не знаєш, що він уже два роки, як помер? Хіба ти забула, що півтора року тому ми ходили на його похорон?.. Про його смерть писали три роки тому…

Місіс Сміт. Шкода його! Він так чудово зберігся!

Містер Сміт. Так, то був найсимпатичніший труп на всю Великобританію… Бідолаха Боббі, чотири роки, як помер, а все ще був теплий. Труп трупом, тільки живий.

Подібні гротескні прийоми – ознака театру Е.Йонеско. В його творах небіжчики мають здатність жити «фантастичним життям мертвих», як сказано у п’єсі «Амедей, або Як його позбутися» (1954), де труп, що більшає «у геометричній прогресії», знаходиться у домі головних героїв вже 15 років. А в драмі «Ігри в різню» (1970) трупи навіть розмножуються. Очевидно, що йонесковські парадокси про живі трупи – своєрідні притчі. Живі мерці є вказівкою на зовні живих, але духовно мертвих людей. Так, драматург зазначав, що герої його «Голомозоїспівачки» «не щасливі й не нещасні. Вони мертві».

Щоб зобразити безликий світ, світ мертовної одноманітності, Йонеско застосовує й інші умовні прийоми. Дружину живого трупа Боббі Уотсона, виявляється, теж звати Боббі Уотсон, і такі ж імена мають їх син і дочка. Своєї вершини гротескний діалог подружжя Смітів сягає після питання дружини, чи є у вдови хтось на прикметі:

Містер Сміт. Так, двоюрідний брат Боббі Уотсона.

Місіс Сміт. Як? Боббі Уотсон?

Містер Сміт. Якого Боббі Уотсона ти маєш на увазі?

Місіс Сміт. Ну як же, Боббі Уотсона, сина старого Боббі Уотсона, другого дядька небіжчика Боббі Уотсона.

Містер Сміт. Ні, це не.той, а інший. Це Боббі Уотсон, син старої Боббі Уотсон, тітки того Боббі Уотсона, що помер.

Ежен Йонеско, який завжди охоче коментував свої п’єси і висловлювався на театральноестетичні теми, говорив про те, що реалізм «справжньої реальності не досягає. Він звужує її, розріджує, фальсифікує, дає викривлену перспективу». Наблизитися ж до реальності здатний, за Йонеско, лише той художній світ, що удається до засобів неправдоподібного, використовує парадокс, гротеск, бурлеск, карикатуру. Е.Йонеско писав: «У театрі дозволено все». Він мріяв про такий театр, де можна «безмежно збільшувати труп» або «перетворювати коня на черепаху», і це сприймалося б як звичайне і природне. Метою драматурга було створення «нового театрального синтезу», в якому повинні об’єднатися «антагонізми»: «трагедія і фарс, проза і поезія, реалізм і фантастика, буденне і виняткове». Умовність, фантастика, гротеск ніколи не є для Йонеско самоціллю: вони сприяють глибшому художньому опануванню дійсності. Так, фантастичні елементи, що їх вводив автор у драму «Амедей, або Як його позбутися», мали, за його словами, «руйнувати й за контрастом підкреслювати реалізм». А самий сенс п’єси «Картина», зазначав драмтург у ремарці, «може виявитись і стати правдоподібним лише… за допомогою неправдоподібного».

Персонажі-автомати «Голомозої співачки» ведуть алогічні бесіди, розповідають абсурдні історії. Так, Головпожежник, що з’являється у Смітів, розповідає серію «експериментальних байок», беручи обіцянку не слухати, а Смітова служниця Мері читає безглузду поему «Полум’я», писвячену Головпожежнику. Вершиною «антитеатру» Йонеско є його пародійна «сцена впізнавання», в якій подружжя Мартінів, що прийшли до своїх друзів Смітів, встановлюють ряд «дивовижних збігів». З’ясовується, що вони обидва родом з Манчестера, виїхали звідти п’ять тижнів тому, вдвох їхали одним потягом другого класу («В Англії вже немає вагонів другого класу, але я й далі ними їжджу», – говорить чоловік), в одному купе дісталися до Лондона, оселилися на одній вулиці, в одному домі, в одній квартирі та навіть мають спільну дитину. «Дивні збіги» примушують Мартіна зробити резюме: «Так от, люба пані, гадаю, тепер не залишилося жодного сумніву в тому, що ми з вами бачилися й раніше, і що ви доводитесь мені дружиною… Елізабет, ось я тебе і знайшов». Вони обіймаються та засинають.

В останній сцені п’єси персонажі остаточно втрачають здатність мислити, вони знелюднюються, втрачають і людську мову, і розум. Вони починають говорити словесними штампами («Шкільний вчитель учить читати, а кошенята замолоду ссуть свою матір»), готовими фразами з підручників та розмовників (««Едвард

– службовець, його сестра Ненсі – друкарка, а його брат Вільям – продавець»), найабсурднішими сентенціями і псевдоприказками («Ліпше папірець у теці, ніж грєць у фортеці»). Наприкінці сцени дійові особи вже просто агресивно вигукують окремі слова, а потім

– букви, звуконаслідування, склади… Раптом слова уриваються. Глядач бачить, що Сміти і Мартіни помінялись місцями: тепер Мартіни сидять там само, де на початку п’єси сиділи Сміти. Вистава починається знов… Як пояснював драматург, його персонажі «не в силах утверджувати себе засобами думки й мови, а значить, втрачають свою ідентичність, вони є взаємозамінюваними».

Данте Аліг’єрі народився 1265 року у Флоренції. У ті часи в місті вирували активне політичне життя: боролися дві партії — гебеліни та гвельфи. Перші і них були прихильниками імператорського ладу, другі, відповідно, його протнивниками. Данте належав до так званих «білих гвельфів». Еволюція політичних поглядів Данте непроста, наприкінці свого життя він став прихильником гебслінів. Данте вів активне політичне життя, був громадським діячем. Його літературні твори часто відображали його роздуми над соціальною ситуацією, але мали й загальний зміст, більш символічний та філософський. У літературних творпх Данте часто зображував своїх сучасників, тобто реальні постаті. Поет належав до давнього роду, багато часу присвятив самоосвіті, був освіченою та ерудованоні людиною. За свої політичні переконання зазнав гонінь, змушений був покинути Флоренцію. Помер 1321 року у Равенні.

Усупереч традиції, свою поему Данте написав не латиною, а італійською, чим зробив її зрозумілою всім мешканцям Італії. Саме через творчість Данте і а інших митців доби Відродження італійська мова значно розвинулась, ставиш повноцінною літературною мовою. Міфологічні й біблійні образи, використані Данте, також дуже різноманітні: це і Мінотавр, і перевізник Харон, Іуди, апостолів, Люципера.

«Божественна комедія» створена у жанрі «видіння», тобто автор оповідає про ті події, які начебто бачив на власні очі. Це дає змогу зображувати нереальні події, надаючи їм пафосу реальності, робити свій твір символічнішим. «Божественна комедій. Данте — глибоко символічний твір. Побудований як подорож героя Пеклом Чистилищем та Раєм, він зображує основні людські пороки та чесноти. Люди, що не зробили ані доброго, ані поганого за життя. Навіть бездіяльність Дайте вважає гріхом, адже відстороїюність, відсутність власного ставлення і власної життєвої позиції не може бути схвальним вибором людини.

Лихварі, скупі, грабіжники, хабарники. Окрему увагу Данте приділяє грішникам, які матеріальне поставили вище від духовного. У чому б не полягав їхній гріх (чи у надмірній скупості, чи у марнотратстві), Данте зображує цих людей в одному з кіл Пекла. Цей епізод вчить нас цінувати духовне, правильно ставитись до грошей, вміти визначати головне та другорядне в нашому житті.) Люди, що лестили. (Здавалося б, лестоші — лише слова, але автор вважає це великим гріхом, розміщуючи улесників в одному з кіл Пекла, зауважмо,не в перших колах! Гідність людини, що не дозволяє їй лестити та при нижувати себе, була однією з найбільш поцінованих рис людини за часів Відродження. Данте сповідує ідеали гідності, чесності у стосунках з іншими людьми. Але ця прямота і чесність має бути в межах стриманості, адже люди, що надто гнівались на своїх ближніх також зазнали пекельних мук.

Єретики, духовенство. Данте не боїться змальовувати у своєму Пеклі духовенство, яке торгує посадами, зраджуючи гідність духовного сану. Глибоко віруюча людина, Данте вважає, що священики мають бути зразком для своєї пастви. Нечесних представників духовенства він розміщує усвоєму Пеклі.

Зрадники. Зрадники спокутують свій гріх вічними муками в одному зостанніх кіл Пекла. Звідси ми доходимо висновку, що сам Данте вважав зраду одним із найтяжчих людських гріхів. Змалювання тих чи інших гріхів у «Божественній комедії» грунтується не лише на релігії, а й на неписаних законах людської поведінки, на одвічних моральних засадах людського життя.

Люцифер, Іуда, Брут, Кассій. У своєму творі Данте описує безліч образів відомих історичних осіб, образів біблійних та міфологічних. На сторінках«Божественної комедії» ми зустрічаємо образи античних і середньовічних поетів, мислителів, правителів та священиків, міфологічні образи Харона, Мінотавра та інші. Люципера, втілення світового зла, Данте зображує па самому дні Пекла, поруч із ним — найбільші зрадники за всю історію людства: Брут, Іуда.