Першим до перекладів творів Вільяма Шекспіра звернувся Микола Костомаров наприкінці 40х рр. XIX ст. Цей представник Харківської школи романтиків інтерпретував « пісню Дездемони з трагедії “Отелло”. Спроба Костомарова невдовзі ї стала віршем “Верба” — вільним переспівом у дусі народних пісень. 1854 року у Львові “уперше тодішньою літературною галицькою говіркою надруковано фрагменти з Шекспіра, які увійшли до збірки москвофіла Богдана Дідицького”.

І хоча цими перекладами не послуговуються сучасні читачі, М.Костомаров та Б.ДІдицький зробили благородну справу, виконали націєтворчу функцію. їхні переклади зробили можливим пряме, без посередників, спілкування української культури з англійською літературою і допомогли утверджувати ідею культурної рівності українців з іншими європейськими народами. Пояза українською знакових творів Шекспіра підкреслила повноцінність нашої мови.

Початок було зроблено — і національна інтелігенція зацікавилася творчістю видатного англійця. У Галичині в середині XIX ст. для потреб театру “Руська бесіда” практикувалися переробки і переклади чужомовних авторів, серед яких найпопулярнішим був Шекспір. Павлин Свенціцький 1864 р. здійснив перший переклад “Гамлета”, а наступного року (під псевдонімом Павло Свій) надрукував першу дію. Сучасний дослідник Максим Стріха у книзі “Український художній переклад: між літературою і націєтворенням” визнає тканину цього перекладу “вже надто безнадійно застарілою”, хоча на той час доробок П.Свенціцького був популярним, адже в ньому вірно передано думки оригіналу.
Багатогранною постаттю українського перекладу був Панько (Пантелеймон) Куліш, який багато зробив для вітчизняної культури. “Куліш, поставши на рівному місці, не маючи попередників, починаючи з чистого аркуша, зумів перекласти самодин тринадцять Шекспірозих драм (а можливо, і п’ятнадцять — два рукописи було, схоже, навіки втрачено). Нічого подібного на шекспірівській ниві у нас не з’явилося й потому”.
Наприкінці 70х рр. XIX століття П.Куліш поставив перед собою амбітне завдання “виробити форми змужичілої нашої мови на потребу мислі всечоловічої” і запланував перекласти двадцять сім драм Шекспіра.

Поставлене перед собою завдання Панько Куліш виконав не в повному обсязі: у Львові 1882 року підготував до друку в першому томі Шекспірові твори “Отєлло”, “Трої.п і Крессіда”, “Комедія помилок”, а в другому — “Король Лір”, “Коріолан”, “Приборкана гоструха”. До 1886 р. було перекладено “Юлія Цезаря”, “Макбета”, “Антонія і Клеопатру”, “Гамлета”, “Багацько галасу знечев’я”, “Міру за міру”. Перелічені твори видані були не одразу, а лише після суттєвих правок.

Посприяв їх друкові Іван Якович Франко, який ретельно працював над редагуванням перекладів П.Куліша, тому що мав суттєві зауваження до них. Великий Каменяр ґрунтовно правив рукописи П.Куліша: у 10 драмах він зробив майже 6 000 виправлень, утому числі в “Гамлеті” — понад 800, деякі римовані уривки І.Франко “перекладав наново”, маючи на меті “надати перекладам Куліша більшої європейськості”. Після літературної правки драми В.Шекспіра було видано протягом 1899—1902 років.

На жаль, “Венеціанського купця” й “Цимбеліна” в перекладі П.Куліша ми не зможемо прочитати, адже, за словами Кулішевої вдови Ганни Барвінок, ці два рукописи були загублені по дорозі з хутора до чернігівського музею Тарновського.

Щодо роботи “гарячого Панька” над шедеврами англійця точилися дискусії, критика не завжди була доброзичливою. Так, Микола Зеров не схвалював широке використання старослов’янізмів і церковної лексики, критично ставився до деяких лексичних вад.

Лесю Українку деякі переклади Куліша обурювали, і вона називала їх “грубими до божевілля”. Кулішевого. “Макбета” поетеса вважала взагалі недосконалим і тому взялася за власний переклад цього твору.

Наша сучасниця Соломія Павличко теж негативно кваліфікувала перекладацький доробок Куліша, назвала його жахливим, щоправда, мотивуючи вади “станом української мови й неопрацьованістю техніки перекладу” того часу, тобто XIX ст. На противагу М.Зерову, Л.Українці, С.Павличко Максим Стріха у своєму ґрунтовному дослідженні пише: “…подеколи саме Куліш виявився ближчим до стилю Шекспіра, — проти дуже багатьох пізніших українських перекладів, які мимоволі підвищують стиль оригіналу” .
Позитивну оцінку доробку П.Куліша озвучив 1922 року Дмитро Дорошенко:”Своїми перекладами Шекспірових творів вніс Куліш до скарбниці українського слова якнайдорожчу вкладку: небагато літератур можуть похвалитися такими мистецькими перекладами Шекспіра, як українська — завдяки праці Куліша”.

У сучасному літературознавстві віддано заслужену шану титанічній праці “гарячого Панька” на перекладацькій ниві. Не тільки Кулішеві, а й Юрію Федьковичу дісталося від критиків, зокрема М.Драгоманова та І.Франка. Федькович, послуговуючись німецькими перекладами Шекспіра, 1872 року здійснив переробку комедії “Приборкання непокірної” під назвою “Як козам роги виправляють”. Твори геніального англійця так вабили перекладача, що на початку 70х років XIX ст. він переклав ще й “Макбета” та “Гамлета”. Прискіпливий до чистоти українського слова Іван Франко мав слушні зауваження щодо перекладів, та все ж взявся до їх редагування, а до видання 1902 року написав передмову.
Михайло Старицький переклав “Гамлета, принца Данського”, який був надрукований у Києві 1882 року. Авторові перекладу дорікали за те, що монологи Гамлета відтворені не ямбом, а хореєм. Зокрема Корній Чуковський назвав це вандалізмом. Газета В.Шульгіна “Киевлянин” надрукувала рецензію під назвою “Принц Гамлет в постолах”. Данило Мордовцев критикував перекладений початок монологу “Бути чи не бути, ось де заковика”.

Треба віддати належне сучасному літературознавству, що високо поціновує доробок М.Старицького, який порвав з традицією переспіву і заклав основи мистецтва адекватного перекладу.

Критик М.Шаповалова аргументовано пояснює характер відступів від оригіналу у перекладі українського драматурга тим, що той прагнув зробити шекспірівський текст дохідливим і зрозумілим. Доречними тут будуть рядки з вірша М.Старицького (”Заспіву” до поеми Байрона “Мазепа”):

… Британця пісню голосну
Я переклав на рідну мову,
Щоб неокриленому слову
Добути силу чарівну.

В.Коптілов, який ґрунтовно займається теорією та практикою перекладу, назвав М.П.Старицького “вдумливим інтерпретатором “Гамлета” Шекспіра”, під пером якого художній переклад став своєрідною лабораторією творення нових засобів поетичної мови, зокрема неологізмів.
Дослідження Олесі Галько, учениці вчителя:методиста Є. Г. Титової

Не останнє місце в українській шекспіріані посідає Микола Лукаш. Він з далеко не найвідомішого Шекспірового тексту “Троїл і Крессіда” зумів створити “маленький шедевр”. Це і не дивно, адже М.Лукаш досконало володів 12 іноземними мовами. В сучасній Україні його перекладацька діяльність поціновується дуже високо.
До творів Вільяма Шекспіра звертались і перекладачі в діаспорі. Вони свідомо допомагали долати накинутий нашій культурі комплекс провінційності.

В українській шекспіріані вартий особливої уваги доробок Ігоря Костецького, який 1957 року разом з Я.Рудницьким та Д.Чижевським заснував Українське Шекспірівське Товариство. У видавництві “На горі” він надрукував власну версію “Презнаменитої й прежалісної трагедії Ромео та Джульєтти. По українському перекладеної”, “Шекспірових сонетів” (відповідно 1957р. та 1958р.), а в часописі “Сучасність” за 1963 рік — уривки з “Гамлета”.

Максим Стріха називає спроби І.Костецького сміливими до зухвальства, хоча формально вони дуже точні. Нашим співвітчизникам, які призвичаїлись до перекладів Д.Паламарчука та Д.Павличка нормативною літературною мовою, можуть різонути слух рядки 130го сонета, відтвореного “напівмакаронічною (зі щедрими вкрапленнями польщизни) “студейською мовою” доби козаччини:

Од слонця ніц в очах моєї пані,
Кораль ружанєць рожевіш од губ,
Кгдиж сьнієг ест бялим — в неї перса тьмяні,
Кгдиж влос єст дротем — з дроту в неї чуб”.

А мотивація І.Костецького така: він прагнув не пригладжувати архаїзми оригіналу, адже і для самих англійців мова Шекспіра сьогодні архаїчна і потребує постійного коментування. І хоча позиція перекладача нам зрозуміла, але, на жаль, його твори нечитабельні. Соломія Павличко взагалі характеризує переклади І.Костецького як “жахливі”. На противагу їй Григорій Кочур — людина бездоганного смаку — навпаки, з цікавістю ставився до перекладацького експерименту талановитого представника емігрантської літератури.

Згадуваний вище Тодось Осмачка ще в Україні 1930 року переклав “Макбета” і “Короля Генріха IV”. Пізніше в Мюнхені він зробив фактично абсолютно нові версії цих творів, де відмовився від усталених словосполучень, створив оригінальні і лаконічні поетизми, які, за оцінкою Лади Коломієць, надали перекладу експресіоністичного характеру.
Вищезгадане видавництво “На горі” 1969 року друкує “Короля Ліра” в перекладі емігранта Василя Барки. Ця версія відомого в світі твору вражає своєю надзвичайною експресією і заслуговує на увагу читача, адже В.Барка розширив лексичні та стилістичні рамки рідної мови.

В Україні для потреб театру Ірина Стешенко переклала драми “Багато галасу з нічого”, “Комедія помилок”, “Отелло”, “Ромео і Джульєтта”, які й досі є в репертуарі багатьох акторських труп. Талановитий поет сучасності Іван Драч переклав’Тенріха IV”, його версія за лексичною тканиною наближається до барокової традиції. Наш земляк Дмитро Павличко видав першу в історії української літератури антологію “Світовий сонет” (у 1998 році), на сторінках якої надруковано новий повний корпус Шекспірових сонетів. У вичерпних коментарях Марії Габлевич до згаданої антології міститься висока оцінка доробку Д.Павличка.

Переклад сонетів здійснив також Дмитро Паламарчук, кращі з них друкуються навіть у сучасних хрестоматіях для середньої школи, що є свідченням визнання таланту письменника. І далеко не всі знають, що це так званий “невольничий переклад”: адже Д.Паламарчук працював над ним в Інтинському засланні, переховуючи свого Шекспіра під палітуркою “Короткого курсу історії ВКП(б)”, щоб охоронці не вилучили цю дорогу серцю книжку.

Сонети Вільяма Шекспіра — це взірець поезії, тому не дивно, що до них зверталися перекладачі Павло Грабовський, Максим Славинський, Василь Онуфрієнко, Яр Славутич, Олег Зуєвський, Остап Тарнавський, Святослав Гординський, Святослав Караванський, Олекса Веретенченко, Андрій Легіт тощо.

Видання “повного Шекспіра” в Україні було здійснене в 1984—1986 роках. Шеститомник презентує усі 37 п’єс, 2 поеми, 154 сонети, окремі поезії. Українці наприкінці радянського періоду долучилися до елітного клубу народів, які мають повного Шекспіра.
На цьому робота над перекладами не припинилася.

2000го року журнал “Четвер” (м. ІваноФранківськ) подав читачам “Гамлета, принца Данії” у перекладі культового українського письменника і поета останніх десятиріч Юрія Андруховича, який, за його ж словами, “рушив назустріч темряві, привидам, прокляттям, інтригам та завиванням вітрів у безлюдних галереях замку Ельсінор”. Виставу за цією версією шекспірівського твору кияни і гості столиці побачили того ж року на сцені Молодого театру.

Свій текст Ю.Андрухович не вважає остаточним і планує внести не одну зміну. Це зауваження слушне, адже цей досвідчений перекладач ретельно працює над словом і прагне, щоб його доробок (а це вже 13й переклад “Гамлета” українською!) був не гіршим від попередніх. До слова, саме до “Гамлета” найчастіше зверталися перекладачі. На сьогоднішній день маємо вісім повних перекладів (М.Старицького, П.Куліша, Ю.Федьковича, В.Вера, Г.Кочура, Ю.Клена, Л.Гребінки, Ю.Андруховича); два переклади збереглися в уривках (І.Костецького, П.Свенціцького); три тексти і досі містяться в рукописах (Г.Хоткєвича, Якова Жарка, Михайла Рудницького).
2005 року у видавництві “Перун” з’явилися сонеТи Шекспіра у перекладі Георгія Пилипенка. Згадана книга є першим досвідом трилінгвальної англослов’янської версії сонетів. Унікальність цього видання у подвійній мовній стратегії: кожен із 154 текстів мовою оригіналу супроводжується російським та українським перекладами Г.Пилипенка. Книгу супроводжує позитивна рецензія доцента Києво-Могилянської академії В.Скуратівського.

Поява кожного нового перекладу творів геніального англійця є доказом плідності українського перекладацтва. Це водночас і підтвердження геніальності

Вільяма Шекспіра, твори якого упродовж чотирьохсот років зберігають свою актуальність. Ідеально, коли читач знайомиться з творами Вільяма Шекспіра в оригіналі. Та на практиці пересічна більшість читає переклади з англійської, тому від постаті перекладача, від його майстерності, таланту, ерудиції залежить дуже багато.
Завдання перекладача — передати характерні особливості індивідуального стилю Шекспіра, глибину думки та емоційний заряд оригіналу.

XX століття позначилося інтересом до міфу як з боку письменників, так і з боку читачів. Міф завжди вважався глибинною основою людського та історико-культурного буття, а письменники XX століття прагнули по-новому показати давній міф, використати його символьну спрямованість, аби показати його нові грані, що відкриваються у наш час. Одним з таких авторів був Кнут Гамсун – автор роману «Пан». Чому ж так назвав свій твір письменник? Герой роману лейтенант Глан спершу й сам нагадує цю міфічну істоту. Адже Пан – це бог лісів, отар, пастухів, покровитель природи у давньогрецьких міфах. Він так любив землю, що заради неї покинув Олімп. Так само й Глан жив відлюдником у лісовій сторожці, де його єдиним товаришем був пес Езоп. Цей чоловік був щасливим серед природи, насолоджуючись кожною миттю життя серед пташиного співу у сонячний чи хмарний день. Здається, більш нічого людині й не треба, бо вона сама – джерело радості й смутку.

Глан настільки відчував природу, що розумів навіть сірий камінь, який, здавалося, впізнавав його. Той камінь був частиною дивовижної природи, яка дарувала стільки радості. Коли ж з’являється інший Пан? Коли відбувається зустріч із Едвардою та її батьком. Відтоді Глана почала мучити самотність, так що він навіть клав до кишені два мідяки й дзвенів ними, щоб не було так самотньо. «Ночі не стало, сонце тільки пірнало у море і знов виходило на світ, ще більш свіже й червоне». І кожного разу Глан, прислухаючись до нічного шепотіння, ніби відчував, як Пан сміється над ним. Доки тривають його заплутані стосунки з Едвардою та Євою, час від часу Глан ніби чує голос Пана, відчуває на собі його погляд.

Душа його чує цей поклик. Про що каже бог лісів? Може, попереджає про те, що герой ніколи не зможе жити серед людей, серед їх пристрастей, бо й сам поринає у їх вир. Тоді й охоплює його та сама паніка, що жене героя лісами у марному пошуку спокою. За міфом, такий страх – паніку – здатен був наганяти саме Пан. Увесь роман сповнений алюзій з міфу про Пана. У самому творі багато аналогій з цим богом природи, який, за легендою, володів даром пророкувати. А за середніх віків Пана вже вважали злим духом. Усі ці риси втілено в характері головного героя роману, навіть ім’я якого співзвучне міфічному богу: Глан – Пан. Тому й називається твір саме так – «Пан».

Кнут Гамсун народився в сім’ї селянського кравця на півночі Норвегії. Дитинство було важким. З чотирнадцяти років вимушений був заробляти собі на хліб. Він перепробував багато професій, але мріяв вчитися. Читав усе, що потрапляло до рук. Писати почав з 1847 року. Особливо важким для нього був 1886 p., коли на порозі стояла голодна смерть. Повість «Голод» принесла йому славу. Відтоді він написав багато романів і повістей.

На уроках зарубіжної літератури ми вивчали