Назву Флора цій чарівній жіночій постаті дав Пітер де Йоде, котрий вигравірував її зображення близько 1634 року . Можливо, тут зображена дівчинанаречена в образі богині Весни. Даний витвір малярства є втіленням чуттєвої жіночності, переосмисленням Тиціаном класичних образів Джорджоне. Іконографія нагадує зображення оголеної богині на саркофазі із галереї Боргезе. Композиція картини відрізняється простотою задуму, постать богині представлена в фронтальному зображенні: голова злегка нахилена; світле, з бронзовим відливом волосся легко розвіваються, в правій руці – квіти, котрі вона простягає глядачеві, що створює враження глибини простору. В квітах “ховається” обручальна каблучка. Те, як складені пальці на руці Флоринареченої, показує, що вона скора втратить незайманість. Вишукані складки білосніжної сорочки контрастують з ніжнорозовим кольором накидки дівчини.

Тиціан – незвичайний портретист. Якщо ваш портрет створив Тиціан і вас похвалив Аретіно (відомий поет 1492-1556), – це означає, що ви життя прожили немарно й пізнали справжньої слави – переконував своїх сучасників у 1556 році італійський поет і драматург Спероне Спероні. Дуже часто художник і поет працювали разом, тобто Тиціан писав портрети за описами Аретіно (унікально!) або за тими реліквіями, котрі дарували поету як вдячність за його оди. Одного разу Тиціану довелось малювати портрет Франциска І (1494-1547) з медальйона, котрого йому передав Аретіно, – звідси несподіваний ракурс – король Франції зображений в профіль.

Подібні ситуації виникали декілька разів. Тиціан малював досить вдалі портрети, не маючи перед очима “живого оригіналу”. Ізабелла д’Есте, наприклад, замовляла власне зображення в молоді роки, а Карл V любив замовляти портрети своєї покійної дружини. Феноменальний талант Тиціана давав можливість віртуозно виконувати найскладніші замовлення: в усьому, що стосувалось живопису, для художника не було нічого неможливого.

В 1547 році під Мюльбергом імператорська армія розгромила війська лютеран, і Карл V промовив: дослівно: “Чия влада, того й релігія”. Для затвердження успіху викликав до себе Тиціана й замовив йому портрет, котрий зміг би уособити апофеоз його влади. Так в Аусбурзі художником був створений “Кінний портрет” Карла V, котрий стане зразком парадного портрета для багатьох поколінь художників.

Колорит – мова живопису. Мікеланджело стверджував, що якби “неперевершений колорист” Тиціан доклав зусиль, щоб стати й найкращим малярем, в діяльності решти художників не було б потреби. Все ж Тиціан рахувався з думками інших й вибрав у мистецтві свою стежину. “Колорит – ось мова живопису”, – цьому творчому кредо художник присвятив усе життя. В останній період творчості він навмисне обмежує палітру, щоб довести: “Істинному майстру досить трьох кольорів: білого, чорного й червоного – головне, щоб він умів їх використовувати; Тиціан був дуже вимогливим до себе й до інших художників, котрих він визнавав, а їх було досить небагато: Пальма Веккьо Старший, Веронезе, Ель Грекота, особливо, Корреджо (1489-1534), перед однією із його фресок він захоплено вигукне: “Нарешті я бачу справжнього майстра!”

Брати Белліні, Карпаччо, Джорджоне, Веронезе, Тінторетто, геніальний Тиціан. їх неперевершеними полотнами прикрашені інтер’єр собору Святого Марка, Палац Дожів, церква Санта Марія делла Салуте… Гордістю романтичного міста на воді є Галерея Академії, де знаходяться шедевр Джорджоне “Гроза”, цикл Мадонн братів Белліні, “Адам та Єва” Тінторетто, а також “Святий Іоанн Хреститель” та “П’єта” Тиціана.

Гадаю, що знайомство з Тиціаном пробудило у вас мрію побувати у його рідній Венеції, побачити шедеври великих венеціанців, відчути незабутню атмосферу мостів, арок, каналів, карнавалу…

Та найголовніше – ви дізнались про складний шлях Тиціана до визнання та слави, адже для розквіту таланту необхідно додавати зусилля, наполегливість, цілеспрямованість…

Літературознавчі статті, підручники з літератури для вищих навчальних закладів, посібники для словесників запевняють, що вивчення художніх творів, зокрема в школі, у своїй основі має інтерпретацію. І це сприймається усіма без жодних заперечень як аксіома. Якщо і виникають дискусії, то тільки лише з приводу того, як краще інтерпретувати той чи інший художній текст. Важко навіть уявити, що може з’явитися думка про недоцільність інтерпретації, що інтерпретація не тільки заважає зрозуміти текст, а й нищить його. Більше того:

“Зараз такий час, коли проект інтерпретаціїє переважно реакційним, задушливим. Як вихлопні гази й фабричні дими, які забруднюють міську атмосферу, так і виверження різних інтерпретацій мистецтва сьогодні отруюють нашу чуттєвість. У культурі, класичною вже дилемою якої є гіпертрофія інтелекту за рахунок енергії та чуттєвості, інтерпретація стає помстою мистецтву з боку інтелекту. Навіть більше. Це помста інтелекту світові, інтерпретувати – це збіднювати, виснажувати світ, для того щоб утвердити примарний світ “значень”. Це перетворити світ як такий у цей світ”. *

Ця цитата в когось із фахівців викличе здивування, у когось – обурення, мовляв, це невігластво, нісенітниця, але наведені сентенції є продуктом альтернативного мислення,” яке треба враховувати, якщо ми прагнемо відшукати істину. До речі, наведені думки належать відомій американській письменниці, літературознавцю, сценаристу і режисеру С’юзен Зонтаг. її книжки перекладено 32 мовами, п’єси її ставилися у багатьох театрах світу, до того ж з успіхом. С’юзен Зонтаг була удостоєна кількома нагородами, серед яких – Премія принца Астурії, Премія Єрусалиму, Національна премія товариства критиків, французький Орден мистецтв і літератури та ін. “Розквіт її таланту припадає на 60ті роки XX століття.

Саме в цей час і був опублікований літературознавчий роздум “Проти інтерпретації” (1964). Ця публікація була в центрі тогочасних літературних дискусій, але заперечити думки С’юзен Зонтаг настільки аргументовано, щоби дискусії припинилися, нікому не вдавалося, тому й досі ця публікація ьикликає неабиякий інтерес.

Але повернемося до думок американської письменниці:

“інтерпретація – це радикальний засіб зберегти шляхом перекроювання старий текст, який є надто цінним, аби від нього відмовитися. Інтерпретатор, фактично не знищуючи й не переписуючи тексту, змінює його. Але він не може в цьому зізнатися. Він твердить, що всього лиш робить його зрозумілим, розкриваючи його справжній смисл”.

Давайте проаналізуємо ці висловлювання разом. Справді, інтерпретатор, як правило, актуалізує зміст художнього твору. Ну, хоча б візьмемо славнозвісну трагедію “Гамлет” Шекспіра. Уже кілька століть інтерпретується зміст цього твору. І повірте, що будуть інтерпретувати і в далекому майбутньому. Отже, так чи інакше вносяться певні “зміни”, про які говорить С’юзен Зонтаг.

До того ж кожний інтерпретатор запевняє, що саме він максимально правильно розтлумачує “зашифрований” у цьому творі смисл. При тому ніхто не запитує: а чи приховував взагалі щось Шекспір від глядачів? До речі, такий знавець літератури, як Лев Толстой, навіть не вважав цей твір вартим серйозного аналізу. То про який вже прихований шекспірівський смисл міг би говорити російський класик?

Американська дослідниця назодить чимало прикладів роботи інтерпретаторів з творами письменників минулого століття. І це особливо має бути цікавим для словесників, які викладають зарубіжну літературу, адже згадувані С’юзен Зонтаг письменницькі імена можна знайти в шкільних програмах.

“Творчість Кафки, наприклад, масово ґвалтували щонайменше три армії інтерпретаторів. Ті, котрі прочитують Кафку як соціальну алегорію, бачать дослідження відчаїв і безумства сучасної бюрократії і крайнє вираження цього безумства в тоталітарній державі. Ті, котрі прочитують Кафку як психоаналітичну алегорію, бачать відчайдушні вияви страху Кафки перед батьком, його кастраційні хвилювання, його відчуття власної імпотенції, його заполоненість власними снами. Ті, котрі прочитують Кафку як релігійну алегорію, пояснюють, що К. в “Замку” намагається знайти доступ у рай, що Йозефа К. в “Процесі” судить невмолимий і таємничий суд Божий. Ще одна творчість, яка, мов п’явок,

притягає інтерпретаторів – це творчість Семюєля Беккетта. Беккеттові вишукані драми ізольованої свідомості – зведеної до основ, відрізаної, часто представленої фізично недвижною -прочитують як твердження про відчуженість сучасної людини від смислу чи від Бога або як алегорію психопатології. Пруст, Джойс, Фолкнер, Рільке, Лоуренс, Жід … можна продовжувати, називаючи одного автора за другим; нескінченним є список тих, яких оточила товста шкаралупа інтерпретацій”».

Наведені С’юзан Зонтаг варіанти прочитання творів Кафки не можуть не викликати занепокоєння. А справді, чи не занадто захоплюються інтерпретатори? До речі, у статтях, присвячених вивченню творчості Кафки і надрукованих у сучасних науковометодичних виданнях для вчителів, можна зустріти діаметрально протилежні інтерпретації, І тут є над чим замислитись. Те саме стосується й аналізу творів, написаних наприкінці XX століття, зокрема роману Зюскінда “Запахи”.

С’юзен Зонтаг переконана в тому, що “інтерпретація, основана на дуже сумнівній теорії, що художній твір складається з певних одиниць змісту”. І це “перетворює мистецтво на предмет для використання, для зведення до умоглядної схеми категорій”.

Цікаво, як би прокоментувала американська дослідниця інтерпретування фрагментів художніх творів, як це зазвичай змушені робити словесники на уроках зарубіжної літератури? Змушені це робити, тому що чимало творів вивчається не текстуально.

А далі С’юзен Зонтаг звертає увагу на те, що письменники, які знайомляться з публікаціями інтерпретаторів, розуміючи, що ці публікації є загрозою правильного сприйняття читачами художніх творів, намагаються загнати інтерпретаторів у глухий кут. І пояснює, як це відбувається.

“Власне кажучи, – пише С’юзен Зонтаг, – значну частину сьогоднішнього мистецтва можна сприймати як інспіровану втечею від інтерпретації. Аби уникнути інтерпретації, мистецтво може стати пародією. Або може стати абстрактним. Або може стати (”просто”) декоративним. Або може стати не мистецтвом. Схо;.<е, що втеча від інтерпретації є ознакою передовсім сучасного живопису. Абстрактний живопис – це спроба не мати (у звичайному смислі) змісту; оскільки немає змісту – не може бути й інтерпретації. Попарт досягає того ж результату протилежними засобами; вдаючись до змісту вкрай очевидного, вкрай “такого, яким він є”, він теж в результаті стає непіддатним інтерпретації. Значна частина сучасної поезії, починаючи від великих експериментів французької поезії (включаючи течію, яку помилково називають символізмом) ввести у вірші тишу й відновити магію світу, теж уникла грубих лабет інтерпретації”. Найновіша революція в сучасних поетичних смаках – революція, яка скинула Еліота й піднесла Паунда, – демонструє відхід від змісту в поезії у старому смислі, роздратованість тим, що зробило сучасну поезію жертвою завзяття інтерпретаторів”.

Завершуючи свої роздуми, американка ставит= питання, чи варто взагалі коментувати мистецтво, відповідає, що варто, але критика має “служити художньому творові, а не узурпуватиме його місце” Вона вимагає більшої уваги “до форми в мистецтві. Якщо надмірний наголос на змісті провокує зарозумілість інтерпретації, то розширений і ретельний опис форми заспокоюватиме. Потрібен вокабулярії”- описовий, а не директивний вокабулярій – форм Найкраща критика, яка рідко зустрічається – це та що розчиняє міркування про зміст у міркуваннях пре форму”.

Якщо прислухатися до неї і більше звертати уваг, на форму художніх творів, скажімо, зарубіжної поезії яку вивчають у школі, то чи можна досягнути бажаного результату, коли йдеться про форму перекладІЕ цих поезій? Щоправда, дехто з науковців навіть у своїх дисертаціях стверджує, що досліджувати форму перекладів можна вельми результативно.

С’юзен Зонтаг занепокоєна тим, що критики все більше і більше втрачають гостроту “чуттєвого сприйняття”, тому вона вважає, що зараз необхідне будь що відновити відчуття і критикам, і читачам: “Мі повинні навчитися бачити більше, чути більше, відчувати більше”. А звідси, стверджує дослідниця: “Наше завдання полягає не в тому, щоб виявити максимальну кількість змісту в художньому творі, а ще менше в тому, аби видушити з твору більше змісту, ніж там вже є. Наше завдання по лягає в тому, аби прикоротити зміст так, щоб ми взагалі могли бачити твір.

Ці поради здаються слушними. Хтось може з цим І не погодитись. Але навряд, що хтось заперечить, що і ці поради С’юзен Зонтаг, і все інше висловлене нею в цьому есе, треба лишити поза увагою. Чимало виникає питань після прочитання есе з епатажною назвою “Проти інтерпретації”, і одне з них:

Чи є інтерпретація художнього твору абсолютно правильним шляхом до його розуміння? Або ж: чи є інтерпретація художнього твору єдиним шляхом до його розуміння?