У 1508 році в художньому житті Венеції відбулася знаменна подія: тридцятирічний художник Джорджоне завершив роботу над розписом фасаду Фондако деї Тедески. Ця подія викликала захоплення всього міста. Цікаво те, що найбільш похвал лунало на адресу фресок не головного, а бічного фасаду. І яким же було здивування поціновувачів мистецтва, коли вони дізнались, що їх автором був зовсім не Джорджоне, а його юний учень Тиціано Вечелліо! Так у Венеції вперше дізнались про художника, котрий в майбутньому буде одним з найгеніальніших малярів світу. Час, в який він жив і творив, назавжди залишиться в історії під умовною назвою “епоха Тиціана”.

Тиціан був другим із п’яти дітей Грегоріо Вечелліо, нотаріуса із П’єве ді Кадоре, народився в 1488 році. У вісім років його відправляють у Венецію навчатись живопису. Склалось так, що роки навчання майбутнього майстра злились воєдино з найважливішими етапами розвитку венеціанської культури. Першим вчителем Тиціана був Себастьяно Дзуккато, котрий прославився неперевершеними мозаїками, створеними для найстарішого храму Венеції – Церкви Сан Марко. В майстерні Дзуккато юний Тиціан вперше знайомиться з принципами та традиціями готичного мистецтва, котрі, між іншим, не викликали в нього належної зацікавленості. Через деякий час Тиціан вступає до майстерні

Джентилє Белліні (близько 1429-1507), але, за словами Дольче, “суха та архаїчна його манера” не відповідала художньому темпераменту художникапочатківця, і зовсім скоро він співпрацює з Джованні Белліні (близько 1433-1516), більш сучасний стиль якого йому імпонує.

Вазарі вважає, що саме братам Белліні юний маляр був зобов’язаний фундаментальною підготовкою у сфері теорії та практики побудови композиції і особливо, перспективи. Близько 1507 року Тиціан залишив старого Белліні й вступив до майстерні Джорджо да Кастельфранко (близько 1477-1570). Три роки підчас епідемії чуми, до смерті Джорджоне, Тиціан співпрацював з цим талановитим майстром пензля й, за думкою всіх без винятку дослідників, ці три роки відіграли головну роль у його творчій долі.

Після смерті Джорджоне Тиціан отримує перші особисті замовлення. Вплив манери Джорджоне на стиль молодого художника був настільки відчутним, що й сьогодні, через декілька століть, історики мистецтва інколи мають сумніви щодо авторства ранніх праць Тиціана, вважаючи, що вони цілком могли належати пензлю його вчителя. Все ж, вдосконалюючи майстерність, він буде поступово позбуватись впливу Джорджоне, врештірешт, набуде власного, оригінального стилю.

Відомо, що 1511 року (про це свідчить розписка про отримання художником гонорару) Тиціан працював у Падуї над оформленням місцевої Скуоли дель Санто, ймовірно, в той час, коли найбільш значимі венеціанські замовлення адресувались виключно в майстерню Джованні Белліні, Тиціан розрахував прижитись в небагатій талантами Падуї, де міг би стати місцевим кумиром й найбільш популярним майстром. Все ж скоро художник дізнався, що Себастьяно дель Пьомбо, котрий очолював майстерню Джорджоне після його смерті, збирається переїхати до Риму й, таким чином, його місце було вакантним. Тиціан терміново повертається до Венеції, поставивши перед собою мету стати головним художником міста на воді – не більше і не менше. Тому він намагався не виїжджати з Венеції, відмовляючись від запрошень не тільки впливових герцогських сімейств із різних куточків Італії, але й самого папи Лева X. Тиціан терпляче чекав на свою фортуну, щоб заявити про себе… Все ж нагода не виникала, і в 1513 році художник сам виступив на засіданні Ради Десяти, виказавши бажання взяти участь в оформленні Великої зали Палацу Дожів, а також попросив дозволу про присвоєння йому “патента маклера при Німецькому торговому домі Фондако деї Тедескі”. Ця посада давала можливість отримувати річний пенсіон й передбачала виконання Тиціаном певних обов’язків – наприклад, малювання портретів Дожів. Цікаво, що спочатку Рада Десяти задовольнила прохання художника, але через декілька днів раптово відмінила своє рішення (Дольче впевнений, що це стало результатом інтриг Белліні, котрі, ймовірно, хотіли нагадати Тиціану його віроломний перехід до майстерні Джорджоне).

Розгніваний Тиціан вирішує зблизитись з герцогом Альфонсо д’Есте із Феррари – давнім прихильником його таланту. Саме дякуючи рекомендації герцога, художника прийняли в багатих сім’ях та при дворах багатьох правителів, він отримав посаду “першого радника з питань мистецтва”. В феррарському замку д’Есте Тиціан жив разом з двома помічниками в лютомуберезні 1516 року, і, як свідчать записи розрахункових книг, упродовж цього часу вони регулярно отримували “салат, солоне м’ясо, оливкову олію, каштани, свічки, – сир та вино й багато іншого”, тобто знаходились на повному утриманні.

Тиціан приділяв багато часу малюванню й ще більше – спілкуванню з видатними діячами науки й мистецтва, що були з оточення феррарського правителя. Повернувшись до Венеції, художник розпочинає творити “Вознесіння Богородиці” для венеціанської церкви Санта Марія ГлоріозадеїФрарі. В 1518 році, коли ця картина буде закінчена, сучасники Тиціана будуть порівнювать її з фресками Рафаеля у Ватикані … Тільки після смерті Джованні Белліні, в 1516 році, Тиціан отримує бажаний патент маклера, в 1517му він був призначений на посаду офіційного художника Венеціанської республіки.

У 20-ті роки XVI ст. замовниками майстра були дожі й інші високі чиновники Венеції, а також єпископи й посланці папи. Але найбільш значні роботи, переважно на міфологічні теми (”Вакх та Аріадна, “Свято Венери”, “Вакханалія”) Тиціан виконує для свого головного мецената герцога Альфонсо Феррарського, після смерті якого в 1534 році художника взяв під свою опіку племінник Альфонсо Федеріго Гонзага – герцог Мантуанський. Він був настільки захоплений талантом Тиціана, що в одному з листів написав: “Якщо я тільки зможу бути Вам хоча б чимось корисним – звертайтесь: я завжди у Вашому розпорядженні”.

Художник працює з ранку до ночі, але не завжди встигає виконати замовлення у визначені терміни, й замовники часто були нєзадоволені з цього приводу. Поки що вони можуть собі це дозволити, але уже через декілька років, коли слава про Тиціана пошириться по всій Італії й найбільш впливові сім’ї будуть змагатися між собою за право мати хоч один портрет зпід його пензля, – саме тоді маляр Тиціан буде встановлювати терміни, визначати теми й ціни. Він поступово оволодіває світськими манерами, забуває свій рідний діалект та вивчає латинь, якою спілкувались між собою видатні діячі науки й літератури, котрі приїжджали в Венецію із Риму в надії врятуватись від епідемії чуми. Деякі із них – наприклад, архітектор Якопо Сансовіно, літератор П’єтро Аретіно – стануть близькими приятелями Тиціана.

Все той же Аретіно допомагає художнику в 1530 році отримати вигідне замовлення на портрет імператора Карла V, приурочений церемонії його коронації. Закоханий в мистецтво Тиціана, імператор Карл V 10 травня 1533 року призначає його своїм придворним художником, одночасно присвоївши йому титул графа.

Фінансова нагорода за портрет становила 1000 дукатів (на той час казково велика сума). Існує красива й досить популярна легенда про те, як одного разу із рук Тиціана впав пензель, а присутній при цьому імператор нахилився, щоб підняти його, і, повертаючи художнику, начебто оголосив придворним: “Він вартий того, щоб йому прислуговував сам король, оскільки у нас занадто багато королів – і лише один Тиціан! Імператорським наказом від 10 травня 1533 року Тиціан стає графом, а його сини – дворянами з правом наслідування цього титулу. Коли Карл V відмовиться від престолу і піде в монастир, він візьме з собою картини Тиціана.

У 60-70і роки художник міг дозволити собі працювати більш для себе, ніж на замовлення. Ймовірно, саме тому картини того періоду настільки прекрасні, витончені, а інколи й трагічні; Тиціан сумує за рано померлими рідними та друзями. Донька Лавінія померла під час пологів, один із синів, Гораціо, помер від чуми – він був талановитим художником, котрий подавав великі надії.

Упродовж 1575 року художник тяжко хворів, а насправді – тихо згасав у власному сімейному будинку, в цілковитій самотині, і 27 серпня 1576 року помер.

Ця картина була намальована Тиціаном на замовлення Ніколо Ауреліо, представника однієї з найбільш впливових венеціанський сімей з нагоди його одруження, її тема не була обговорена попередньо, Тиціан взяв на себе сміливість втілити в картині алегорію кохання. Очікування замовника були перевершені. Ідея двох Венерсестер, що уособлюють дві різноманітності кохання, була вперше визнана флорентійськими гуманістами XV століття. Небесна Венера символізувала кохання, котре збуджувалось роздумами про вічне й божественне, земна Венера являла красу, створену в матеріальному світі, а також принципи продовження роду людського.

На картині Тиціана дві Венери (Любові відрізняються своїми одягом: Земна Любов розкішно вдягнута, її дорогоцінне каміння є символом земної метушливості. Небесна Любов оголена (за думкою Платона, “істинна любов не потребує прикрас”) й тримає в руці посудину, в котрій “палає священне полум’я божественної любові”. У відповідності з неоплатонічною теорією обидві Венери були доброчесними. На картині художника ми відчуваємо не протистояння героїнь, а їх єднання, котре ще більш відчутне присутністю амурчика між ними.

Тиціан – майстер кольору. В 1557 році, ще за життя художника, Лодовіко Дольче писав: “Слава про Тиціана поширилась не тільки за межі Венеціанської республіки, але й за кордони Італії. Тому талант цього художника можна вважати надбанням всього європейського мистецтва”. Все ж Тиціан вважав себе венеціанським художником й залишався патріотом цього міста до кінця своїх днів.

Венеція тривалий час займала особливе положення в роздробленій на окремі містадержави Італії. Вигідне географічне розташування давало можливість республіці вести торгівлю з багатьма середземноморськими країнами, а мудра політика правителів допомагала Венеції уникнути багатьох збройних суточок як з Францією, так і з Священною Римською імперією.

Про патріотизм венеціанців складались легенди. Поет Торквато Тассо (1544-1595) назвав це місто “прикрасою та блиском Італії”. Венеціанська республіка вступила в епоху Відродження пізніше, ніж провідні центри італійської культури, і більшість спеціалістів наголошують на особливому репрезентативному характерні мистецтва венеціанського Ренесансу. Якщо в інших областях, наприклад, у Флоренції, художник отримував замовлення від цехів та релігійних братств, то у Венеції майстри покликані були безпосередньо прославляти її державну суть, ось чому головним фронтом робіт для венеціанських художників є Палац Дожів та інші державні установи.

Тиціан був ще дуже молодим, коли познайомився з Джорджоне, найбільш поважним на той час художником Венеції. Його захоплення Джорджоне було настільки сильним, що молодий художник у своїх ранніх творах відкрито наслідував свого вчителя, не думаючи про ті труднощі з атрибуцією, котрі будуть мати дослідники творчості обох майстрів у майбутньому. Лодовіко Дольче розповідав, що Тиціан “намалював Юдіф, гідну захоплення з точки зору як малюнка, так і колориту, а всі друзі Джорджоне, вважаючи, що цей шедевр належить його пензлю, поздоровляли майстра й говорили, начебто це найкраще, що він створив за своє життя. Джорджоне був вимушений зі смутком визнати, що це шедевр його учня, й надовго замкнувся в собі…

Час довів, що велич Тиціана та його абсолютно інший художній темперамент зберегли його від епігонства. За думкою одного з дослідників, “художня мова творів Тиціана завжди більш енергійна, форми більш грубі, а композиція більш декоративна, ніж це було у працях Джорджоне: легкості й невимушеності манери Джорджоне протистояла, схильна до пафосу та монументальності, натура Тиціана.

Алегорична насиченість не зменшує художньої цінності полотна. Надзвичайно прекрасний пейзаж, осяяний світлом сонця, що заходить, переносить глядача в гармонійний світ, де панує дух та матерія, інтелект та почуття. 20 березня 1518 року венеціанці, зібравшись на церемонію освячення нового олтаря в церкві Санта Марія, Глоріозадеї Фрарі, були приголомшені ідеально скомпонованою в інтер’єр храму картиною. Вознесіння Богородиці – це гігантська (6,9×3,6 м) олтарна композиція, що знаменувала собою справжній переворот у мистецтві Венеції. Лодовіке Дольче говорив: “…перед нами відкрився світ титанів, наповнений бурхливим рухом… В цій картині відчувається трагічна велич Мікеланджело й краса Рафаеля”.

Художник знав, що його витвір будуть дивитись знизу, з деякої відстані, тому, дякуючи сміливим перспективним скороченням, наблизив глядача до апостолів. Руки Марії підняті вгору, сповнені спокійного очікування та готовності до зустрічі з Богом. Створюється враження, що сцена рухається, Тиціан досяг такого динамічного ефекту, побудувавши композицію на діагоналях, в центрі пересікання яких знаходиться фігура Марії. Апостоли зображені без будьяких атрибутів святості й виглядають як звичайні люди, вільно рухаються й відкрито демонструють свої емоції. Для Тиціана світло асоціюється виключно зі святістю й самим життям, тінь же символізує смерть.

Син нотаріуса із провінційного П’єте ді Кадоре мабуть, ніколи б не досяг слави, грошей та посад, якщо б він не був просто талановитим художником. Легкість з якою Тиціан отримував першість серед живописної еліти Венеції та вмів пристосовуватись до обставин та до настрою сильних світу цього, говорять про неабиякий розум та цілеспрямованість. художників: “Живопис був повністю позбавлений цехових обмежень, шлях його розвитку був абсолютно вільним, а конкуренція – безмежною, до того ж замовники навіть допомагали такому стану справ”. В подібній ситуації потрібно було вміти не тільки завойовувати визнання, але й постійно доводити перед впливовими клієнтами власне реноме найкращого художника. Можливо, тому м’який та вразливий Лоренцо Лотто (6.1480-1557) – гарний художник, картинами якого захоплювалась венеціанська молодь, оскільки “вони відтворювали стан душі”. Цей тонкий майстер через конкурентів був вимушений покинути Венецію. Амбіційний Тиціан також не вважав Лотто серйозним суперником в боротьбі за панівне положення у венеціанському живописі.

Більш серйозними конкурентами він вважав Паріса Бордоне (1500-1571) та Себастіано дель Пьомбо (1485-1547). Але доля була милостивою до Тиціана! Обидва художники поїхали із Венеції в Рим, до того ж дель Пьомбо, погодившись працювати для Папи, став досить багатою людиною, що, за словами Дольче, викликало роздратування Тиціана, котрий вважав його “дезертиром”.

У конкурсі, влаштованому релігійним братством Конфратерніта ді П’єтро Мартіре в 1528 році, Тиціан здобув важливу перемогу, отримавши замовлення на розпис олтаря венеціанської домініканської церкви Санті Джованні Паоло. Коли в 1530 році картина була відкрита, вона, за висловом Базарі, “викликала надзвичайне захоплення”, була визнана однією із величних шедеврів Тиціана. Мова йде про працю “Смерть святого Перта Великомученика”, за яку в XVII ст. один нідерландський купець запропонував 18000 дукатів (чотирирічний заробіток дожа!), але венеціанці вважали неможливим продати шедевр навіть за такі великі гроші. На превеликий жаль, у полум’ї грандіозної пожежі 1867 року залишена у Венеції картина згоріла.

В 1532 року в місті Дожів з’являється Тінторетто (1518-1594). Він відкриває майстерню, на дверях якої вішає табличку з амбіційним девізом. “Малюнок Мікеланджело, колорит Тиціана”. Тінторетто – один із найпопулярніших художників Венеції, а його конкурентом скоро стане молодий Веронезе (1528-1588). Тиціан з висоти свого положення поблажливо “вважає їх дуже талановитими”, але оскільки Тінторетто переманює до себе його клієнтів, то із обох молодих дарувань – Тінторетто та Веронезе – Тиціан “першого не зносить, а другого – звеличує”. За словами Базарі, у Тиціана “працювали багато художників, але учнями його можуть назвати себе одиниці, він не любив вчити та щонебудь підмазувати”.

З біографом погоджується один із колег художника Паріс Бордоне: “Тиціан не любив ділитися своїми знаннями, і в цьому небажанні навчати інших він залишався невблаганним, навіть якщо учні вмовляли його на колінах… був молодий Єдиним великим художником, котрий гідно пройшов величну школу Тиціана і зумів винести для себе як він сам зізнавався, “багато корисного Ель Греко.

Тиціан вважається майстром, творчість якого мала величезний вплив на європейський живопис Кранах Веласкес, Рубенс, Караваджо, Ван Дейк, Рембрандтдля цих художників мистецтво Тиціана стало своєрідним підручником живопису.

До шанувальників таланту великого колориста можна віднести Пуссена, Ватто, Гойю, Делакруа а також імпресіоністів – Мане та Сезана.