Найбільший внесок у справі перекладів поезій американського митця зробив В. Мисик, переклавши п’ятнадцять його віршів. Він звернувся до творів Лонґфелло на початку 30-х років минулого століття. Результати його праці високо оцінює Н. Куляса: “В. Мисик відходить від копіювання іншомовного синтаксису, фразеології, пише по-українськи, на основі власного життєвого і поетичного досвіду, малюючи задану автором оригіналу картину” [5; с.46]. Високий рівень відтворення оригіналу у Мисикових інтерпретаціях відзначає і Р. Зорівчак. Частина інтерпретованих поезій увійшла до збірки “Планета. Вибране” (1977), журналу “Всесвіт” (№8 за 1977 р.), 13 перекладів публікувалися у двотомному зібранні творів українського інтерпретатора (1983) та книзі “Захід і Схід. Переклади” (1990). Вірш Лонґфелло “День відійшов” як один із блискучих зразків скарбниці поетичного перекладу поміщений у книзі “Тисячоліття. Поетичний переклад України-Русі” (1995) — антології поетичного перекладу XI—XX віків, яку здійснено в Україні вперше.

Слід додати, що у фонді В. Мисика Харківського літературного музею знаходиться його переклад з ЛонґсЬєлло російською мовою “Голландская картинка” (Вст. № 19273, РП 2771), два варіанти “Стріли і пісні” (Вст. №19272, РП 2770), перший з яких увійшов до двотомного зібрання творів поета (1983), а другий не друкувався; варіанти “Сільського коваля” із правками (Вст.№19274. РП 2772; Вст.№19275, РП 2773); фрагмент із вступу до “Пісні про Гайавату”, який був опублікований вже після смерті В. Мисика (”Всесвіт”, №7,1987).

Поезію “Самсон” переклав для українського читача Сава Голованівський і помістив (без останньої строфи) у збірку поезій “Синій птах” (1980), а також (вже повністю) у трьотомне зібрання творів (1981).

Сонети Лонґфелло “Данте” та “Осінь” представлені в антології “Світовий сонет” Д. Павличка (1983), а також у №2 “Всесвіту” цього ж року.

В, Колодій — автор перекладу “Стріли і пісні”, що входить до його збірки “Братерство” (1985). Проте зіставлення цього перекладу з іншими інтерпретаціями вірша показує, що перекладач дещо відхиляється від змісту, додає від себе відсутні у першотворі образи.
Газета “Молодь України” від 2 червня 1985 року помістила вірш Лонґфелло “Дітям” у перекладі М. Грінчак.

Серед наймолодших тлумачів поезії американського романтика — Марія Губко (1968—1995). її доля склалася трагічно, через чорнобильське лихо вона відійшла у вічність у віці 26 років, проте встигла заявити про себе як талановита поетеса і перекладач. Високе поцінування її таланту висловив Г. Кочур, наставник Творчої майстерні художнього перекладу, що входила до Творчого об’єднання перекладачів при СПУ, а також Д. Паламарчук, М. Коцюбинська, Д. Павличко, М. Стріха, П. Панч, В. Сухомлинський, М. Стельмах. , О. Гончар, О. Іванен-ко, Т. Коломієць та

Поемою з життя індіанців захоплювався М. Хвильовий (дізнаємося із роману “Вальдшнепи”). Б. Грінченко радив своїй сестрі для розширення поглядів прочитати твори американського поета. Вперше поема з’явилася в україномовному варіанті з-під пера видатного письменника і малознаного як перекладача Панаса Мирного. Ось яку оцінку дає йому І. Франко: “Найбільшу несподіванку зробив, одначе, нашому письменству Панас Мирний, що з першорядного прозаїста перескочив із молодечою вервою на поле віршової мови і дав нам прегарний переклад “Декількох пісень про Гайавату” американського поета Генрі Лонґфелло. “Гайавата” — се, як відомо, сміла проба освіченого чоловіка створити національну епопею червоношкірих індіан на основі їх вірувань та усних традицій. Вона подекуди і тоном і змістом нагадує фінську “Калевалу”, хоча все-таки далеко більше має на собі печать індивідуальної творчості великого поета Лонґфелло.

Присвоєння нашій літературі сеї поеми, та ще й до того майстерським пером Мирного, треба вважати значним здобутком і побажати лише, щоб шановний автор не обмежився “декількома піснями”, а дав нам якнайшвидше переклад усеї поеми” [13; с.227]. Відомо також, що за безпосередньою участю Франка були опубліковані і переклади творів Лонґфелло.

Уривки з “Думи про Гайавату” (заспів І, III, IV, X, XIX, XX та XXII пісні) під загальною назвою “Декілька пісень про Гайавату” були опубліковані у 1904 році в Києві у літературному збірнику “На вічну пам’ять Котляревському”. Повний текст, як уже згадувалося, знаходимо вже у сьомому томі зібрання творів Панаса Мирного (1971). Поема зацікавила Мирного, адже він сам займався фольклористичною діяльністю в юнацькі роки. Елементи вивчення звичаїв і повір’їв рідного народу знаходимо майже в кожному творі, а найповніше повір’я відбито в містерії “Спокуса” (1901), здійсненій безпосередньо після перекладу і під його впливом.

З великою втіхою відвідувала Опанаса Рудченка сім’я Русових, що переїхала до Полтави у 1899 році. Софія Русова, авторка ряду літературно-критичних статей, залишила такі спогади про Мирного: “Саме тоді він був захоплений перекладом “Гайавати”. Він був страшенно скромна людина, але видно було, як йому приємно, що нам подобається його переклад. А що Оп[анас] Як[ович] не був певний у своєму знанні англійської мови, то ми вмовилися привести до нього Короленка, що дуже радо згодився познайомитись з таким талановитим українським романістом. Він взяв з собою англійський текст поеми Лонґфелло і уважливо слухав переклад в мистецькому читанні Мирного. Мені аж дивно було бачити, як наш шановний письменник боявся критики Короленка, але, крім похвали, не прий-шлося йому нічого чути, хіба дві-три поправки у перекладах індіанських виразів”. Цей епізод відображено в історико-документальній повісті про Панаса Мирного “Дуби шумлять”, автором якої є І. Пільгук. Широта використання реалій побуту дозволяє провести паралель з “Енеїдою” І. П. Котляревського.

У роботі було використано блискучий російський переклад І. Буніна, а сам Панас Мирний не володів англійською мовою. Враховуючи складні обставини роботи над перекладом, у ньому достатньо високий рівень відображення форми і змісту. Зрозуміло, якщо оцінювати переклад з позиції сьогоднішнього дня, то можна знайти багато неточностей і відхилень, особливо в порівнянні з новішими перекладами. Відомий пе-рекладознавець Р.Зорівчак писала про нього: “Якщо на зламі XX ст. абсолютні українізми, реалії українського побуту в нашій перекладній літературі сприймалися як щось цілком природне, то нині в тексті американської поеми з індіанського життя аж ніяк не звучать слова типу “курінь”, “кобзар”. До того ж техніка віршування Панаса Мирного досить недосконала, — особливо порівняно з Олександром Олесем та Костянтином Шмиговським” .

Олександр Олесь завершив роботу над своїм перекладом “Пісні про Гайавату” у 1912 році, опублікувавши його у тому ж році в “Літературно-науковому віснику” (кн.6, 7, 8, 9, 10, 11), що виходив у Києві за редакцією М. Грушевського. Написана на основі фольклору ірокезів, поема зацікавила Олеся, адже мотивами українського фольклору пронизані такі його твори, як драматична поема “Над Дніпром” (1911), поема “На зелених горах” (1915), драма “Ніч на полонині” (1941). Перший варіант перекладу був здійснений за російською інтерпретацією І. Буніна. Це була зрозуміла річ на той час. Український лірик не приховував, що скористався нею, адже англійською мовою не володів. Відомо, що не з першотвору, а з французького варіанту перекладав і російський письменник. У 1914 році Олесь переїздить у Пущу-Водицю, де має можливість більше творити. Тут триває робота над другим варіантом поеми. До нього приїжджає тричі на тиждень знавець англійської мови Кучапський і перекладає текст російською мовою, щоб було ближче до оригіналу. Копії обидвох варіантів зберігаються в архіві ЦНБ ім. В. І. Ве-рнадського (ф.ХУ, №877 і №878). Якщо перший варіант збережений весь, то другого, неопублікованого, в архіві є тільки 22 аркуші (пролог і перші чотири розділи поеми). На цій же копії дописано: “Другий переклад був цілий, але загинув невідомо при яких обставинах (між 1919—1922 рр.)”. Автор анонімної передмови до перекладу, що вийшов окремим виданням 1923 року у Катеринославі (нині Дніпропетровськ) дає йому таку оцінку: “…прекрасний і художній по формі, повний і художньо близький до оріґіналу, зроблений співучим віршом”. Це була перша писемна оцінка україномовного перекладу поеми.

“Пісня про Гайавату” увійшла у двотомник творів Олеся, виданий у 1990 році видавництвом “Дніпро”. Видання 1983, 1990, 1999 рр. свідчать не лише про популярність твору, а й про високу якість перекладу. У 1983 році видавництво “Веселка” випустило в світ Олесів переклад знаменитої поеми Г. В. Лонґфелло за редакцією відомого перекладача Віктора Коптилова. Проте цей переклад містить незначні скорочення, а також зазнав певного ідейного вирівнювання. У виданні 1999 року збережено всі особливості Олесевого перекладу, і, крім того, він оформлений як білінґва.

Розділ “Люлька згоди” в перекладі Олександра Олеся увійшов і в антологію поетичного перекладу XI— XX віків “Тисячоліття. Поетичний переклад України-Русі” (1995), упорядником та автором передмови якої є М. Москаленко, а також в “Антологію зарубіжної поезії другої половини XIX—XX сторіччя” (укладач Д. С. Наливайко, 2002 р.).
“Пісня про Гайавату” в інтерпретації Олеся отримала в основному схвальні відгуки сучасників. Ось для прикладу теоретик і практик перекладацького мистецтва Р. Зорівчак уважає: “Переклад О. Олеся — це творча праця на найвищому регістрі, музична структура слововислову блискуча, з версифікаційного погляду інтерпретація досконала. Та все ж відчувається, що О. Олесь не обходився без допомоги І. Буніна”.

Особливості цього перекладу визначає Я. Кривонос: “відчутний вплив літературної традиції мови перекладу; найбільша кількість випадків (порівняно з О. Соловей та К. Шмиговським) опущення метафори або трансформації метафоричного образу оригіналу внаслідок звернення до конвенційних метафор мови перекладу там, де інші перекладачі на практиці доводять можливість точнішого відтворення метафори оригіналу” виконана неопублікована інтерпретація О. Іванова (1923), вона присвячена Олені Пчілці, яка надихнула його на цю працю і редагувала переклад поеми. Характерно, що О. Іванов користується діалектизмами, архаїзмами, полонізмами, що зумовлено етнічним походженням та регіоном проживання поета.

Роман “Тихий американець” розповідає про події, які відбувалися у В’єтнамі в той час, коли французькі колонізатори вже усвідомили свою неминучу поразку у війні проти народу, що бореться за свою свободу і незалежність. І все ж вони робили відчайдушні спроби знайти серед в’єтнамців сили, на які можна було б покластися, привертали на свій бік заможні європеїзовані верстви населення, національну буржуазію. Французька армія проводила жорстокі акції по приборканню місцевого населення, авіація бомбила мирні села. Але ні політичні інтриги, ні терор уже не могли вплинути на хід історії. Різні причини привели до Сайгона англійця Томаса Фаулера і американця Пайла. Обидва, на перший погляд, не зв’язані з подіями у В’єтнамі. Фаулер – журналіст, кореспондент англійської газети, втік, по суті, до В’єтнаму, рятуючись від порожнечі свого життя, від сімейної драми, ніщо по-справжньому його не цікавить і не хвилює, до більшості людських почуттів і вчинків він ставиться з цинічною байдужістю або запереченням. Фаулер забувається лише, коли п’є.

А п’є він багато. До того ж він ще й наркоман. І ця страшна пристрасть допомагає йому виключатись із набридлого життя, забути про свій біль. Здається, що перед нами цілком негативний герой. Може, лише те, що він здатний відчувати душевний біль, свідчить про щось живе, що ховається в ньому під попелом розчарування. У людини по-справжньому байдужої душа не болить. їй нічого не треба забувати, вона цілком задоволена собою.

Пайл – американський діяч у В’єтнамі з дещо туманно окресленою функцією, людина, прямо протилежна Фаулеру. Якщо Фаулер занедбав себе, не цікавиться собою, своєю зовнішністю, навіть не прибирає свого житла, то Пайл – чистенький, акуратний, дружньо усміхнений – здається випрасуваним не тільки зовні, а й внутрішньо. У нього є тверді “моральні принципи і засади, є духовний наставник в особі американського журналіста і теоретика Йорка Гардінга. Пайл не п’яниця, не розпусник. Покохавши в’єтнамську дівчину Фуонг, яку любить і Фаулер, він, на відміну від останнього, має щодо неї цілком серйозні наміри, мрії про одруження. Взагалі враження, яке справляє Пайл на більшість людей, цілком позитивне. Такий собі чесний, чистий, бадьорий, діловий і правильний молодик. Але поступово, як це буває у Гріна, розкручуються напружені сюжетні лінії, розкриваються таємниці і приховані справи, стає зрозумілою справжня суть Пайла і Фаулера.

Фаулер – людина із хворим сумлінням. Він дуже вразливий, і його цинізм та байдужість – це захисна маска, яка прикриває обличчя, спотворене стражданням. У Фаулера життєве кредо – “не втручатися”, він сторонній в житті, чужий. Та далі події в романі розгортаються так, що Фаулер усвідомлює хибність, неможливість своєї позиції невтручання і починає діяти. Дві причини сприяють прозрінню англійця. Це його симпатія до в’єтнамців , розуміння справедливості, їх боротьби за право бути господарями своєї землі, мирно жити, працювати, виховувати дітей, і викриття страшної діяльності “тихого американця”, набожного і доброго Пайла, секретного агента американської місії у Сайгоні, що має в своїх руках великі гроші для підкупу, для наймання вбивць і терористів, організації проаме-риканської “третьої сили”.

Є в романі сцена, яку не можна забуги, це сцена після вибуху бомби на вулиці: “Жінка сиділа на землі, поклавши собі на коліна те, що лишилося від її немовляти: душевна делікатність примусила її прикрити дитину солом’яним селянським брилем…” Пайл організовує терористичні акти, вибухи пластикових бомб серед мирного населення, щоб потім звинувачувати в цих насильницьких діях комуністів, ліві сили тих, хто бореться за незалежність. Це потрібно його господарям, щоб спровокувати людей на виступи проти комуністів, підірвати національну єдність, загострити ворожнечу між різними угрупованнями в’єтнамців. І найстрашніше в Пайлі те, що він вважає свою криваву діяльність благородною місією в ім’я демократії і прогресу, а себе – людиною, яка несе відповідальність за устрій світу, “розумний” – тобто американський.

Згодом про трупи загиблих на площі від пластикових бомб Пайл спокійно промовляє: “Вони (тобто жертви) неминучі, шкода, звичайно, та не завжди можна влучити у ціль. Так чи інакше, вони загинули за справедливу справу”. Чистенький Пайл здригається, побачивши криваві плями на своїх черевиках. І єдине, що йому спадає на думку, – це необхідність дати їх вичистити перед прийомом. Він не відчуває докорів сумління, не відчуває себе винним. Такого, як він, не можна навчити людяності, його можна тільки знищити, як отруйну, небезпечну для людського життя змію.

Роман “Тихий американець” побудований за законами жанру кримінального твору. Він починається з того, що Фаулера викликають до слідчого, який веде справу про вбивство американця Олдена Пайла, і лише поступово ми дізнаємося, хто вбив Пайла, хто помстився за всі жертви, які приніс на землю В’єтнаму “тихий американець”. Його вбили партизани, вбили в’єтнамські патріоти, але не тільки вони, їм допоміг Фаулер. Це він навів їх на слід таємного агента “третьої сили”, що підступно діяла проти в’єтнамського народу. Фаулеру не просто було зважитися на це. Пайл колись врятував йому життя. Він був його суперником у коханні до Фуонг. Хоч би якими цинічними здавалися слова англійського журналіста, він людина честі і ніколи не пішов би на вбивство Пайла заради своїх приватних інтересів.

Багато сторінок в романі присвячено історії стосунків Фаулера і в’єтнамської дівчини Фуонг. Цей зв’язок двох людей, різних за національністю, віком, культурою, роман, кохання без будь-якого майбутнього. Та поступово почуття англійського журналіста переростають в глибоку симпатію, навіть більше – любов.

Герой шукає у коханні до Фуонг порятунку від гнітючої самотності. Гарна й ніжна дівчина, її милий щебет, її ненав’язлива увага необхідні Фаулеру. Це єдина сонячна пляма в суцільному мороку його безглуздого існування. Та Фаулеру з його схильністю аналізувати людські характери і відносини, з його безжально тверезим розумом важко тішити себе ілюзіями, що екзотична пташка Фуонг справді його кохає. Дівчина погодилась на сумнівне становище коханки тому, що мріє врешті-решт одружитися з англійцем. Прагне стабільного замужнього життя. їй дуже хочеться покинути свою змучену війною країну і оселитися в розкішному світі сріблястих хмарочосів і довжелезних лімузинів, світ, про який вона знає з голлівудських фільмів і бульварних романів. Як воно не боляче, Фаулер це усвідомлює, хоч і примушує себе не думати про всі ці речі.

Роман пройнятий повагою до миролюбного і працьовитого в’єтнамського народу. Грін проголошує своєю книгою право в’єтнамців самим обирати шлях до свого майбутнього, самим будувати свій дім і наводити в ньому порядок.

Роман одразу ж після виходу в світ викликав бурхливі дискусії, завоював палких прихильників і злобних ворогів. Американська преса одностайно звинувачувала Гріна в антиамериканських настроях і почуттях, у наклепах на бравих американських хлопців, які у важких умовах далеко від рідного дому виконують свою місію, несуть ідеї американської демократії чужим народам.

Роман “Тихий американець” виконує важливу роль у справі боротьби проти колоніалізму, проти імперіалістичної агресії, за мир між народами.