Мефістофель Врубеля – цинік, самовпевнений ділок який ні в що не вірить (сцени розмови з учнем, де ВІ: морально розбещує юнака), злий ошуканець, азартнш гравець у композиції польоту. Образ Фауста на панно благородний, прекрасний, але певною мірою тривіальний у своєму амплуа коханця і звабника дівчини (”Фауст і Мефістофель в саду”). І все я таки він поглиблюється, коли в старому віці герой болісно розмірковує про марність пізнання або прагне до життя і кохання у “Польоті…” чи мудрості вченого, який пізна; життя і людей.

Роман Ф, Клінгера “Життя, діяння і загибель Фауста” (1791), У романі йдеться про мандрівки героя Німеччиною, Францією, Англією, Не задоволений станом науки, він вступає у спілку з посланцем пекла Мефістофелем. Мандруючи, бачить вади суспільства, тож увага в романі надається не стільки особистості героя, скільки антифеодальній сатирі.
Фауст-Л. Шпора вирішив використати пекельні сили на користь добрих справ. Але те йому не вдається здійснити. За допомогою Мефістофеля він визволяє з лабет злодія Кунігунду, наречену благородного графа Гуго. Закохавшись у неї і забувши про зваблену ним раніше Розхен, доньку ювеліра, Фауст дістає у відьом любовне зілля. Граф, розпалений недвозначними нашіптуваннями Мефістофеля, вимагає дуелі, яка завершується смертю Гуго.

Переживаючи докори сумління, Фауст хоче повернутися до Розхен, однак Мефістофель вже встиг посіяти сум’яття в душі дівчини, і вона вдається до самогубства.
Оперу завершує торжество пекельних сил, які забирають душу грішника у свої володіння. Перша постановка опери Шарля Гуно “Фауст” не мала успіху. Композитор переробляє її, дописує речитативи, створює нові номери, балетні сцени. Ця редакція, яка виконується і наші дні, була поставлена вперше на сцені паризької “Транд-опери” у 1896 р. Того ж року йшла і на російській сцені – у Марийському театрі.

Літературною основою для опери Гуно стала перша частина трагедії Гете. але за межами опери залишився її філософський зміст, проблематика. У центрі опери – не драма думки і почуття Фауста, а доля Маргарити. Музика мелодійно багата, їй притаманні рельєфність, виразність, театральність, контрастність образів, ліризм.

Основоположник нового оперного жанру Ш. Гуно пішов шляхом заземлення складних філософських сюжетів світової літератури, створюючи типи сучасних Фаустів і Гамлетів. Феруччо Бузоні – італійський композитор, піаніст, диригент, музикознавець, педагог.
З 8 років він давав сольні концерти в європейських столицях. Рано виявив і композиторські здібності. В 16 років уже мав 150 власних творів. Композиторську освіту отримав у Відні і Лейпцигу. У 1890р. йому вручили перший приз за композицію на Першому міжнародному конкурсі імені А. Рубінштейна у Петербурзі. З 1888 р. Бузоні викладав гру на фортепіано у Музикальному інституті Гельсінгфорса, у 1890 – 1891 рр. був професором кафедри фортепіаноу Московській консерваторії, у 1891 – 1892 рр. він професор кафедри фортепіано у Новоанглійській консерваторії Бостона. Останні роки життя провів у Берліні.

Творчість Бузоні – синтез італійської віртуозності та німецької романтичної пристрасті. Багато його творів, які не були оцінені за життя композитора, пізніше привернули увагу слухачів. Серед великої композиторської спадщини Бузоні найвагоміші опери: “Вибір нареченої”, “Ту-рандот”, “Доктор Фауст” (за старими німецькими легендами), “Арлекін, або Вікно”.

“Фауст” завжди цікавив театр за часів криз і перебудов. Тільки за останні роки в Європі з’явилося безліч постановок гетевської трагедії, серед яких – вистави П. Штайна, Р. Чулли, Ю. Юхананова, Ю. Любимова та ін. Особливу увагу привертає любимовська постановка в театрі “НаТаганці”. Вона вирізняється від інших насамперед форматом. Це не монументальна епопея, а майже легковажний жарт, легкий ескіз, у якому вся глибокодумність криється в дії.

Любимов, завжди чутливий до віянь часу, кращі свої роботи останніх років виконує саме у формі естрадного шоу, вар’єте, ревю. В естетиці “Фауста” він повертається до юності режисерського театру – досліджень Мейєрхольда, ексцентричності 20-х рр. Разом з режисерами нового часу Любимов віддає перевагу внутрішньому аспекту, а не фізичному.
На відміну від попередніх любимовських вистав, де диявол править балом (чи то “Майстер і Маргарита”, чи то твори на теми Пушкіна і Гоголя), похмурий демонізм у “Фаусті” відсутній. Скажімо, сцени Вальпургієвої ночі виконані у Любимова з тією ж легкістю естрадного ревю, яким позначена і вся вистава, а вдало продумана форма визначила її сутність. Вражає стильна декорація, темпераментні, талановиті актори, жорстко визначений ритм. Вдягнуті у чорні фраки чорти, озброєні мітлами, дзвінко і невтомно відбивають степ, змітаючи все на своєму шляху. Любимов зухвало перетворює на клоунаду святая святих – філософський трактат про трагічне пізнання людської природи.

В Америці, у Вашингтоні, діє театр-студія Станіславєь-кого під керівництвом Андрія Маляєва-Бабеля і Паати Цикуришвілі. їхній репертуар – твори Чехова, Пушкіна, Достоєвського, Мольєра, Сервантеса, Гете. Кожна вистава – це щось надзвичайне, нове сучасне, динамічне. Цьому синтетичному театру немає аналога у світі. У ньому об’єднались усі його види: опера, драма, балет пантоміма, музика. Улюблений композитор у цьому театрі – А. Шнітке. У “Фаусті” юну і чисту душею Маргариту супроводжує музика С. Проко-ф’єва, у трагічних сценах звучить концерт для скрипки Шнітке, гулянка у склепі Авербаха- під Д. Шостаковича.

Сценарій “Фауста” написав А. Маляєв-Бабель. Його Мефістофель відрізняється від традиційного демона. Він милий, чарівний, привабливий, і тільки павутина, з якою герой не розлучається, нагадує про його диявольські наміри. У виставі чимало знахідок: образи, живі декорації, чудові костюми, світло – все сповнене глибокого змісту і вимагає співучасті та роботи думки.

Фауст – вічний образ. Він не випадково став надбанням світової культури, адже за кожного історичного періоду цей образ втілював характерні риси того часу, в якому жив і творив його автор.

Гете – один із найвидатніших просвітників. Тонкий поет-лірик, драматург, романіст, мислитель, учений і державний діяч, який обіймав пост міністра, – так щедро обдарувала природа Йоганна Воль-фганга Гете. Він увійшов у літературу як предтеча романтизму: захоплювався творами німецького фольклору (підтвердженням цьому є хоча б балада “Вільшаний король”). Створений пізніше роман “Страждання юного Вертера” – один із головних творів європейського сентименталізму. В останній період творчої діяльності він пише чеканні вірші, утверджуючи поетику класицизму.

У творчій спадщині письменника є твір, якому належить особливе мів Справою всього життя Гете було написання унікалм дивовижної книги, яка стала настільною для багатьох! торів, – трагедії “Фауст”. Цей незвичайний і надя чайно складний драматичний твір не призначався і сцени. Письменник працював над ним, за даними олі дослідників, понад ЗО років, інших – близько 60 і заві шив його незадовго до смерті – у 1831 році. Постій повертаючись до трагедії, автор поступово перетвор його на грандіозний філософський твір, у якому відо’;і зив свої погляди на сутність людини.

Джерелом сюжету “Фауста” стала “народна книжки в якій були зібрані легенди про вченого -чорнокнижним котрий продав душу дияволу. Лікар і алхімік Фауст спраї жив у першій половині XVI століття. Легенда говори-про нього як про видатного мага й чарівника, якому бч підвладні потойбічні сили. За це на нього очікувала ро плата – його задушив диявол. Німецька народна леге.-; перекладалася і видавалася в Англії, Голландії і Фракц До цього образу зверталися англійський драматург: Марло і німецькі письменники із літературного гурту “Буря і натиск”. Легенда про доктора Фауста стала н стільки популярною, що її виконували на сцені. Одт таких вистав Гете побачив у дитинстві. Так відбулося зн. йомство поета з Фаустом і Мефістофелем. “Спочатку писав його на аркушах поштового паперу й нічого не правляв, бо боявся написати хоч один непродуманий док, який би потребував переробки”, – згадував пізній Гете про роботу над цим твором.

“Музика починається там, де закінчуються слова” – вважав німецький поет Генріх Гейне. Ми ж зробимо навпаки: послухаємо фрагмент опери Шарля Гуно “Фауст”, написаної за твором Гете. В опері Шарля Гуно “Фауст” з усієї трагедії Гете композитором використаний лише епізод кохання Фауста і Гретхен – Маргарити. До геніального поетичного твору Гуно додав свої геніальні мелодії, давши героям Гете сценічне життя. З іншими сюжетними лініями твору, з його неповторною поетикою ви ознайомитеся, прочитавши трагедію.

По романі Джека Лондона “Мартін Ідеї” Популярність нерідко обертається для письменника не тільки придбаннями, вона веде й до відомих втрат. Виникає небезпека полегшеного й вибіркового сприйняття його досвіду. Складається певний образ, що перше враження, зроблене книгами, але не допомагає, а скоріше заважає зрозуміти його творчість у всій широті й багатогранності. Найчастіше виявляється чудової всього лише одна, і звичайно не сама істотна, сторона творчої індивідуальності майстри. “Ви говорили: “Джек Лондон, гроші, любов, пристрасть”, іронічний рядок Маяковського надзвичайно точно доносить саме той стереотип відносини до американського прозаїка. І тепер, через час, добре видно, що у творчості Лондона бути тільки даниною ілюзіям і не пережило випробувань реальним життям, а що залишилося в літературі назавжди. Величезним літературним надбанням для літератури став роман “Мартін Ідеї” – творча вершина Джека Лондона.

У радянський час вітчизняні критики не раз намагалися витлумачити роман як викриття продажності буржуазного суспільства, жертвою якого стає перед, що капітулював в остаточному підсумку, його силою герой. Така критика оправдана, але все-таки занадто однозначна й різання. Причини, Мартіна до життєвої катастрофи, лежать глибше, і справа не в одній лише “капітуляції”. Та й чи була вона? Адже Мартін не штампував книгу за книгою, коли видавці брали нарозхват усе, що він пише. Він пішов з життя, зрозумівши, що талант покинув його назавжди. Зображення законів “успіху” відсунулося на другий план, коли Лондон повною мірою відчув масштаб і значення того образа художника, що він створював. Тему роману письменник сформулював сам: “трагедія одинака, що намагається вселити істину миру”. Драма героя починається не в момент його зустрічі з Руф’ю Морз.

Нерозмірність їхніх духовних обріїв занадто очевидна, щоб Руф всерйоз могла впливати на Мартіна, прилучаючи його до своїм вульгарного “ідеалам”. У його відносинах з Руф’ю розігрується конфлікт й краси й грубий житейскої реальності, що позначиться на подальшій долі героя й стане нерозв’язним протиріччям всього життя. Драма починається тоді, коли Мартін, усвідомивши в собі художника, вирішує зробити мистецтво своєю професією. Молодий письменник треба завітам поета Бріссендена: любити красу заради її самої, служачи їй беззавітно. Але адже творчість неможливо без сприймаючого, без тієї самої публіки, що з повною підставою нехтує Бріссенден, а слідом за ним і Мартін. Вся справа в тому, що публіка – це Морзи і їм подібні. На початку творчості – це великий творчий порив, а завершення творчого акту – це мідні труби пекла: дріб’язкова й неварта боротьба з видавцями, блошині укуси критиків шедевра самовдоволеними товстосумами. І Мартін не може вийти із цього порочного кола. Джек Лондон додав цій проблемі “вічне” значення. Адже його герой – художник, що вийшов з народу, а це явище, що стало характерним лише в XX столітті. І сутність цієї драми не вичерпується тим, що Мартіна чекає вбогість і що він витратить весь відпущений йому запас творчих сил, перш ніж до нього прийде визнання.

Безсумнівно, він міг би зробити більше й не розплачуватися за кожний свій крок у мистецтві, не приніс у нього зовсім новий життєвий досвід і своє суворе світовідчування. Жорстокий парадокс долі Мартіна в тім, що з кожної нової переможеної їм вершиною культури, з кожним новим збагненим їм секретом творчості він усе більше віддаляється від того миру, що харчував його творчі сили. Його не зрозуміє португалка, що давала йому крихи, відібрані у власних обірваних дітей, не прочитає його й фабрична робітниця, готова віддати за нього життя. І це зрозуміло, тому що між автором філософського памфлету про Метерлінке й дівчину з народу, за все життя кілька разів у дешевих театриках для “плебсу”, лежить духовна прірва.

Мартін Іден виявляється серед двох мирів, у порожнечі, ізоляції, і його індивідуалізм – лише неминучий наслідок пережитої їм відчуженості від усіх. Воістину трагедія одинакО. Молодий художник ніколи не зможе сидіти почесним гостем на літературних ранках, ловлячи на собі захоплені погляди матрон, і вже не здатний, скинувши накопичений вантаж культури, спуститися до свого миру. Конфлікт, його до загибелі, нерозв’язний, за словами Уитмена, “великий поет не знайде собі й великої аудиторії”. Це не капітуляція. Це теперішня мужність щирого, художника.