Постмодернізм відображає загальний абсурд життя, розрив соціальних і духовних зв’язків, втрату моральних орієнтирів у світі. Дисгармонія і деструкція – такі основні ознаки постмодерного художнього світу. Тут немає нічого певного, сталого. Цей світ жахливий і химерний. Він відлякує своєю заплутаністю й невизначеністю, глибиною кризи й безвиході. Тому не випадково у постмодерних творах стали знаковими такі просторові координати, як лабіринт, яма, прірва, глухий кут, стіна тощо. Художній світ у постмодернізмі не має завтрашнього, розвитку, замкнений лише сам на собі. Неначе розбитий на друзки, розколотий, не цілісний, не органічний.

Тому фрагментарність, хаотичність, колаж у побудові сюжету стають характерною ознакою постмодерних творів. І єдине, що може зробити митець, – спробувати осягнути це абсурдне теперішнє буття через минуле. Хоча світ не має свого продовження, він може бути осмислений крізь призму колишніх епох, культурного досвіду людства. Тому в творах постмодернізму поєднуються стильові елементи, алюзії, ремінісценції, цитати з інших періодів мистецтва. Хаотичність у композиції творів, з одного боку, відображає хаос абсурдного світу, а з іншого – це крок до його усвідомлення. Нагромадження різноманітних елементів, які містять відгомін попередніх епох, слугує осмисленню сучасності через архетипи культури, через пам’ять поколінь (хоча, можливо, то лише уламки). І це не перешкоджає сприймати постмодерний художній світ з позиції остаточної безнадії.

Створення художнього світу в творах постмодернізму відбувається у підкреслено умовному ключі. «Текст» зображається як «світ», а «світ як текст». Твір постмодернізму подається не як готова річ, а як процес взаємодії художника з текстом, тексту з простором культури і соціальним простором, тексту з митцем тощо. Тут ідеться про специфічну особливість постмодерного письма, що передбачає підкреслену умовність зображуваного.

Твір – це так званий умовний текст і умовний світ. І все у ньому підпорядковується правилам естетичної гри. Ігрове начало притаманне більшості творів постмодернізму. У читачів виникає враження, що герої не живуть, а граються у життя. І митець начебто не пише, а грається в літературу, грається з читачем. За законами гри в постмодерних творах можуть відбуватися різноманітні події на грані реального та ірреального. Гра дає можливість вільного переходу з одного часу в інший, з дійсності – у світ підсвідомості тощо.

Виникає запитання: “А навіщо ж ця гра, ця підкреслено умовна естетична діяльність?..” Річ у тім, що естетична гра здатна перетворити трагедію на фарс, тобто певним чином подолати трагізм буття, хоча б і на естетичному рівні. Крім того, естетична гра, своєрідна театралізація мистецтва дає художникові можливість разом із читачем переграти заново ті чи інші ситуації, зазирнути не тільки у потаємні куточки дійсності, а й у свій внутрішній світ і врешті-решт звільнити людину з-під гніту- важкої реальності, існуючого абсурду. Як зазначав ще М.Бахтін, «у грі людство звільняється внутрішньо, а здобуття внутрішньої свободи є кроком до звільнення світу». До того ж естетична гра у творах постмодернізму нерідко поєднується з пародією, іронією, сміхом, а це завжди було засобом вільнодумства, руйнування будь-яких ідолів, подолання драматизму буття. Пародією на трагедію є комедія, а отже, абсурд буття не є безнадійним, він долається на суто художньому, естетичному рівні. А за естетичною грою у творах постмодернізму приховується мрія про справжнє, не-ігрове життя, прагнення духовного смислу, правди й щирості, тяжіння до відродження загальнолюдських норм і цінностей.

Світ у творах постмодернізму зображається з позиції «ідеологічного поліфонізму» (термін М.Бахтіна), який реалізується в поєднанні різноманітних елементів, стилів, цитат, ремініс-ценцій тощо. Неоднозначність і суперечливість світобудови призводить до того, що правом на остаточну істину про світ не володіє ніхто. Д.В.Затонський відзначає: «Немає у цьому світі нічого певного, вповні завершеного: ні морального вироку, який не може бути переглянутий, ні морального заохочення, яке ніколи й нікому не здасться незаслуженим. Кожна брехня приховує у собі частинку істини, і кожна істина приховує у собі краплинку отрути, так що слава й ганьба нерідко переходять одна в одну, навіть заміняють одна одну…» Тому монополією на знання про цей світ у творах постмодерну не володіє ніхто. Ні герої, ні автор, ні читач. І тому ці твори можна прочитувати по-різному. Вони лишають величезний простір для читацької уяви. Вони змушують думку напружено працювати, шукати втрачені моральні домінанти та орієнтири. І навіть якщо вони не знайдені, ця праця розуму й душі надзвичайно корисна, а це ще раз свідчить про те, що твори постмодернізму варто вивчати у школі, щоб молода людина не заспокоювалася у своєму існуванні, щоб вона вчилася мислити, шукати.

Особистість у постмодерністських творах певною мірою маргінальна істота. Вона перебуває неначе на перехресті різних просторів, епох; не знає куди йти, у що вірити, де знайти притулок. Вона – продукт кризи буття, і ця кризовість позначається на її внутрішньому стані, моральному здоров’ї. Як правило, герої творів постмодерну – люди з хворобливою психікою. Емоційно вразливі, вони надзвичайно гостро відчувають усе, що відбувається довкола. їхня хвороба особлива. Вони хворі на свій час, на свою епоху. їм важко знайти сенс свого існування (адже саме існування позбавлене змісту), їхні бажання нерідко виходять за межі раціонального, можливого, морального. І вони не такі, як усі. Прийом очуднення у творах постмодернізму дає можливість митцям дати дивний погляд дивної людини на такий дивний-предивний світ, і ця дивина у квадраті повинна вразити читача, захопити і спонукати розібратися в усіх цих дивацтвах.

Твори постмодернізму підкреслено зорієнтовані на епатаж, створення незвичайного враження. Це ще один вияв гри з читачем, про яку вже йшлося вище. Формування читацької зацікавленості твором, готовності до неодноразового звернення до тексту змушує постмодерністів шукати нові засоби для своєї художньої палітри. У такий спосіб митці пробиваються до широкого загалу. Постмодерні твори не є елітарною літературою, вони розраховані на пересічного читача, котрий живе за постмодерної епохи, хоча, можливо, й не усвідомлюючи того. Отже, через епатаж, сильне враження – до усвідомлення. Саме таку мету переслідують постмодерністи. У. Еко писав: «…добратися до широкого загалу, заполонити сни – в цьому і полягає авангардизм наших днів».

Однак постмодернізму попри масовість притаманна й певна орієнтація на культурного читача. Змальовуючи людину, що постала на уламках епох і різних культурних прошарків, митці прагнуть оживити в ній минулий духовний досвід. Щоб «спрацювали» всі ті алюзії, ремінісценції, асоціації, цитати, на які так багаті постмодерні твори, потрібно, щоб людина мала ще й певний культурний багаж. Художники прагнуть повернути пересічну особистість до самої себе через минуле, оновити її духовно через дотик до культурних надбань (нехай навіть їх уламків), змусити по-іншому подивитися на себе і світ з позиції цього культурного досвіду.

Концепція людини у творах постмодернізму відзначається певною мірою скептицизмом та іронією. Герой постмодернізму ні у що не вірить, він сповнений зневірою й безнадією щодо абсурдного світу. Скептицизм допомагає авторам викрити неспроможність колишніх утопій, ідеологічних догм, показати світ у його справжньому, неприхованому вигляді. І вижити в цьому вражаюче оголеному, жахливому світі людині дає сили тільки іронія, що убезпечує від остаточного занепаду духу, втрати здорового глузду. Завдяки іронії, що бере початок ще в романтизмі, автори постмодернізму змальовують людину та світ з певної дистанції, зображають жахливе в^іронічному ракурсі, а отже, й підносяться над ним, здобувши певну моральну перемогу над жахами та абсурдом буття.

Іронія, крім того, надає ще й особливу свободу і героєві, і авторові у творах постмодернізму. Іронічний погляд – завжди погляд людини внутрішньо вільної, яка хоча й не може вийти за межі замкненого кола, але піднестися над ним, безумовно, має змогу. Це піднесення духовне, у думках та почуттях. Поєднання естетичної гри з іронією створює умови для оцінки людини й світу різнобічно – і серйозно, і не дуже, тобто багатогранно. Водночас це дає можливість посміятися (хоча часом і крізь сльози) над тим, що взагалі не дає підстав для сміху. А сміх – завжди певний засіб духовного оздоровлення. «Іронія, метамовна гра, висловлювання в квадраті, – зазначає У. Еко. – Тому, якщо в системі авангардизму для того, хто не розуміє гри, єдиний вихід – відмовитися від гри, то тут, в системі постмодернізму, можна брати участь у грі, навіть не розуміючи й сприймаючи її цілком серйозно. У цьому відмінна властивість (але і підступність) іронічної творчості. Хтось завжди сприйме іронічний дискурс як серйозний».

Спробуємо зіставити героїв постмодернізму з героями попередніх літературних напрямів. Герой-романтик не сприймає навколишню реальність, він тікає від неї у світ мрій та ідеалів або одухотворює, перетворює її силою думки й фантазії. Герой реалістичних творів змушений жити у тих суспільних умовах, у яких він опинився, і діяти відповідно до певних соціальних законів. Герой модернізму й авангардизму, не сприймаючи довкілля, вибудовує у своїй уяві новий світ, де він тільки й може здобути волю і житии справжнім, тобто духовним, життям. А героєві постмодернізму і жити за тих умов, у яких він опинився, неможливо, і тікати нікуди, бо він уже ні у що не вірить, і будувати не здатний, бо втратив усі орієнтири й смисл існування. Тому, умовно кажучи, становище героя постмодернізму набагато гірше, ніж у його попередників. Єдине, що може допомогти йому подолати цю замкненість часу й простору, – це іронія і гра, які дають можливість не тільки піднестися над собою і обставинами, а й здобути ту міру свободи, без-якої особистість вже перестає бути особистістю. Іронічна гра – можливість поглянути на себе й світ ззовні та зсередини одночасно, шлях до розкріпачення духу, скутого суворими умовами й догмами.

Оскільки художній світ у постмодерних творах постає у вигляді хаосу, то й людина нерідко виконує роль маріонетки у руках невідомих для неї сил, залежної від реальних та ірреальних стихій. І коли у людини вже немає жодного засобу впоратися з усіма небезпеками світу, які не тільки відчутні, а ще й нагнітаються штучно, у неї лишається один-єдиний засіб – іронічно поставитися до себе й свого буття, спародіювати власні жахи і своє безсилля. І в такий спосіб здобути внутрішню перемогу над хаосом і абсурдом. Звісно, перемогою це назвати можна тільки умовно, але на тлі суцільного занепаду, вмирання життя це перемога. Перемога духу, що іще не загинув остаточно.

Важливу роль у творах постмодернізму відіграє міф. Звернення до міфу не є даниною моді сучасної літератури. Навпаки, це свідчить про традицію, про повернення до забутих первенів буття. Міф дає можливість вивести злободенне на філософський рівень, зробити його значущим для всіх часів і народів. Водночас завдяки міфу є змога бачити індивідуальне в аспекті всезагального. Міф у постмодернізмі слугує з’єднанню часів, епох, друзок реальності. Він стає засобом повернення людській свідомості минулого, вічного. Через міф, що за самою своєю природою є, за висловом М. Бахт-іна, «найбільш доступною формою спілкування», постмодерністи спілкуються із «широким загалом». Міф спонукає мислити, оцінювати своє буття в контексті вічності, але він і повчає. Багатозначна природа міфу якнайкраще відповідає сутності постмодернізму, котрий відтворює людину і світ поліфонічно, у всій їхній складності та суперечності.

Видатний письменник Анрі Марі Бейль, відомий більше під псевдонімом Фредерік Стендаль (1783-1842), вважається основоположником французького реалізму. Саме з ним пов’язують переміщення «центру естетичної ваги» в літературі XIX сголіття від романтизму до реалізму. В чому ж полягає художнє новаторство Стендаля? Він сміливо пішов проти течії: тоді, в першій половині XIX століття, романтизм відзначав свою перемогу над класицизмом. Звичайно, слово «перемога» тут вжито умовно, адже класицистичні твори сприймаються і сьогодні. Але романтизм визначав тоді художнє обличчя епохи, саме його принципи- «незвичайний (надзвичайний) герой у незвичайних (надзвичайних) обставинах» – панували тоді. В моді були таємничі, нереальні герої, ніколи ніким не бачені пейзажі й люди тощо. І раптом – реальний опис реального життя, протікання дії навіть не в Парижі, а в провінції. Хіба цо література, мистецтво? Але геній тому й геній, що вміє плисти проти і течії. Стендаль довів, що й опис реального повсякденного життя, справжніх людських почуттів можна піднести до рівня мистецтва. Зараз це не потребує доказів, а тоді було безумовним новаторством, тим більше, що письменник поклав у основу свого творчого методу майже математичні

способи аналізу таких «нематематичних» понять, як людські розум і душа. За Стендалем, письменник – не самітник-ворожбит, а «історик і політик» у тому сенсі, що за його творами можна вивчати історію люпини і суспільства на певному етапі її розвитку. Одне з гасел Стендаля – письменник повинен переводити «мову пристрастей на мову математики», підкоряючись «залізним законам реального світу». Саме тому в творах

Стендаля знаходимо історизм у підході до особистості (Жульєн Сорель – ні і саме своєї доби, якби він жив, скажімо, за Наполеона – то його доля і склалася б інакше, бо кожен час має свої закони). Саме тому підзаголовок до роману «Червоне і чорне» – «Хроніка XIX століття» – уявляються вмотивованим. Саме тому за творами Бальзака, який щодо реалістичної манери зображення життя пішов шляхом Стендаля, Марксові, як він сам зізнався, вивчати історію і … економіку (!) Франції було краще, ніж за науковими історичними і економічними роботами, а сам Бальзак називав себе «доктором суспільннх наук».

Та не можна сказати, що в творах Стендаля не залишилося й слідів романтизму. Згадаймо те саме «Червоне і чорне»: по-романтичному палаючі очі Жульєна Сореля; по-романтичному фатальна помста («аббатик » стріляє в свою колишню коханку не де-небудь, а саме в Божом храмі); по-романтичному обставлене поховання Матильдою де ла Моль підтятої голови свого коханця. Отже взаємини Стендаля і романтизму не можна спрощувати: мовляв письменник повністю відкинув принципи романтизму, прийнявши натомність суто реалістичні засади творчості суміщення елементів цих провідних напрямів мистецтва XIX століття, особливості індивідуального стилю (зокрема ті, про які йшлосявище) і становлять суть художньо-естетичного явища, яке в літературознавстві одержало назву «реалізм Стендаля».