Те, що не висказав я, Сильніше того, що сказав. З японського вірша

Захід і Схід… Не секрет, що ці поняття звичайно різко протиставляють один одному. У чому ж причина? Тільки чи в географії? І що мав на увазі Кіплінг, коли говорив, що “…разом їм не зійтися”? У пошуках відповідей на ці питання спробуємо визначити границю між Заходом і Сходом. Для одних нею можуть бути Уральські гори або якийсь певний меридіан. Для тих же, хто так чи інакше стикнувся із самобутньою східною культурою, філософією поглядів на мир, відповідь може бути іншим: “У душі, наприклад…” Цікава в цьому змісті японська література. З російським художнім словом її зближає, мабуть, лише те, що звичайно має місце в художній культурі взагалі: зміна стилів, напрямків. Специфіка ж японської літератури полягає в тому, що ніколи в ході своєї історії одна творча манера повністю не закреслювала іншу. Спільність певних естетичних принципів властива буквально всім представникам японської художньої творчості. Так, наприклад, відомий японський п’ятивірш (танка) характером своєї поетики, особливостями віршування сходить до народної пісні. Поетичним каноном для багатьох поколінь стала антологія японської лірики “Кокінсю” 905 р. (”Збори старих і нових пісень”).

Виражаючись традиційно, можна сказати, що центральне місце в японській ліриці займають любов і природа. Попрощавшись із тобою, я побрів самотньо, сумно через ліс – але потім, на пагорок зійшовши, побачив хмари весняні в небі…

Що ж, у танка дійсно присутній ліричний герой з його любовними переживаннями. Але і його глибоке почуття, і весняні хмари є як би проявом чогось загального на більше глибинних рівнях існування. Адже відповідно до древніх японських вірувань все живе має душу. Тому природний мир для поета є таким же визначальним фактором його життя, як і почуття до улюбленого:
Я в дощову ніч
так скучив по півоніях,
що, ліхтар прихопивши,
вийшов у сад побродити небагато
і квіти заодно провідати.

З названих прикладів танка можна зробити й ще один висновок, що стосується японського вірша: “Японське мистецтво не терпить квапливості, бездумного ковзання по поверхні… Прекрасне створення мистецтва як би шукає того, хто здатний до співтворчості, і лише перед ним розкривається до кінця”. Автор цієї цитати В. Маркова не випадково вживає слово “співтворчість”. Воно принципово важливо для розуміння особливостей японського національного мистецтва взагалі. Російський майстер може з мармуру ліпити статую, із глини ліпити глечик. Японський же входить у незриме спілкування з живим матеріалом, як би прислухаючись до самої природи. І тоді саме дерево, наприклад, підказує теслі форму, кольори й обсяг предмета, що виготовляє.

Особливість сприйняття японської лірики багато в чому визначена її поетичним ладом. Так, танка має строгий складовий обсяг (5+7+5+7+7 построчно). Причому в перших трьох рядках укладена головна думка, у двох останніх – висновок.

Не менш відомий жанр японської поезії, що виділився у свій час із танка, – хоку, або хайку. Це вірш, що складається із трьох рядків, має ще більший лаконізм і виразність. Тематика знов-таки стосується злиття людини й природи:
Верба схилилася й спить;
і здається мені, що соловей на гілці –
це її душу.
Подих осіни, відчуття її свіжості й у той же час легкий смуток присутні в хоку про “сумовиту пору” року:
“Осінь уже прийшла!” – Шепнув мені на вухо вітер, Підкравшись до подушки моєї.
Одна з особливостей японського вірша – заглибленість у побут.

На перший погляд може здатися дивним, що три рядки можуть уміщати в себе все різноманіття життя, будучи зацикленими на побуті. Відповідь на це питання дає принцип що відкрив можливість “просвітління” в умовах повсякденного життя. Будь-яка подія, явище повсякденності заслуговує на пильну увагу, оскільки воно може стати поштовхом до “осяяння”.

Цікаво в цьому змісті вірш відомого ченця, врачевателя Мацуо Басі за назвою “Кішечка кричить”:

Кішечка кричить. Каша їй не по нутру, або закохана?

До речі сказати, цей великий майстер хоку за все своє життя не написав на папері жодної рядка (п’ять збірників його віршів змогли “матеріалізуватися” завдяки його учням). Таке поводження поета як би підтверджує найбільш крайню позицію вищезгаданої естетики щоб зображувати явища максимально подібними до природи, краще їх взагалі не зображувати…

Закономірний і зрозумілий той факт, що читач, як правило, знайомив відразу з поруч випливали один за одним тривіршів (священне число 10, іноді 8 хоку). Адже багато подібних творів важко зрозуміти поза контекстом. Так, цикл “Залишаючи гостинний будинок” уже своєю назвою робить зміст цілком зрозумілим (хоча, звичайно, можливі асоціації): Із серцевини півонії Повільно виповзає бджола… ПРО, з яким небажанням!

чим були зв’язані почуття Струми Дземмаро, зрозуміти А от зі складніше:

Ноги з ліжка спустив,

але тапочок там не намацав – і знову завалився спати…

Тільки чи про тапочки, а також їхній хазяїнові-соні мова йде? Може бути, це про нашу інертність?..

Зрозуміло, що японський вірш надає читачеві можливість самому випливати за власними ж асоціаціями. Але що б не говорили про вибірковість глядача, на яку розраховане японське мистецтво, деякі його елементи цілком зрозумілі й співзвучні сучасному європейцеві (знов-таки з позиції того ж європейця):

Чи то жити треба, щоб працювати, Чи то працювати – щоб жити? Ніяк не зрозумію…

Дуже багато чого можна прочитати в танка й хоку, якщо врахувати, що японський лірик як би бере мир пригорщами й любується кожним проявом життя, знаходячи в ньому неповторність, красу:

Усі бачили на світі мої очі – И повернулися до вас, білі хризантеми.

Учнівський твір З китайської і японської поезії. Ви кидали в нас квітами Незнайомого мистецтва, Незрозумілими словами почуття.

Н. Гумілев Дзвін змовк удалечині,

Але ароматом вечірніх квітів

Відзвук його пливе.

М. Басі

Відкриваючи томик стародавніх віршів, ми щораз зустрічаємося із чудом. Давним-давно стали порохом імперії, зотліли одягу, будинку, квіти, зник слід багатьох поколінь, а ми усе ще чуємо – через сотні років! – звуки давно, що чути голосів, стукіт сердець, наповнених ніжністю, гнівом, любов’ю або спокоєм. Зі сторінок поетичних збірників віє на нас слабким ароматом вечірніх квітів, шумом сосен у підніжжя гори, заходом морських водоростей, далеким дзенькотом бронзових дзвіночків у дворі стародавнього храму…

“Спочатку було слово…” Ні, спочатку був Китай (а ще раніше – світла Еллада!) – велика держава, що дала миру не тільки шовк і порох, папір і дзвінкий, як гонг, порцеляна. Вона подарувала великих поетів епохи. Їхні вірші – це роздуму про зміст буття й про долі батьківщини, гімн вічній красі природи й світлий сум розуміння, що життя людська так коротке. Проходять роки й сильніше сум, Звичкою стало смутку віддаватися. Адже немає такої весни,

Коли б не стало жаль

З весняними квітами розставатися!

У японській і китайській древній поезії ми бачимо все різноманіття миру: і епікурейська насолода його радостями, і тонку принадність пейзажів, і добродушне глузування над людськими слабостями друга, і осінній сум, і пронизуюче душу самітність злиденного старого або кинутої дитини й ще – дивне єднання людини із природою:
І лотос хоче мені Сказати про щось смутному, Щоб смутком і моєю Душею була повна.
Сумуючий лотос і сумуюче людське серце – це не тільки “відзвук забутого гімну”, але й символ сполучника всього живучого на землі, міркування про людину як частини якогось великого цілого.

Цієї ж думки ми знаходимо в поетичних мініатюрах Басі. 10 довгого років ходив він по дорогах Японії, ночував у саду біля старого монастиря, у поді, у хатині знайомого пічника, на гірському перевалі. Дорога мандрівок стала його натхненням, його творчої майстерні:
Розмовляти із другом старим своєї – Яка нагорода подорожанинові!

Немає ні однієї зайвої деталі в цій поетичній мініатюрі, але яка глибина відкривається нам за цією небагатослівністю, яке багатство асоціацій! Побачити в малому велике, у польоті метелика – поле почуттів, у душі каменю або квітки – душу людини, у приглушеності фарб – елегійний смуток – такі хоку Басі, ці застиглі миті вічності. У них протягає осінній смуток квітів:
Ø Квіти зів’янули.
Ø Сиплються, падають насіння,
Ø Начебто сльози.

Вінчальна краса квітучої землі, що затьмарює велич небес:

Перед вишнею в кольорі Померкла в хмарному серпанку Присоромлений місяць. Вічний круговорот життя: Ти коштуєш нерушимо, сосна! А скільки ченців віджило тут, Скільки в’юнків перецвіло…
Радість зустрічі зі старим другом:
Два наших довгих століття… А між нами в глечику Вишень квітучі галузі.
І всюди квіти, квіти, квіти, тендітні й вічні!

Коли ви утомитеся від міської суєти, від роботи, телефонних розмов і навіть від друзів (буває адже й таке, правда?), візьміть у руки маленький томик японської або китайської поезії – і ви відчуєте, як спокій наповнює ваше серце. Шурхне крильми метелик над білим маком, зашумить у нічному саду осінній дощ, заколосяться літні трави… Зникнуть утома, “життя біганина”, залишиться лише цілюща магія слів, магія вічної, неминущої краси й мудрості.

Твір По творчості Ф. Саган. Одна з основних особливостей літератури XX століття полягає в її нерозривному зв’язку з явищами громадського життя. Міркування про дружбу й любов проходять на тлі соціально-політичних потрясінь і, по суті, невіддільні від міркувань про долі людства в XX столітті. Але у творчості Франсуа Саган тема любові й дружби звичайно залишається в рамках приватного життя людини. Письменниця часто зображує життя паризької богеми, до якого належать багато хто її герої, показує падіння сучасних вдач, тобто обрисовує широке соціальне тло, на якому розвиваються колізії її романів. Вона не включає індивідуальну щиросердечну драму героїв у контекст політичного життя країни. Це їй і не потрібно. Кожний герой, будучи частиною суспільства й існуючи за його законами, сповідаючи мораль легені, бездумного відношення до любові й дружби, до людських відносин, залишається духовно самотній і пожинає плоди свого легкодумства, свого егоїзму й своєї аморальності.

Франсуа Саган написала свій перший роман в 1954 році. Роман “Здраствуй, смуток” був сприйнятий як знамення епохи падіння вдач. У художньому світі Саган немає місця міцної й по-справжньому сильної людської прихильності: зародившись і окріпнув, це почуття неодмінно повинне загинути. Йому на зміну приходить інше почуття – почуття смутку й розчарування.

Завдяки старанням героїні роману Сесиль, вірна й любляча Ганна залишає її батька й гине від нещасного випадку, а Сесиль знову знаходить відняту в неї радість життя, продовжує існування, повне легкодумства й розваг, але десь глибоко в її свідомості назавжди затаївся смуток. Цей смуток властивий всьому тому поколінню, що зображує Саган, поколінню, що розтрачує свої сили в погоні за задоволеннями й виявляється нездатним до на-вартого почуття. Жіль Ланібье, молодий і процвітаючий журналіст, герой роману “Небагато сонця в холодній воді”, уперше в житті зіштовхується із самовідданою й щирою любов’ю, що вносить у його життя Наталі. І він втрачає цю жінку, піддавшись помилковому почуттю захисту власного достоїнства й бажанню бути незалежним.

Франсуа Саган намагається досліджувати природу любові. Подібно письменникам “загубленого покоління”, вона задає собі питання про її духовну або матеріальну сутність. Вона шукає відповіді на питання, що ж таке теперішня любов, де її джерела. Дуже часто духовна близькість героїв тримається на фізичному потязі й іде разом у їм. Той досвід, що поступово накопичують герої, обертається для них передчасним духовним старінням, втратою віри в мрії своєї юності. Герой Саган споконвічно не здатний сприйняти й оцінити те, що письменниця називає “теперішньою любов’ю” (по-справжньому любить Ганна в романі “Здраствуй, смуток”, Наталі – у романі “Небагато сонця в холодній воді”), він повинен пройти певний життєвий шлях, тільки тоді він зможе наблизитися до розуміння любові.

У ряді романів Франсуа Саган звучить ще один мотив – мотив піднесеної любові парубка до літньої жінки. У цьому можна доглянути висновок автора про опустошення молодого покоління, про його тягу до любові, що ніколи не буде задоволена. В XX столітті відбувся розвиток внутрішньої драми особистості, що і відобразилося в літературі. Трагедія людини, що потерли зміст свого життя, виявилася однієї з основних художніх моделей літератури. Міркування про дружбу й любов подані в контексті проблеми збереження людини як особистості. Письменники різних художніх напрямків шукають сенс людського існування саме в цих моральних категоріях, у поняттях дружби й любові. Але можливість моральної перемоги людини пов’язана з його власним вибором, його індивідуальним рішенням.