Учнівський твір за повістю Ернеста Хемінгуея «Старий і море». Що таке щастя? У чому сенс нашого буття? Кожна людина відповість по-різному на ці питання, бо кожна людина має свою, властиву лише їй, шкалу цінностей. По-своєму розумів щастя герой повісті американського письменника Ернеста Хемінгуея – старий кубинець Сантьяго. Він живе в особливому світі: не споглядає природу відсторонено, а сам є її частинкою. Все життя прожив він у єдності з нею, з морем. «Та старий завжди думав про море, як про жінку, про живу істоту, що може подарувати велику ласку і позбавити її, а коли й чинить щось нерозважне, то лише тому, що така вже її вдача». Сантьяго розуміє, що морські мешканці і він належать до одного світу, і це викликає в його душі ніжність та жаль до них. Він розуміє, що якби не жорстока боротьба за існування, то не треба було б руйнувати, нищити життя мешканців моря. Старий усвідомлює, що та боротьба необхідна і виправдана, але ж «як добре, що нам не треба вбивати сонце, місяць, зірки».

Життя примушує Сантьяго займатися нелегкою справою – рибальством. Море не любить слабких, воно любить і розуміє людей, мужніх духом, гордих і міцних. Саме таким і був Сантьяго. Три дні провів він у тяжкій виснажливій боротьбі з величезною рибою-мечем. Двобій закінчився перемогою старого рибалки, але ж здобич крадуть акули. З усіх сил він змагається з ними, нізащо не хоче здаватися. Під час нелегкої боротьби Сантьяго промовляє слова, в яких втілена авторська думка: «Людина не для того створена, щоб терпіти поразки. Людину можна знищити, але її неможливо перемогти».

Письменник на прикладі старого рибалки показує, що людина лише тоді залишається людиною, коли навіть під час поразки вона шанобливо ставиться до своїх суперників. Не отримавши здобичі, Сантьяго навіть в думках не відчував ненависті до рибини, навпаки, він ставиться до неї з повагою і вважає, що під час двобою вона трималася розумно і з гідністю. Саме гуманністю – однією з найкращих рис старого рибалки – пишається Хемінгуей. Гуманність до всього живого, гуманність до людей – ось що вирізняє Сантьяго з натовпу, викликаючи захоплення красою його душі.

Показуючи героя самотнім, Хемінгуей не робить його індивідуалістом. Під час рибальства старий часто згадує хлопчика Маноліно. Суворий закон боротьби за існування розлучає їх, але це не заважає їхній дружбі. Вони вдвох захоплюються грою мужнього бейсболіста Ді Маджіо, який грає краще за всіх і навіть з травмованою ногою перемагає. Автор намагається порівняти мужність бейсболіста з мужністю Сантьяго під час боротьби, але наскільки більше її в рибалки, який до крові порізаними руками вбиває акулу і не скоряється, коли замість неї з’являються інші і з’їдають здобич. Він не відступає в найкритичніший момент через те, що звик до труднощів, до боротьби, бо весь свій вік бореться за право жити.

Чи відчуває Сантьяго себе щасливим? Мабуть, ні. Песимізм звучить у його словах про можливість людського щастя: «Хотів би купити собі трошки щастя, якщо його десь продають… А на що його купити? Хіба що на поламаний гарпун, зламаний ніж і покалічені руки?» Навіть мужність, сміливість не приносять людині відчуття щастя: рибину з’їли акули, а подвиг старого лише самоціль, що викликає почуття втоми, спустошення. «Ти змучився, старий. Душа у тебе змучилась». Але ж Хемінгуей не хотів полишати розповідь про старого рибалку на ноті смутку, бо саме філософський підтекст твору підказує, як рішуче виступає він за активну позицію людини. Життя даровано кожному, щоб творити добро, чесно виконувати свої обов’язки, бути мужнім, мати гідність та розум – ось на чому наголошує письменник.

Саме тому повість-притча «Старий і море» звучить як гімн мужності людини, її волі, силі, розуму. Наше життя сповнене пристрастей, випробувань, поразок, і непереможний дух людини повинен протистояти всім негараздам, але діяти за законами гармонії та краси. І та людина може вважати себе щасливою, яка буде усвідомлювати, що життя не минуло марно, що вона боролася чесно, справедливо і її перемога не завдала шкоди гармонійному устрою світу.

Збентежено дивиться Пігмаліон на свій витвір, І серце йому завмирає Від незнаного щастя, О, якби боги вселили в камінь Людську душу!» (З міфу про Пігмаліона і Галатею) «Пігмаліон» – найвідоміша з п’єс Бернарда Шоу. Написав її драматург для актриси Стелли Патрик Кембл. Перед глядачем розгортається традиційно казковий сюжет: Попелюшка, яка ніколи не сподівалася на кращі зміни у своїй долі, раптом знаходить шастя. Назва твору викликає згадку про античний міф, який розповідає про скульптора Пігмаліона і його палке кохання до мармурової статуї чарівної Галатеї. Богиня кохання Афродіта, почувши благання Пігмаліона, оживила творіння майстра, і Гала-тея стала його дружиною. Сюжет твору Бернарда Шоу перегукується із сюжетом античного міфу, але він сповнений комізму, та дія п’єси перенесена з античних часів у епоху, сучасну письменникові. Головна героїня Еліза Дуліттл – вулична квіткарка, яка торгує біля міського театру. Цю двадцятирічну дівчину не можна назвати привабливою, бо розпатлане волосся, обвітрене обличчя ніяк не прикрашають її. Еліза не має гарного смаку і достатньої кількості грошей, про що свідчить її вбогий одяг. Завжди вона вдягнена в старенький чорний капелюшок, пальто із чужого плеча, ношену спідничку, латаний фартух та стоптані старенькі черевички.

Лондонські джентльмени – професор Хіггінс і полковник Пікерінг зацікавилися цією «замазурою», цим «екзотичним» створінням. Хіггінс хотів здивувати друга своїми фаховими здібностями, і саме для цього йому був потрібен цей «експеримент». Жартуючи, для розваги, вони вирішили «зробити леді з пучка моркви», перетворити смішну дикунку на «даму з вищого світу», видати її за герцогиню й переконатися в тому, що «експеримент» досяг мети. Еліза, нічого не підозрюючи, погоджується навчатися правильній вимові, бо хоче поступити продавцем у магазин квітів та до того ж заплатити Хіггінсу за цю роботу: «мені з милості нічого не треба». Саме в цих словах бідної дівчини звучить стільки гідності, стільки щирості, що не можна не захоплюватися головною героїнею. І ось професор розпочав «експеримент». Для нього – це суто наукова справа, а Еліза… – «піддослідний кролик».

Хіггінс із захопленням зауважив другу: «Побачите, як я оформлю цей матеріал. Ми примусимо її розмовляти…» Експеримент тривав, і Еліза за деякий час досягнула певних успіхів. Поступово вона стає для Хіггінса і полковника Пікерінга зразковою лялькою: вони купують їй красиве й модне вбрання, навчають бездоганній вимові, світського етикету, шляхетних манер. Зневажливо дивилась на все це місіс Хіггінс, бо розуміла, що людина – то не іграшка, застерігала сина, але марно: «Діти ви, діти! Завели собі живу ляльку й граєтеся нею». Досить виразно звучить порівняння, до якого вдається полковник Пікерінг: «Ця дівчина просто геніальна. Справжня папуга!» Освічені джентльмени не замислювалися над тим, що Еліза – жива істота, що вона має почуття власної гідності, може закохатися, страждати, мати свої бажання, мрії, зрештою – в неї мусить бути своє майбутнє. Хіггінс не бачив ніякої проблеми, бо вважав, що дівчина після закінчення «експерименту» зможе жити, як захоче, «користуючись перевагами науки».

Бернард Шоу показує, як розквітнула його героїня, як вона, позбавившись поганої вимови та брутальних манер, перетворилася на справжню леді, яка була морально значно вищою за аристократок. Несподівано для всіх пробуджується і її особистість, з тонкими почуттями, вимогливістю, навіть вишуканістю. Драматург переконує нас у тому, що Еліза має неабиякі природні здібності, світлий розум, вона винахідлива, кмітлива, має внутрішнє благородство, дивує своїм умінням тверезо мислити, зважувати обставини. Звертаючись до своїх вчителів, вона каже: «Мені хочеться лагідного слова, уваги… все ж таки я людина, а не порожнє місце…» Бернард Шоу показує, як відбувається не тільки «перетворення» Елізи, а також її моральне пробудження. Яка подальша доля чекає на цю дівчину? Ким стане бідна, але духовно й інтелектуально розвинена колишня квіткарка у світі жорстокої конкуренції? Якось, блукаючи вночі вулицями міста, вона зрозуміла, що назад їй дороги нема, але що чекає попереду? «Я забула свою мову, можу розмовляти тільки вашою»,- каже Еліза Хіггінсу. Експеримент успішно закінчився, Еліза дійсно стала схожою і мовою, і манерами на будь-яку даму вищого світу. Але не тільки Хіггінс гарно попрацював над дівчиною, а й вона вплинула на його душу, зробивши з байдужого професора фонетики, черствого вченого, чутливу палку людину.

Бернард Шоу підкреслює, що зовсім не важливо, до яких верств суспільства належить людина; якщо вона чуйна, добра, щира, розумна, то шлях у майбутньому обов’язково знайде. Що чекає улюблених героїв Шоу -Хіггінса та Елізу – митець не говорить, бо дає можливість кожному з нас, своїх читачів чи глядачів, доміркувати у своїй уяві щасливу кінцівку.

Учнівський твір за романом Кава ба ти Ясунарі « Тисячокрилий журавель». Відомий японський письменник Кавабата Ясунарі завжди мріяв про «людину, народжену красою». Він вважав, що той, хто прилучається до краси, починає сприймати світ як свій дім, а людей як друзів. Краса облагороджує людину, «переживання краси» пробуджує співчуття і любов до людей, і тоді слово «людина» звучить як слово «друг». Той, хто осягнув красу природи, осягає красу людських почуттів. Так само, як і Достоєвський, він вірив, що краса врятує світ, вірив у людину, народжену красою. Це і є концепція автора, по-своєму відбита в кожному з його романів. У Кавабати був свій шлях розуміння краси, і цей шлях доступний кожному: навчіться бачити красу навколо себе, тоді ви відчуєте єдність зі світом, вам відкриється краса, що живе в усьому: у квітці, у камені, у вашій власній Душі. У голосі письменника звучить застереження: пам’ятайте про красу, що поруч із вами, у вас самих, не забувайте про співчуття, не піддавайтеся спокусі байдужості. Любіть природу, квіти, дерева, небо, любіть красу у великому й малому – і ви навчитеся любити життя, берегти людину, розрізняти щирість людських стосунків.

У «Тисячокрилому журавлі» ми знаходимо два типи краси: одну, чуттєву, земну, уособлює пані Оото, іншу, вишукану, напівпримарну, – Юкіко. Холодний і в той же час сповнений внутрішнього жару блиск стародавньої фарфорової чашки нагадував Кікудзі тіло пані Оото. І не було в цьому нагадуванні анітрохи сорому, тому що прекрасне вище цього. А пані Оото була досконалим створінням природи. «Природа хотіла створити жінку і створила пані Оото. А шедевр не можна засуджувати. У нього немає недоліків».

В образі Оото автор стверджує основну ознаку класичного ідеалу краси – жіночність. Жінка у творах Кавабати – це берегиня і творець прекрасного. Кавабата Ясунарі вважав, що красиве не може бути порочним, а порочне не може бути красивим. Важливо, щоб усе було справжнім, а не підробленим. В образі Юкіко Кавабата втілив традиційне класичне розуміння краси з її витонченістю, простотою, недосяжністю: «Завченими рухами виконувала чайний обряд. Робила все щиро, без жодної манірності. Від її стрункої постаті, віяло благородством». Для японців сутність чайного обряду полягає в духовному катарсисі, який, на їхню думку, відбувається під час цієї церемонії. Це таїнство пошуку в духовному світі людини прекрасного, божественного, того, що дає їй відчуття гармонії з навколишнім світом, спокою, радості.

Колись давно цей обряд справді був втіленням краси істинної, щирої. З покоління в покоління передавали чайний посуд, берегли його, шанували, бо відчували зв’язок між минулим та майбутнім. Але часи змінилися, сучасники автора втратили духовні орієнтири і тепер чайна церемонія не дає духовного очищення, а часом стає місцем розбрату, сварок чи образ. Тобто, зовні обряд залишився красивим, але глибинна його сутність спотворилася.

Хто ж здійснює чайну церемонію? Чи справді люди, які це роблять, чесні й чисті душею? На жаль, далеко не завжди… Церемонію здійснюють іноді такі люди як одна з героїнь роману – Тікако. Вульгарна й груба тітка торкається священних предметів чайного обряду, своїм духовним убозтвом, грубістю плюндрує їхню красу, збережену впродовж віків. Мужеподібна Тікако втратила жіночність, а з нею відчуття прекрасного, її внутрішня потворність посилюється зовнішньою художньою деталлю: на грудях у неї – родима пляма, вкрита волоссям. Вона викликає у Кікудзі якусь гидливість до Тікако. Ця пляма ніби підкреслює всю аморальність героїні, ницість її характеру. Відсутність смаку, тонкого відчуття прекрасного у Тікако дисгармонує з традиціями стародавнього обряду. Чи не тому Кікудзі купує у неї чашку, котру передавали з покоління в покоління чотири століття його предки. Краса завжди мислиться митцем у поєднанні з духовною чистотою, цнотливістю людини.

Кавабата Ясунарі збентежений тим, що відбувається в суспільстві. Письменнику боляче від того, що найщиріші людські почуття можна зганьбити і потоптати. Саме так сталося, наприклад, з коханням Кікудзі та пані Оото, яке закінчилося трагічно через грубе, цинічне втручання вчительки чайної церемонії. Але все ж таки письменник вірить, що людство нарешті знайде духовні орієнтири. Усю повість пронизує образ журавлів на фуросіці Юкі-ко. Як зазначалося, у японців журавель символізує щастя і чистоту, водночас цей образ-символ обов’язково асоціюється з образом хіросімської дівчинки Садако, яка страждала від променевої хвороби. Вірячи в переказ про те, що журавель приносить надію і щастя, дівчинка вирізала паперових журавликів і була переконана, що після того, як з’явиться тисячний, настане одужання. Але Садако не дожила до цього…

Цей чудовий роман, на мій погляд, не стільки про сутність чайної церемонії, про фатальне кохання, скільки про приховану красу світу, у якій живе людина і яка в людині, але яку вона не завжди помічає. Письменник наче нагадував людям: у Красі – Істина, краса робить людей чистішими, ближчими одне до одного. І це завжди треба всім пам’ятати.