За все, що сталося, я відчуваю в якійсь мірі й особливу відповідальність. Еріх Марія Ремарк. Людство стоїть на порозі XXI століття. Ось-ось наше століття стане історією. Якою саме? Які віхи воно вписало в літопис? Що закарбувалося в нашій пам’яті, в пам’яті наших батьків, дідів і прадідів? Жовтневий переворот і розпад Російської імперії. Політ людини в космос і Чорнобильська трагедія. Голодомор 33-го і проголошення незалежності України. Однією з найбільших трагедій була, є і залишається війна. Якою б не була вона за кількістю жертв чи масштабами руйнувань, війна завжди залишається війною, відлунюється тяжким болем у людських душах. Не загоїти ніколи і нічим рани душі і серця жінки, яка не дочекалася свого сина, коханого чи батька з фронтів. Саме про біль втрат, про відчай людей розповідав читачам письменник-антифашист Еріх Марія Ремарк. Декілька разів поранений на фронті, з опаленою душею повернувся він додому. Його урапатріотичні настрої розбились об скелю смерті й насильства. Натомість з’явилися зневіра, безнадія, спустошеність і марність сподівань. Наслідком цього і була поява нової генерації – «втраченого покоління», а згодом і літератури про нього, одним із зачинателів якої і був Еріх Марія Ремарк. Після виходу роману «Три товариші» в 1937 році письменника позбавили німецького громадянства. Нацистські пропагандисти скажено його цькували, звинувачуючи у «підриві воїнського духу», в приниженні «героїки» німецької солдатчини. Книги Ремарка заборонялись і спалювалися фашистами. А між тим твори його були дуже популярними в США, куди письменник переїхав у 1939 році, напередодні другої світової війни. Які б страшні події не довелося пережити йому, він все одно писав добрі і правдиві книги, що доходили до серця кожної людини. Його хвилювали найгостріші проблеми сторіччя – війна і фашизм. Він вважав, що будь-яка війна – це катастрофа для людства, це ганьба цивілізації, це насилля над людиною. Вона є трагедією як для переможених, так і для переможців, бо нехтує найбільшою цінністю на землі – людським життям.

Ніколи не забуду своїх вражень після знайомства з романом «Три товариші». То був сум і сльози, так, саме сльози. Гине Патриція Гольман, руйнується світле й Чудове кохання, товариші живуть уже без радості, надій та мрій. Вони вважають, що світ, хоч він і недосконалий, переробити неможливо. Минуло понад п’ятдесят років, як скінчилась остання, друга світова війна, але ті, хто пройшов через це жахливе місиво, в якому смерть людини «була найважливішою, важливішою, ніж уся земна куля, яка далі крутилася собі», досі пам’ятають її. Герої роману «Три товариші» на власному досвіді переконалися, що у світі панує зло. У спогадах Роберта Локампо воно постає як стихія, що поглинає юність, друзів, найкращі мрії, батьків. «Можливо, ми зостанемося живі, але чи будемо насправді жити? Ми повернемося втомлені, внутрішньо зруйновані, спустошені, усім чужі, позбавлені надій. Ми вже не зможемо знайти собі місця в житті». Герої Ремарка живуть за принципом: один за всіх, усі за одного. Але «всі» – це тільки їхня трійка: Готфрід Ленц, Отто Кестер, Роберт Локамп. Мене зворушили сторінки, де розповідається про їхню допомогу, щиру, безкорисливу, коли треба було врятувати життя хворій на туберкульоз Пат, коханій Локампа. Дівчина все одно помирає, але товариші зробили все можливе, і це викликає захоплення їхніми стосунками, їхньою дружбою.

А ще вразив епізод, у якому автор показує, як ховали Готфріда Ленца, «останнього романтика», щиру і доброзичливу людину. Він пройшов через всю війну, чотири рази був поранений, але куля наздогнала його вже в післявоєнний час. Ремарк з болем описує, як товариші довго не могли збагнути, як же це милий добрий Ленц загинув у мирний час у себе на батьківщині від рук нациста. «Коли його ховали, був ясний сонячний день… Гостро пахла розкопана земля. Ми стояли біля його могили, знали, що його тіло, волосся, очі ще існують, а проте він пішов від нас і ніколи вже не повернеться».

Три товариші живуть за правилами фронтової дружби, підтримуючи один одного, воюють із своїм оточенням. Із злом, що наступає на них, вони ведуть особисту, «малу» війну. Але ж автор показує, що війна в його улюблених героях не знищила добра і ніжності, співчуття і кохання. Вони міцні, бо разом. Ідеї дружби, товариськості посідають у романі важливе місце, бо завдяки цим почуттям люди можуть вижити в безкрайому океані самотності.

Цей твір сумний, бо, засуджуючи війну, Ремарк зображує світ, не приховуючи гіркої правди. Неналагоджене життя, невпевненість у завтрашньому дні, страшні злидні, самогубства, відчай – це жахи, які залишає по собі крива-ВЄ м’ясорубка. Безробітні стають завсідниками музеїв, бо там тепло вдень. Якась стара й бідна жінка купує на аукціоні папугу, щоб було кого почути ввечері. Попереду – ніч і темрява. І тільки маленький вогник кращих людських якостей може зруйнувати самотність і відчай. Ремарк не міг зупинити війну, але він умів ненавидіти її і протиставив їй непереможну людську гідність. Саме його чесні, добрі, правдиві книги доходили до серця кожного читача і робили свою велику справу.

Уолт Уітмен. Це ім’я знайоме не тільки кожному американцю, але й кожній людині, яка цікавиться літературою. Оригінальний мислитель, публіцист, критик, чудовий поет, він залишив неоціненний спадок своїм нащадкам, рідній Америці. Його ім’я сяє поруч з іменами Шевченка, Пушкіна, Байрона. Російський письменник Корній Чу-ковський, підкреслюючи величезний вклад Уітмена в скарбницю світової літератури, писав: «Уся його письменницька сила в надзвичайно живому почутті безмежної широти Всесвіту, котре ніколи не полишало його». Доля не балувала поета. Він рано почав працювати, щоб трішки допомогти батькам. Його вчителем стало суворе, неласкаве життя, а світосприйняття сформувалося під впливом сторінок Священної історії, яку в батьківській убогій оселі знали напам’ять. Можливо, саме звідси, з босоногого і напівголодного дитинства, взяли свої витоки такі важливі для творчості письменника ідеї, як ідея рівноправності всіх людей, віра в братерство народів і невичерпність людського генія?

Про що писав у своїх віршах Уолт Уітмен? Про все, що стосується людського життя: про душу і тіло, життя і смерть, про природу і космос, про чоловіка і жінку, про війну і мир. Найкращим виданням поета була збірка «Листя трави», яка писалася протягом сорока років і яку дуже цінував автор, бо «це переважно була спроба передати… емоційну та особистісну природу людини… і зробити це вільно, вичерпно і правдиво».
Я – зі старих і молодих, настільки з дурних,
Як і з мудрих складений,
Байдужий до інших, завжди уважний до інших,
Материнство в мені та батьківство, дитина я і дорослий…

Познайомившись з віршами Уітмена із цієї збірки, я довгий час залишалася під впливом романтичних описів не тільки природи, зовнішності людини, а й внутрішнього стану душі. Усі природні стихії у його віршах наче живі, вони мають душу, «чують», «дихають», «розмовляють».
Ти, море…
З берега бачу, як пальцями кривими ти маниш мене
І відринуть не хочеш, хоч трохи мене не відчувши…

Коли поет захоплюється цвітінням бузку, йому здається, що листочки – то «яскраво-зелені серця», і кожен листок – «це диво», це особистість, бо нема двох однакових сердець, а тому нема двох однакових листків. У віршах Уітмена вражає також і погляд на людське тіло, який був співзвучним ставленню до нього древніх греків. Американський поет вважав, що в людині повинно бути все прекрасним – і тіло, і душа, вони повинні гармонійно розвиватися, доповнюючи один одного: Я сказав, що душа не більша за тіло, І сказав, що тіло не більше за душу. Уолт Уітмен справді багатоплановий поет, перелік тем, яких він торкається, дуже широкий. З великою симпатією митець ставиться до людей усіх професій, віросповідувань і кольору шкіри. Він вважає, що людина незалежно від своє-го соціального становища має бути чемною, справедливою, щирою. Саме таким бачив поет президента Лінкольна, убитого найманцем.

Лінкольн був для Уітмена взірцем демократії, тому він і називає його «капітаном», «батьком». Йому присвячено один з найкращих і найліричніших віршів збірки «Коли бузок розцвітав торік у моєму дворі», він пронизаний смутком та жалем:
Коли настане весна, всі троє будуть зі мною: Бузок, що цвіте кожен рік, і зірка, що впала на заході, І думка про того, кого я люблю.

Читаючи вірші Уітмена в перекладах російьских і українських письменників, відчуваєш себе частиною великого і неосяжного океану людського всесвіту. Поет змушує відчувати кожну струну своєї д>ші, милуватися навколишнім світом і людиною – найціннішим створінням космосу. Я дуже рада, що познайомилась із творчістю великого гуманіста, філософа і поета – Уолта Уітмена, відкрила для себе нові сторінки американської поезії.

Шкільний твір за повістю Ернеста Хемінгуея «Старий і море». Автор твору «Старий і море» – відомий американський письменник Ернест Хемінгуей. Він є одним із найпопуляр-ніших і найулюбленіших письменників XX століття. Прозаїк і журналіст, кореспондент на п’яти війнах, людина-легенда. Літературну «зірку» Хемінгуея знали навіть ті, хто ніколи не читав його творів. За твір «Старий і море» Ернесту Хемінгуею була присуджена в 1953 році Нобелівська премія. Ця книга мала світовий резонанс. Історія-притча про старого Сантьяго перетворилася під пером майстра на шедевр, а чудесні картини моря і «технологія» рибацької праці з’єднались у творі з глибоким філософським підтекстом про справжнє людське життя.

Головний герой – старий Сантьяго. Він був «худий, замучений, його потилиця була прорізана глибокими зморшками, а щоки були покриті коричневими плямами». Це він навчив хлопчика Моноліно рибалити. А хлопчик дуже любив старого. Старий Сантьяго, самотній і бідний, живе в хатинці, побудованій із міцних трилисників королівської пальми. В хатинці лише стіл, стілець, а в земляній підлозі ямка, в якій він розводить вогонь для приготування їжі. Коли стомлений старий лягає спати, йому сниться Африка його юності, «золоті її береги, височенні білі гори, йому не сняться більше ні бійки, ні жінки, ні знаменні події. Але дуже часто в його снах з’являються далекі країни і леви, які виходять на берег». Усе життя старого пов’язане з морем, він не уявляє себе без нього. Іншого й бути не може. Адже жити біля моря – це означає, що й працювати треба на морі. Життя старого Сантьяго дуже важке. Щоб себе прогодувати, спочатку потрібно добре порибалити. Бувало й таке, що старий повертався з моря ні з чим. Але ж наступного дня він знову виходив у море. Так день за днем спливають роки старого Сантьяго, минає його життя. Серед морського безмежя він часто згадує маленького хлопчика, який допомагає йому знести вітрило, підготувати човен. Багато труднощів довелось пережити старому Сантьяго. Але його добре серце завжди з любов’ю і ніжністю відкрите до всіх. Він любить море, згадує про нього з такою ласкою і ніжністю, немов це жінка, яка «дарує величезні ласки». Любить він і птахів, і риб, знає їх, у нього, до них своє ніжне ставлення.

Бідний старий Сантьяго рибалить і вдень, і вночі. Ця робота допомагає йому жити. Яких тільки пригод не траплялося з ним на морі. Це не тільки порожні рибацькі сіті, але й боротьба з акулами. Думки про рибу не залишають його ні на секунду. Постійно у своїх думках він навіть розмовляє з рибою. «Я з тобою ніколи не розлучусь, поки не вмру»,-каже їй старий Сантьяго. Він називає себе «незвичайним старим» . Він завжди це підтверджує. У важкій праці, у поєдинках з акулами його ніколи не залишають думки про хлопчика Маноліно. Йому завжди хотілося, щоб хлопчик був поруч з ним. І після тих довгих днів, проведених у морі, в страшній боротьбі з акулами, старий повертається додому. Скільки сил, скільки здоров’я, скільки болючих ран завдала йому ця боротьба! Старий Сантьяго спав, закривши обличчя газетами. Уже вранці хлопчик був поруч зі старим Сантьяго. Маноліно стояв біля нього, слухаючи, як старий дихає. Коли він побачив його зранені руки, то заплакав. Хлопчик завжди старався робити старому тільки приємне. Він розумів, що старому важко і самотньо. Маноліно зустрів його з великою повагою і теплом. В розмовах вони ділилися своїми враженнями про море, про рибалку, про всі пригоди, які з ними траплялися. Маноліно хотів навчитися у старого бути хорошим рибалкою. Для нього Сантьяго був прикладом мужності, сміливості, майстром своєї справи.

На прикладі взаємин старого і хлопчика дуже чітко розумієш, що добро має більшу силу, аніж зло. Хороших людей на світі більше. Тому і в наш час багато людей завжди готові прийти на допомогу старим людям, немічним самотнім пенсіонерам. Поки існує добро, людям буде житися легше і краще, навіть у цей важкий час.