Учнівський твір за романом Гюстава Флобера «Пані Боварі». Життя – це надто складна річ. Інколи людина, щоб відірватися від тяжкої буденності, починає мріяти, жити в уявному нереальному світі. Саме так сталося з героїнею роману «Пані Боварі», яка не погоджувалася з сірою буденністю життя і шукала в ньому, чи, мабуть, у своїх мріях, якогось свята почуттів, казкової любові, за хвилину якої можна віддати все життя. Задум цього роману виник у Флобера із бажання «відтворити сірий колір запліснівілого існування», тобто колір «буденності» епохи. «Я вдивлявся в плісняву, що вкривала душу», – відзначав автор. Саме проти такого кольору життя протестує Емма Боварі, намагаючись чимось скрасити його, зробити яскравішим і цікавішим. Свою героїню Флобер не наділив ні розумом, ні освітою, ні гарним смаком. У духовному плані вона не піднімається над йонвільським рівнем. Все те, про що мріє Емма, чим вона захоплюється, до чого поривається, позначене тривіальністю і може викликати лише іронічну посмішку. Виховувалася вона в пансіоні при монастирі, де зачитувалася романами, в яких «тільки й мови було, що кохання, коханці, коханки, переслідувані дами, що мліють у відлюдних альтанках… дрімучі ліси, сердечні жалі, присяги, ридання, цілунки». Під впливом таких романів формується життєвий ідеал Емми, головними складниками якого є кохання, кавалери, красиве «романтичне» життя в дусі тривіалізованої романтики.

Мрії залишилися мріями, а їй судилося жити в сонному провінційному Йонвілі, в середовищі ситих тілом і душею обивателів, із чоловіком, який щовечора, написавши свої рецепти, «задоволений із самого себе, доїсть рештки печені, погризе шматочок сиру, схрумає яблуко, доп’є графинчик вина, а потім піде в спальню, ляже горілиць і захропе». Автор наділив героїню також невдоволенням навколишнім, душевним неспокоєм, пориванням до іншого життя, тобто тими рисами, які він найбільше цінував у людині. Звичайно, ідеали Емми смішні й безглузді, але річ у тому, що вона вкладає в них усю душу, вона справді страждає, по-своєму протестує проти «життя кольору плісняви» – аж до своєї безглуздої смерті.

До своєї героїні Флобер ставиться неоднозначно. Ії міщанські уявлення про щастя, про ідеального коханця викликані вульгарністю буржуазного існування. Але Емму підносить над іншими персонажами її щире бажання вийти за межі буденного життя і здійснити свою мрію. Всупереч всьому, не розмірковуючи над майбутнім, Емма згодна тікати з Родольфом, вона ладна підштовхнути Лео-на на злочин, бо сама готова на все заради кохання. Щоб краще підкреслити особисту драму Емми, Флобер показав, що її мрії і мрії інших персонажів – різні. Так, наприклад, Леон не здатен мріяти, тому пані Боварі постає для нього з самого початку твору ідеалом в усьому. Але, зіткнувшись з «практичною діяльністю», він стає себелюбцем, як і всі інші. Драма Емми полягає не в тому, що вона мріяла, а в тому, що її мрія не могла здійснитися. Ії чоловік, Шарль Боварі, провінційний лікар – втілення обмеженості і міщанської самовдоволеності. Його розмови з дружиною «були пласкі, як вуличні тротуари, вони не викликали ні хвилювання, ні сміху, ні задуми». Але виявляється, що цей смішний та примітивний Шарль здатний на глибоке й сильне почуття. Він продовжує любити Емму й після її смерті, а розкриття того, що вона була йому невірною дружиною, призводить його до душевної хвороби.

У романі перед нами, читачами, постає світ обивателів, людей обмежених, самовдоволених, вульгарних. їхнє життя заповнене дріб’язковими інтересами й турботами, позбавлене будь-яких проблисків духовності. Створюючи свій роман, Флобер намагався втілити в ньому принцип безособового мистецтва: «Я хочу, щоб у моєму творі не було жодного натяку, який би викривав автора» . Але особистість письменника все ж таки проявляється в його ставленні до своїх героїв. Так само, як і його Емма, Флобер відчував вульгарність навколишнього світу, як і вона, він мріяв про екзотичні країни, як і вона, не змирився із сірою буденністю, не схибнув на шлях процвітаючого буржуа. Письменнику, з одного боку, жаль своєї героїні, яка здатна до протесту, а з іншого боку, він сміється над недосконалістю її внутрішнього світу. Проте ставлення до Емми було доброзичливим, лагідним, спокійним. Цей роман став видатним явищем у літературному процесі Франції, бо до Флобера так глибоко, так реалістично життя провінції не змалював ніхто.

Одного разу в майстерні свого приятеля Оскар Уайльд побачив натурника, котрий уразив його досконалістю своєї зовнішності. Письменник вигукнув: «Який жаль, що і йому не минути старості з усією її потворністю!» У відповідь художник йому сказав, що добре було б щороку малювати такі дивні портрети, щоб природа тільки на них відбивала свої карби, тоді зовнішність «херувима», якого щойно побачив Уайльд, вічно залишалася б молодою. У своєму романі «Портрет Доріана Грея» англійський письменник показав надзвичайну силу справжнього мистецтва, його велич і невмирущість. «Мистецтво – це не іграшка, не примха, це неодмінна умова людського життя. Це наочне виховання моралі». На думку Уайльда, саме мистецтво облагороджує серце і душу людини, тому не можна нищити художні полотна, «не можна жбурляти традиційного каменя» у твори митців.

Головним у переконаннях письменника було служіння красі, яка, за його твердженням, вища за добро та істину; якщо краса не спонукає людину шукати етичну, духовну правду, вона стає нікчемною. Портрет молодого чоловіка Доріана є своєрідним ідеалом краси. Своєю досконалістю він вражає навіть самого хазяїна. «При першому погляді на портрет він мимоволі зробив крок назад і спалахнув від задоволення. Очі його заблищали так радісно, нібито він уперше побачив себе». Доріан був вражений своїм портретом, а думка, що через декілька років його краса почне в’янути, викликала жах. Йому стало лячно, що роки понесуть за собою червоні вуста та золотаве розкішне волосся, а сам він стане огидним, жалюгідним та страхітливим. Ця думка непокоїла його, «немов крижана рука лягла йому на серце». І тоді Доріан подумав, що було б чудово, якби старів тільки портрет, а сам він назавжди залишався молодим. За здійснення цього бажання, як йому здалося, він усе віддав би, навіть свою душу. Герой роману вміє цінувати не тільки майстерність талановитого художника, а й музичні твори. Він по кілька разів слухає п’єси Вагнера, Шумана; відчуває найвищу насолоду від спілкування з прекрасним.

Автор показує, що на початку роману для його героя найголовнішою є саме краса мистецтва.

Доріан передбачав руйнування гармонії краси в майбутньому, і він не помилився. Коли невблаганний час наклав свій відбиток на зовнішність Сибіли Вейн, Доріан покидає її. Ображена жінка не витримує такої жорстокості з боку коханої людини і гине. Цей жахливий випадок справив на Доріана сильне враження і, сидячи дома в кріслі, він побачив, що його портрет нібито змінився. «Вираз обличчя був іншим – у складці рота почувалася жорстокість». Так, він колись хотів, щоб сліди страждань і тяжких дум відбивалися б тільки на полотні, але невже ж його бажання виповнилося? Страшно було повірити в неможливе, але ось перед ним його портрет зі складкою жорстокості біля губ: Доріану стало моторошно від поміченого порушення гармонії мистецтва, яке було спричинене порушенням гармонії почуттів. Портрет стає дзеркалом душі героя, його совістю. Насправді ж він став двійником молодого денді, його «щоденником», який він старанно приховує від людського ока.

Доріан дуже змінився, жорстокість почала в ньому при тлумлювати добрі людські якості. Будучи побічно винува тим у смерті Сибіли Вейн, він своїми вчинками призводив до самогубства і приятелів. Від кожного прояву цинізму безсердечності, нелюдськості портрет змінювався, все дал і далі порушувалася гармонія почуттів і гармонія мистец тва. І коли емоційний стан Доріана сягає найвищої напру ги, він проколює картину ножем, посягаючи на прекрас не, і вмирає. Його життя урвалося на останньому, вж безмовному пориві страждання. В останніх рядках роман-Оскар Уайльд говорить, що портрет Доріана зостався мо лодим і неушкодженим, в той час як «на підлозі з ножем у грудях лежала мертва людина у фраці. І тільки по кільцях на руках слуги визначили, хто це».

Справжнє мистецтво не можна вбити, зганьбити, знищити, бо, як протягом усього твору підкреслює автор, мистецтво вище за життя, воно вічне і здатне хвилювати почуття багатьох людей.

Новела Томаса Манна «Смерть у Венеції» – неперевер-шений взірець реалістичної манери письма, збагаченої модернізмом. Саме вона допомогла митцеві художньо осягнути і втілити проблему бездуховності тогочасного мистецтва. У 1913 році, коли Томас Манн працював над цим невеличким твором, у Західній Європі набули поширення песимістичні філософські теорії, які ґрунтувались на ірраціоналізмі, містиці, волюнтаризмі. Вважалося, що земна цивілізація вступила у свою «сутінкову добу», що її чекає всесвітній хаос, що людське життя нічого не варте, воно’ підпорядковане сліпим проявам якоїсь волі, сповнене страждань і мук. Під впливом загальної кризи в суспільстві та цих теорій мистецтво розривало зв’язки з класичною традицією, втрачало своє громадянське звучання, байдужіло до людини. На межі століть великий німецький письменник, відчуваючи занепад мистецтва, як справжній гуманіст застерігає людство берегти свою духовність, не поклонятися фальшивим богам.

Герой твору, відомий німецький письменник Густав фон Ашенбах, втомлений виснажливою працею, внутрішніми суперечностями, одноманітністю буднів, вирішив «пуститися в мандри», «побачити далекі краї». Може, десь там залишиться втома, внутрішня криза?! Після гарячкових роздумів у його уяві, нарешті, визначилась мета мандрівки. «Якщо за одну ніч хочеш досягти чогось незрівнянного, казково незвичайного, то куди треба податися? Але ж тут нема над чим довго думати!» Венеція! Колиска культури, де зароджувалося сучасне мистецтво. Венеція надихала митців усього світу на створення найкращих їх творів. До Венеції в пошуках внутрішньої злагоди, нового натхнення вирушає герой Томаса Манна. Зустрічі з Венецією передує зустріч з компанією прикажчиків. На похмурому, неймовірно брудному допотопному пароплаві серед веселого товариства молодиків його увагу привертає постать «підробного юнака». Фарбований дідуган у перуці та надміру модному костюмі здалеку впадає у вічі крикливою червоною краваткою та по-парубоцьки заломленим солом’яним капелюхом з пістрявою стрічкою. Зблизька видно, що краса та молодість його – вміла косметика на зораному віком і пристрастями обличчі. Цей типовий, модерно підмолоджений образ пороку викликає відразу в Ашенбаха, але з іронії долі через два тижні він сам з’являється у дивовижно схожій червоній краватці, в такому самому брилі, такий же внутрішньо збуджений.

І ось нарешті Венеція – місто казок і надій! Ашенбах захоплений, хоч потрапив до нього вдруге. Вид Венеції з відкритого моря ще більш вражаючий, ніж з суходолу. Вишукане товариство, чемна адміністрація, а «на вулиці багато людей впізнають його і шанобливо розглядають». І все ж внутрішній неспокій, нервова напруга не полишають митця. І Ашенбах вирішує втекти з Венеції. Але він пізнає нове почуття, пізнає насолоду від нього. Вже ніщо не дратує письменника, навпаки, йому подобається все, що його оточує. Ашенбах закохався в 14-річного красеня – поляка Тадзьо. Це не фізична пристрасть, а захоплення дивовижною досконалістю краси підлітка. Зустрівшись з красою, письменник з головою поринув у її казковий, чарівний світ. Він нею живе, нею дихає, не може уявити себе без неї. І одяг Тадзьо, і манери, і постава – все вражало письменника. Особливо ж «чудесна квітка – голова незрівнянної вроди, голова Ерота з жовтавого пароського мармуру, з тонкими суворими бровами, з темно-золотими кучерями, що м’яко спадали на скроні й на вуха. «Гарний, дуже гарний!» – подумав Ашенбах з тим професійно-холодним схваленням, у яке лишень часом одягає своє хвилювання і свій захват, коли дивиться на шедевр». Ось цей Тадзьо став смислом життя Ашенбаха. Він милувався, подумки розмовляв з ним, невідступно стежив за його дитячими іграми. І це доводило його до сп’яніння. «Очманілий від свого почуття, забувши про все на світі, Ашенбах хотів тільки одного: ходити назирці за тим, хто запалив його кров, мріяти про нього, коли його не було поблизу, і, за звичаєм усіх закоханих, нашіптувати ніжні слова його тіні». Густав спочатку сприймає хлопця за статую, що ожила, але спостережливе око письменника помічає зуби, «як у недокрівного», і мимовільна радість закрадається в душу героя – краса теж не ідеальна, не вічна, смертна.

Здавалося б, кохання, захоплення викликає в людині бажання проявити свої найкращі риси. А ось Ашенбах зрадив своєму коханню, показав свою бездуховність та егоїзм.

Бездуховність Ашенбаха засвідчує сама пристрасть до Тадзьо. Вона обмежує його духовні горизонти, стає на перешкоді до нормального спілкування з людьми. Ашенбах байдужіє до всього, що його оточує. «Очманілий», «самотній», «живе ніби за глухою стіною» – так характеризує автор новели свого героя. Ашенбах деградує і як особистість, і як митець.

«З часом у творах Густава Ашенбаха з’явилося щось офіціозно-виховне, в його стилі пізніх років не було вже ані колишньої сміливої безпосередності, ані нових, тонких відтінків, він став зразково-викінченим, відшліфовано-тра-диційним, незмінним, формальним, навіть шаблонним [… Густав Ашенбах на старість вигнав із своєї мови всі банальні слова. І ось тоді відомство народної освіти ввело вибрані сторінки з нього у шкільні хрестоматії». Вистежуючи Тадзьо, він зазнає принижень, втрачає людську гідність. Ось він, повертаючись пізно ввечері з Венеції, «зупинився на другому поверсі, біля кімнати, де жив Тадзьо, в блаженстві прихилився чолом до завіси на дверях і довго не міг відірватися від нього, забувши про те, що його можуть побачити».

Дізнавшись про епідемію холери, яка насувається на місто, він спочатку хотів попередити сім’ю Тадзьо, а потім передумав, вирішив цього не робити, адже він ніколи більше не побачить свого демона. Егоїстичний розрахунок взяв гору. Густав швидше ладен віддати хлопця холері, ніж розлучитися з ним. І все ж сім’я Тадзьо збирається від’їздити. А сам письменник занедужав і через кілька днів помер у пляжному кріслі.

Смерть ця символічна. Ашенбах зрадив тому, чим щиро захоплювався, на що молився і в що вірив. Зрада ж, підлість не бувають безкарними. Томас Манн протягом усього твору наголошує на тому, що бездуховне мистецтво, яке втратило інтерес до нетлінних загальнолюдських цінностей, звело до ідеалу форму, не має майбутнього, воно приречене. Приречене й людство, яке має таке мистецтво. Лише те мистецтво, яке оспівує високі ідеали любові, добра, справедливості, взаємодопомоги має право на життя. Саме воно дає митцю справжнє задоволення від своєї праці. Таке мистецтво об’єднує людей, допомагає долати життєві перешкоди. Тому і обстоює його великий гуманіст нашого століття – Томас Манн.