Є різні теоретико-методологічні підходи, методологічні стратегії трактування сутності суспільства та визначення складових соціаль­ної системи як головного системоутворюючого елемента. Так, соціолог І.М. Попова виокремлює три пари методологіч­них опозиційних стратегій, тобто стратегій, які в кожній парі побу­довано на протилежних засадах:

1) поведінкова та інституаційна (залежно від того, який рівень аналізу постає як засадний – рівень поведінки людей чи суспільст­ва в цілому); 2) об’єктивно предметна та суб’єктивно ціннісна (залежно від уявлення про значущість об’єктивного та суб’єктивного у суспіль­ному житті), 3) функціоналістська та конфліктна (залежно від того, чому надано визначального значення – урівноваженому стану суспільст­ва чи його мінливості й розвитку).

Згідно з першою стратегією сучасні західні соціологи досліджу­ють суспільство на мікро- та макрорівні (мікросоціологія й макросоціологія). Якщо порівнювати мікро- і макросоціологічні підходи, то в пер­шому випадку зосереджується увага на людській поведінці і те, що і відбувається у суспільстві, пояснюється індивідуальними чи колек­тивними особливостями людей, а у другому головна увага звер­тається на саму соціальну систему та її складові, зокрема на соці інституції суспільства (економіка, політика, релігія, сім’я та ін.).Вітчизняні соціологи макро- і мікрорівні доповнюють середньою ланкою мезорівнем,  репрезентованим соц спільнота­ми й соц інститутами.

Іншу пару опозиційних стратегій, представ­лено об’єктивно предметними та суб’єктивно ціннісними стратегія­ми. До перших належать натуралістичні теорії, які суспільні явища уподібнюють природничим, а все, що відбувається у суспільстві, пояснюють з погляду біологічних законів. До таких теорій належать теорії Конта і Спенсера.

Дещо осторонь перебуває теорія Маркса, котра має переважно екополітичний характер. У Маркса суспільство – це сукупність не індивідів, а тих відносин, що складаються у процесі їхньої соці­альної діяльності. Характер цих відносин визначає специфіку само­го суспільства.

За інших підходів як складові суспільства розглядаються соці­альні процеси та явища, а також дії та взаємодії, зв’язки та соціальні відносини, соціальні цінності та норми тощо. Так, Е. Дюркгейм за головний системоутворюючий елемент бере «соціальний факт», тобто будь-який спосіб дій, що здатний справляти на індивіда зов­нішній тиск

У суб’ективно-ціннісній стратегії пріоритет віддається моти­вам дії, суспільним цінностям. Такий підхід наприкінці XIX  переважав у західній соціології. Особлива роль надавалася люд­ській свідомості. Суб’єктивно-ціннісний підхід, протиставлений натуралізму й позитивізму, утворив окремий напрямок у соціології, який отримав назву «соціології, що здатна зрозуміти», через свою «інтерпретуючу» методологію. Такий підхід позначився на погля­дах Сорокіна, Вебера, Зіммеля.

Функціоналістський та конфліктологічний підходи характе­ризують суспільство за такими критеріями: чи переважають у суспі­льстві сили, які сприяють підтримуванню рівноваги, усталеного порядку, чи воно постійно змінюється, а суспільні системи руйную­ться під впливом суперечностей і конфліктів. Суть функціоналістської теорії зводиться до того, що суспільні явища розглядаються з погляду тієї ролі, яку вони (функції) відіграють у підтримуванні ці­лісності суспільства як соціальної системи. Дюркгейм досліджував роль поділу праці у житті суспі­льства, у збереженні його єдності.багатьма різновидами. На зміну функціоналізму Дюркгейма, Конта, Спенсера прийшов структурно-функціональний аналіз Парсонса, функціональний структуралізм Мертона. Спільним для них є те, що головна увага приділялась чинникам, які підтримують наявний стан суспільства. Парсонс, аналізуючи соц систему, виокремлював, насамперед, не елементи, а функції, точні­ше функціональні вимоги, що без них суспільство як система функ­ціонувати не може.  Визначивши ці функції, Т. Парсонс виділив підсистеми — еконо­міку, політику, культуру і сім’ю як реальних виконавців, відповідаль­них за здійснення кожної з названих функцій.

Не було згоди серед учених і щодо визначення провідної функці­ональної підсистеми, тієї, котра визначає сутність суспільства. Функціоналістський підхід завжди зазнавав критики за те, що його представники недооцінювали чинники, які згубно впливають на суспільство як цілісну систему, а тому не могли пояснити ті зміни, що відбуваються у суспільстві. На це спрямували свої зусилля представники конфліктологічного підходу — від діалектичної теорії конфлікту Маркса та Дарендорфа, яка вивчає протиборчі сили, наголошує на їх не­примиренності та руйнівній дії на соціальні системи, і до конфлік­тологічного функціоналізму Зіммеля і Козера, де конфлікт­ні сили розглядаються як цілком здатні подолати суперечності й відновити суспільну рівновагу.

Попова:

1. поведінкова і інституаційна;
2. об’єктивно предметна та суб’єктивно ціннісна
3. функціоналістська та конфліктна

Мікросоціологія – вивчає спілкування та поведінку людей, їхні вчинки, мотиви, значення, якого надають вони своїм взаємодіям, вплив, котрий все це справляє на стабільність або на зміни, що в ньому відбуваються.  (Хоманс, Гаффман).

Етнометодологія – вивчає людей у процесі спілкування, визначається історично детермінованими правилами й поняттями.

Символічний інтеракціоналізм – взаємодія людей, їхнє спілкування зумовлюється тим значенням, якого вони надають матеріальним речам і різним зовн виявленням поведінки (різні предмети, вчинки, жести)

Макросоціологія – значущість людської взаємодії для розуміння суспільства, але цю взаємодію зумовлено загальною природою суспільства як цілісну соц систему як соціальний організм. (Конт, Спенсер, Дюркгейм, Вебер, Маркс)

Функціоналістський та конфліктологічний підходи характе­ризують суспільство за такими критеріями: чи переважають у суспі­льстві сили, які сприяють підтримуванню рівноваги, усталеного порядку, чи воно постійно змінюється.

У суб’ективно-ціннісній стратегії пріоритет віддається моти­вам дії, суспільним цінностям.

Натуралістичні теорії, які суспільні явища уподібнюють природничим, а все, що відбувається у суспільстві, пояснюють з погляду біологічних законів.

У Маркса суспільство – це сукупність не індивідів, а тих відносин, що складаються у процесі їхньої соці­альної діяльності. Характер цих відносин визначає специфіку само­го суспільства.

діалектичної теорії конфлікту Маркса та Дарендорфа, яка вивчає протиборчі сили, наголошує на їх не­примиренності та руйнівній дії на соціальні системи.

конфлік­тологічного функціоналізму Зіммеля і Козера, де конфлікт­ні сили розглядаються як цілком здатні подолати суперечності й відновити суспільну рівновагу.

Сучасна соціальна структура українського сус­пільства є дуже складною, її формування триває, але і сьогодні мо­жна виокремити та визначити основні її елементи: 1. значно скорочується частка робітників промислових підприємств у соціальній структурі. Прогноз на початок XXI ст. по­казує, що 50 % робітників залишать сферу матеріального виробницт­ва та поповнять ряди працівників сфери послуг, науки та освіти. 2. посилюється диференціація робітничого класу, значною стає частка представників нових соціальних спеціальностей, зростає роль їх у суспільному виробництві, поглиблюється розшарування робітників за ознаками професійності. 3. зростає чисельність робітничого класу, що за змістом праці, за рівнем загальної профе­сійності не поступається інженєрно-технічній інтелігенції. 4. має місце подальше підвищення освітнього рівня та профе­сійної кваліфікації робітників. 5. формуються нові класи — велика, середня та дрібна буржуазія, але ця тенденція ще не виявля­ється у повному обсязі. Соціальні групи, що вже, в основному, сформувалися, але поглиблення диференціації українського суспіль­ства виявляється дедалі більше, можна простежити й певні тенден­ції: Вищий клас професіоналів, адміжсірашри, Технічні спеціалісти середнього рівня, Комерційний клас, дрібна буржуазія, Кваліфіковані робітники, Робітники, що не мають кваліфікації, Інженерно-технічні працівники та рядові службовці, Науково-технічната гуманітарна інтелігенція, студенти, Особи, що займаються індивідуальною трудовою діяльністю, Землероби (фермери, колгоспники). Зміни в соціальній структурі селянст­ва : 1. значно зменшується чисельність зайнятих без посередньо продуктивною працею в полі й на фермах. 2. зростає чисельність зайнятих переробкою сільськогосподарської продукції та сировини. 3. збільшується чисельність зайнятих у сфері обслуговування на селі та на сезонних роботах. 4. спостерігається поступове зростання авторитету й ролі кваліфікованої землеробської праці. 5. поширюється маргіналізація суспільства, багато селян залишають землю, однак чимало й тих, хто залишає місто та повертається до землі, в село. Процеси маргіналізації відбиваються ще в одній тенденції-формуванні середнього класу. Середній клас — це насамперед високопродуктивні й широкоінформовані, ініціативні та заповзятливі працівники. Саме інформаційно-інноваційний тип особи стає суб’єктом технічної модернізації та політичної демокра­тизації. Тому представники середнього класу добре заробляють і, володіють необхідним обсягом благ, задоволені працею, беруть активну участь в управлінні, сміливо дивляться у завтрашній день.

За останніми даними, в Україні середній клас ще не сфор­мований, малочисельний, охоплює близько 20 % населення, Однак дехто з учених твердить, що середні верстви населення уже «становлять хребет українського суспільства». Реально ж середній клас в Україні тільки формується, а тому й соціальна структура українського суспільства перебуває на етапі станов­лення, вона нестійка, недосконала, отже, й суспільство не мож­на вважати досить стабільним.

Для визначення сучасного сусп. Белл ввів термін постіндустріальне – стадія сусп. розвитку, що приходить на зміну індустріальному сусп. У ньому у сфері послуг зайнято не менше 50% працюючого населення, вир-во товарів набагато перевищує власні потреби. Для такого сус х-ний глиб поділ праці, виділення багатьох соц інститутів, соц моб. Ринок є мех., що орг і рег поведінку в усіх сферах. У такому сус домінує раціоналізм, критиц та індивідуалізм. Велику роль відіграють наукові дослідження та освіта. Соціальні зв’язки ускладнюються, максимально ускладнюється маркетинг, а міжособистісні комунікації дуже динамічні. Відбувається рольовий характер взаємодії. Відносини між людьми регулюються на основі контрактів, договорів, з-нів. Гол. фактором виробництва є інф. Власність перестає бути головною ознакою соціальної диференціації, а стає – знання та контроль над інф. В пол. сфері відбувається децентралізація пол. влади, яка все частіше делегується згори до низу. Пол. боротьба ведеться не за контроль над власністю, а за вплив над держ. Постріундустріальне сусп. хар-ться виникненням нових сист.: телекомунікацій та освіти. Сучасне сусп. ще називається інформаційним.