Розглядаючи соціальну стратифікацію, слід аналізувати не тільки групи та місця, які вони посідають у системі суспіль­ної ієрархії, а й конкретного індивіда, котрий також змінює свої позиції. Під соціальною мобільністю розуміють рух індивідів між різними соціальними позиціями, тобто перехід від однієї групи до іншої. Класиком теорії соціальної мобільності вважають російсько-американського вченого П. Сорокіна, котрий запровадив відповідний термін у науковий обіг. Найвідоміші дослідники цієї проблеми – американці Б. Барбер, Л. Уорнер, а також авто­ритетний соціолог сучасності – англієць Д. Голдторп. Остан­ній створив методики дослідження мобільності, вивчаючи англійське суспільство.

У сучасній науці розрізняють два види соціальної мобіль­ності: • горизонтальна – передбачає перехід індивідів з однієї соціальної групи до іншої без зміни соціального статусу; • вертикальна — передбачає перехід індивіда з однієї групи до іншої зі зміною соціального статусу. У свою чергу, вертикальна мобільність може бути висхід­ною, коли індивід збільшує свої доходи, підвищує освіту, здобуває владу, визнання, престиж, статус, отже, здійснює соціальний підйом і є мобільним угору, та спадною, коли індивід втрачає у власності, владі, визнанні, статусі, здійснює соціальний спуск, зазнає деградації та є мобільним донизу. Вертикальна мобільність може бути як індивідуальною, що стосується окремого індивіда, так і колективною, що ха­рактерна для цілої групи. Також виокремлюють внутрішньогенераційну мобільність (інтрагенераційну) та міжгенераційну (інтергенераційну). Внутрішньогенераційна мобільність (інтрагенераційна) – це висхідна чи спадна мобільність окремої людини протягом її життя. Інколи цей вид соціальної мобільності ще називають кар’єрою, котру визначають як зміну соціального статусу індивіда протягом власного життя. Міжгенераціша мобільність (інтергенераційна) – це рух індивіда соціальною драбиною між різними поколіннями. Вивчаючи цей тип мобільності, можна з’ясувати, як змінилися соціальні позиції поколінь дітей порівняно з поколін­нями батьків. Досліджуючи мобільність, соціологи оперують ще низкою понять. Швидкість мобільності – це рух індивіда соціоекономічною шкалою за певний проміжок часу. Нормальною швид­кістю вважають пересування індивіда на одну-дві сходинки – “страти”. Раптовий злет або раптове падіння на декілька по­зицій за короткий проміжок часу – ознака кризових чи пере­хідних суспільств (характерна для сучасної України). Інтенсивність мобільності – це кількість індивідів, які змінюють соціальні позиції у вертикальному та горизонталь­ному напрямах за певний час. Сукупний індекс мобільності – це показник, який врахо­вує швидкість та інтенсивність мобільності. У світовій соціології відомими є Оксфордські дослідження соціальної мобільності, що відбувалися в 70-90-ті pp. XX ст. Аналізуючи суттєві зміни у структурі виробництва розвину­тих капіталістичних країн, зумовлені науково-технічною рево­люцією, соціологи дійшли таких висновків: рівень мобіль­ності чоловіків зріс; збільшилася кількість випадків руху великої амплітуди; третина “білокомірцевих” службовців по­ходить із робітників; значно обмежені можливості мобільності в жінок; відбувається збільшення кількості посад високого рангу та як наслідок посилюються можливості мобільності в суспільстві.

Зміст соціальних взаємодій індивідів може бути відображе­ний певною системою категорій (основних понять) соціології. Одним з них і є поняття “середній клас”, яке увійшло в науко­вий обіг у 50-60-ті pp. XX ст. У США та країнах Західної Європи до середнього класу відносять понад 60 % населення, у скандинавських країнах, країнах яскравої соціал-демократичної спрямованості – до 75 % населення. Концепція середнього класу і є суттєвим елементом теорії постіндустріального суспільства (Дж. Гелбрейт, Р. Арон, 3. Бжезинський).

Функції середнього класу: • вихователь і постачальник висококваліфікованої робочої сили; • основний платник податків; • внутрішній інвестор економіки, економічний донор; • носій демократизації суспільства; •  стабілізатор суспільства, гарант його   політичної міц­ності, “буфер” між крайнощами в соціальній піраміді – вищими та нижчими верствами. Деякі “праобрази” цього поняття можна відшукати ще у вченні Аристотеля про середній елемент, який, на думку класика, складають не зовсім бідні, але й не надмірно багаті люди, котрі мають становити фундамент поліса – міста-держави, його міцну основу і слугувати запорукою справедли­вої та стабільної держави. Саме за ці міркування Аристотеля інколи називають “ідеологом здорового глузду середнього класу” .І все ж таки середній клас як частина суспільства, котра займає проміжні статусні позиції між багатими та бідними, верхами й низами, – це унікальне явище саме XX ст. Середній клас сформувався на Заході під впливом соціально-економічних зрушень і, зокрема, унаслідок науково-технічної революції. Якісні показники та значні кількісні параметри середнього класу не могли не вплинути на сутнісні характери­стики суспільства, що його він репрезентує. М. Тетчер назвала таке суспільство “суспільством двох третин”, маючи на увазі, що дві третини населення країни живуть добре, а соціальне невдоволення зосереджене в одній третині його. Для виявлення середнього класу в суспільстві застосову­ється низка критеріїв (показників). Зазначимо, що нічого спільного з науковим не має так званий “арифметичний під­хід”, згідно з яким до середнього класу відносять ту частину населення, яка має середні прибутки по країні. Такий спроще­ний підхід дає можливість знайти середній клас у будь-якій країні світу.

Основні критерії (показники) середнього класу, усталені у світовій соціології: • рівень економічного прибутку, що дає змогу використо­вувати високотехнологічні предмети побуту та послуги й за­безпечити певний достатній рівень життя; •  характерні складові соціального капіталу: наявність освіти та кваліфікації, що підвищують вартість робочої сили їх носія, загальний рівень культури, що надає можливість виконувати висококваліфіковану працю та мати відповідний соціально-професійний статус; •  економічна поведінка з орієнтацією на ринкову форму господарювання, економічну свободу, самостійність і неза­лежність; •  соціально-психологічна спрямованість на сімейний добробут, індивідуальний усебічний розвиток особи; • престиж трудової діяльності, кола спілкування, способу життя, наявність широких соціальних зв’язків, контактів, соціальних взаємодій.