Каже сніг зайцеві: «Чогось мені голова заболіла».— «Мабуть, ти танеш, тим тобі й голова заболіла,— сказав заєць. Сів на пеньок і гірко заплакав.— Шкода, шкода мені тебе, сніженьку. Я все по снігу бігав, круглі дірки робив. Від лисиці, від вовка, від мисливця в сніг заривався, ховався. Як я тепер без тебе житиму? Піду до господаря лісу, проситиму, хай він тебе, сніженьку, збереже для мене».

Та й став заєць плакати, господаря лісу просити. А сонце вже високо ходить, добре припікає; сніг тане, з гір потоками біжить. Почув зайця господар лісу. Прохання його вислухав та й каже: «З сонцем змагатись не берусь, снігу зберегти не можу. Зате кожушок твій білий зміню на сіренький, буде тобі влітку легко ховатись між сухого листу, кущів та трави, ніхто тебе не вглядить».

Зрадів заєць. Та з того часу щоразу й міняє зимовий кожушок на літній.

Жили собі, були собі дві вивірки в густому лісі у дуплах. Однаково гарні, пушисті, звинні. Тільки не однакової вдачі. Бо одна з них цілий день трудилася: збирала орішки, гриби, жолудь і все те складала у своїй хатинці, в дуплі дерева.

А друга була собі зовсім недбайлива. Цілими днями тільки її роботи, що стрибати з галузки на галузку, лякати птичок у гніздах або сидіти бездільно й свистати на весь бір. А схоче попоїсти — не журиться. Тож літом усюди їжі повно! То оріх, то жолудь з дуба, то шульки з ялиць і сосон, то корінці всякі. Погризе того, скубне цього — та й знову скаче собі весела, сита.

Отже, ціле літо весело прожила.

Тим часом перша вивірка, працьовита й дбайлива, наносила собі в дупло повно всякого корму. Це на зиму придбала. І вже заздалегідь устелила свою хатинку мохом, пушком і сухим листям щоби було тепло і м’ягко в зимі. Та й дверцятка приробила собі до свого дому. Добра була господиня.

Так пройшло всеньке літо, в одної вивірки — у праці й журбі, а в другої — в іграшках.

Минула вже й дощова осінь, і прийшла холодна зима. В лісі стало сумно і пусто: ні листячка, ні грибів, ні орішків. Тільки мороз і вітер, що снігами мете.

Сидить собі в тепленькому дуплі роботяща вивірка і гадки про біду не має. Ціле літо на те працювала, щоби в зимі спокійно відпочити. І м’ягко їй, і тепло, і з’їсти є що. Спокійно сидить собі, люлечку-фаєчку покурює.

Ой, та не так жилося її лінивій і легкодушній посестрі. У її дуплі ні вікон, ні дверей. Не пригаздувала. Ні засобів на зиму нема, ані одного орішка! Лиш холодний вітер по хатині свище, гуляє. Сидить бідна вивірка, голодна, марна, змерзла, в клубочок звилася. Кидається по лісі туди, сюди, нічого нема — усе замерзло. Хоч погибай з холоду та й голоду!

Аж пригадала собі убога вивірка свою пильну, роботящу сусідку та й думає собі: «Піду я до неї. Чей же поможе чим-будь, у неї гори припасів. А літом їй поверну».

Іде вона до сусідки та й несміло стукає в двері.

— Хто там?

— Я, твоя сусідка!

— Просимо,— кличе дбайлива вивірка і відчиняє двері.

Як поглянула на нещасну, помарнілу, напівмертву від студени сусідку, то зараз усе зрозуміла.

— Прошу, сідай, саме на обід натрафила! Чим хата богата… От загрійся трохи в мосі, а я приладжу тобі орішків і жолудів… На, їж на здоровлячко. Та й разом зі мною живи, мені і так скучно одинокій.

Засоромлена вивірка почала говорити:

— Але ж я не заслужила на таку доброту; я ціле літо — знаєш — гуляла.

— Нічого,— каже друга,— тепер ти також будеш дбати так, як я, бо пізнала тепер, що без праці нема добра! От, будемо разом працювати і разом жити.

Лінива на радощах обцілувала свою добру товаришку. І відтоді жили обі вивірки разом. А ліниву вивірку біда і нужда навчили працювати. Найближчого літа лінива стала також пильною і принесла великі припаси харчів до спільної хати.

Одного разу бігла лисиця до саду і здибає по дорозі їжака: «Добрий день, їжаче!» Каже їжак: «Добре здоровля!» — «Ходи зо мною у товаристві у виноград». А він каже: «Ой страшно, лисичко, бо там господар накладає усе сильце; можем упасти у біду».— «О, я,— каже,— не боюся, я маю школи покінчені, то дам си раду!» І пішли.

Наїлися вони винограду і вертаються, та й лисичка ймилася у сильце. «Ей,—каже,—їжачку, братчику, рятуй!»-— «Ой ні, не поможу, бо я казав, що не знаю; та ж ти мені казала, що маєш школи покінчені».— «Ой,— каже,— я уже зі страху забула геть усе».

Уздрів їжак, що біда, і зачав їй радити. «Ніц,— каже,— не роби, лиш як ґазда прийде, а ти ся зроби неживою — опусти голову, ноги, так як би-с була мертва, і, може, си ця штука удасть». Акурат входить господар. Став над лисицею і каже: «От,— каже,— шкода, що я не був штири дні у саді, аж си прочутила…» Узявся одною рукою за ніс; а другою імив лисичку за хвіст та й викинув її через пліт.

Але лисиці лиш цього було треба. Схопилася та й пішла додому. Щось четвертої днини іде лисичка знов у виноград. Іде попри їжакову нору і знов кличе його у товаристві у виноград. «Та ти забула уже, що з тобою було?» — «Ходи, ходи». Но, наїлися вони знов винограду та й лиш зачали іти, а то їжак упав у сильце. «Ей,— каже,— сестричко-лисичко! Рятував я тебе, порятуй і ти мене».— «Но, що я тобі поможу? Я тобі не поможу нічо!» Та й іде геть. «Рятуй, бійся бога!» Але лисичка і не чує. Але їжак заплакав: «Сестричко! Дуже-сми жили файно, ходи хоть розпрощайся зо мною».

Но, вернулася лисичка, та й ся обіймили обоє. «Ой,— каже їжак,— поцілуймося обоє, бо знаєш, що ми смерть зараз». І лисиця вивалила язик і хоче їжака цілувати. Тогди їжак зловив лисицю зубами за язик і моцно тримає. Зачала лисиця пищати не своїми голосами так, що учув господар та й убіг до саду. Є що видіти! Но, узяв він борзо та й лисицю убив, а їжака поволеньки вибрав із сильця і пустив у сад та й від того часу дуже їжаків шанував, бо видів користь.