Війна призвела до небаченого руйнування економіки України. Після війни її промислово-виробничий потенціал становив 48 % проти рівня 1940 р. Відбудова господарства починалася відразу ж після визволення українських земель, а вже в травні 1945 р. було відбудовано 30 % зруйнованих промислових потужностей.
У березні 1946 р. Верховна Рада СРСР прийняла четвертий п’ятирічний план (1946—1950 рр.) відбудови народного господарства, що передбачав перевищення його довоєнного рівня. В Україні планувалося доведення на кінець п’ятирічки валової промислової продукції до 113 % порівняно з 1940 р.
Поставки за рахунок репарацій з Німеччини, допомога з-за кордону були незначними. Основним джерелом інвестицій в економіку залишалися внутрішні резерви. Відбудова господарства розпочалася з важкої промисловості. При цьому уряд керувався політичними мотивами: створити такий воєнно-промисловий комплекс, який би служив гарантом оборони країни і базою перемоги світового соціалізму над капіталізмом.
В Україні за декілька років були відновлені шахти Донбасу, Дніпрогес і великі теплові електростанції, металургійні заводи. У 1948 р. машинобудівних заводів працювало більше, ніж до війни. Розвиток важкої промисловості відбувався за рахунок легкої, сільського господарства, науки і культури, які фінансувалися за залишковим принципом. Посилилася диспропорція в розвитку промисловості на користь галузей воєнно-промислового комплексу. Досягнення науково-технічного прогресу впроваджувалися повільно. Підприємства працювали за старими технологіями, надзвичайно високими були енерго- і матеріаломісткість виробів. Цим було обумовлене технічне відставання Радянського Союзу від Заходу.
Важливим джерелом відбудови став героїчний ентузіазм народу. Майже 90 % працюючих були охоплені різними формами соціалістичного змагання.
1950 р. важка промисловість перевершила, а легка — ледве досягла 80 % довоєнного рівня. Україна знову зайняла традиційне місце паливно-металургійної бази Радянського Союзу.
У надзвичайно складних умовах проходила відбудова сільського господарства. Скоротилися посівні площі, не вистачало робочих рук, техніки, коней. Важким було становище селян: мізерна оплата праці, високі податки на підсобне господарство, селяни не мали паспортів, на них не розповсюджувалося пенсійне забезпечення, виплати по тимчасовій непрацездатності. Капіталовкладення в сільське господарство були недостатніми і складали не більше 7 % загального обсягу асигнувань. Здійснювалася політика «ножиць цін» стосовно сільського господарства: державні заготівельні ціни залишилися на рівні 1928 р., хоча ціни на промислову продукцію зросли у 20 разів. На кінець 1950 р. сільське господарство не досягла довоєнного рівня.

Наприкінці Другої світової війни Україна стала суб’єктом міжнародного права. 27 січня 1944 р. на пленумі ЦК ВКП(б) було прийнято рішення про розширення прав союзних республік у сфері міжнародних відносин. Х сесія Верховної Ради СРСР (1944 р.) прийняла закон про перетворення Наркомату закордонних справ із загальносоюзного на союзно-республіканський. У 1944 р. в УРСР було створено Народний комісаріат закордонних справ (НКЗСУ) на чолі з Д. Мануїльським.
Таблиця 18
Українські землі в міжнародних договорах

Сталінське керівництво переслідувало ряд цілей: представити приєднання західних областей України і Білорусії як акт возз’єднання територій, населених представниками одного етносу, збільшити кількість своїх представників в Організації Об’єднаних Націй (ООН), переговори про створення якої активно велись наприкінці війни. Вступ України до ООН мав створити ілюзію її державності й заспокоїти національно-визвольні сили.
У серпні 1944 р. на конференції в Думбартон-Оксі (США), під час обговорення проекту майбутньої Організації Об’єднаних Націй, радянський представник А. Громико вніс пропозицію вважати 15 радянських республік членами-засновницями організації. Цю пропозицію було відхилено. На Кримській конференції у лютому 1945 р. США й Велика Британія зобов’язалися підтримати пропозицію радянського уряду щодо прийняття УРСР і БРСР у члени ООН.
Українська делегація брала участь у розробці Статуту ООН (Д. Мануїльський очолив комітет з підготовки тексту преамбули (вступу) першого розділу Статуту ООН — «Цілі та принципи діяльності організації»). 1945 р. проект був підписаний і ратифікований Україною. 1946 р. Україну було обрано до Економічної і Соціальної Ради ООН. Країна стала членом постійної Комісії ООН з прав людини, Міжнародної організації праці (МОП), Комісії ООН з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Міжнародного суду, а в 1948—1949 рр. була непостійним членом Ради Безпеки ООН. Українські дипломати брали активну участь у роботі повоєнних мирних конференцій: Паризької (1946 р.), Дунайської (1948 р.).
Прийняття України в ООН було результатом визнання її внеску в розгром фашизму, свідчило про зростання її міжнародного авторитету. Однак зовнішня політика України в повоєнний період цілком підпорядковувалась інтересам Кремля.
Об’єднання українських земель у кордонах однієї держави, вихід України на міжнародну арену зумовили зміну державної символіки республіки. Президія Верховної Ради УРСР прийняла Указ про Державний Герб, Державний Прапор і Державний Гімн УРСР. Червоний прапор з написом «УРСР» було замінено двоколірним: верхня частина, що становила дві третини ширини полотна, була червоною, а нижня — мала світло-блакитний (лазурний) колір. У верхньому лівому куті прапора містилось зображення серпа і молота, а над ним — п’ятикутна зірка.

Питання про західний кордон СРСР, а відповідно й України, активно обговорювалося під час Тегеранської (1943 р.), Кримської (1945 р.) та Потсдамської (1945 р.) конференцій глав держав антигітлерівської коаліції. Остаточно повоєнні кордони УРСР сформувалися у процесі україно-польського, україно-чехословацького, україно-румунського територіальних узгоджень та юридичного закріплення у складі республіки західноукраїнських земель, які увійшли до складу УРСР протягом 1939—1945 рр. (табл. 18).
У Західній Україні продовжувалася політика радянізації, перервана війною. Основними напрямками перетворень були: насадження тоталітарного режиму, монополізація влади комуністичною партією, поповнення державного апарату за рахунок вихідців з Росії та Східної України. Західні українці не виявляли особливого інтересу до вступу в комуністичну партію. Радянська влада не довіряла місцевому населенню. Не тільки в партійних органах, а й у галузях народного господарства, освіті, науці, радянських, комсомольських, правоохоронних органах керівні посади обіймали спеціалісти зі Східної України та інших республік СРСР. Унаслідок цього складалося враження, що ця територія знаходиться під чужоземним пануванням. Проти жителів Західної України розгорталися масові репресії, «ворожі елементи» депортувалися у східні райони СРСР. 1950 рік став роком суцільної колективізації. Оскільки в Західній Україні переважало селянство, опір радянській владі набув всенародного характеру. За декілька років Західна Україна пройшла соціалістичне реформування за тоталітарним зразком.