Червень 2012

ВИКРИТТЯ ІНДИВІДУАЛІСТИЧНОГО СВАВІЛЛЯВ РОМАНІ Ф. М. ДОСТОЄВСЬКОГО «ЗЛОЧИН І КАРА»

10 клас, Твори з зарубіжної літератури, ,

Російська література XIX століття мала особливу місію: вона була голосом усіх прогресивних людей країни, єдиною можливістю говорити про протиріччя і трагізм сучасності, відбивала напружене шукання громадської й особистої правди. Федір Михайлович Достоєвський усві­домлював цю місію повною мірою, його особиста доля і творчість — це напружений пошук шляхів удосконалення людства. За його власним визнанням, він був літератором-пролетарем. Бажання допомогти тися­чам таких самих знедолених, як він, привело 25-річного Достоєвського в гурток петрашевців, учасники якого ставили за мету здійснити політич­ний заколот. Через два роки разом з іншими гуртківцями його заарешту­вали і винесли вирок про страту. Про заміну цього вироку на каторжні роботи письменнику і його товаришам оголосили лише після того, як вивели на плац і кілька хвилин, які здавалися неймовірно довгими, вони простояли із зав’язаними очима, чекаючи страти. Це психологічне кату­вання, навмисне використане царем, щоб зламати петрашевців, глибоко вразило письменника, викликало ненависть і огиду до будь-якої жорсто­кості, насильства. Лише через десять років письменник має змогу повер­нутися до Петербурга, де і розгорнулася його літературна діяльність.

Достоєвський вважав, що російська література його часу потребувала «нового слова», яке б належало російській людині більшості, яке б здатне було передати і хаос її існування, і складність її інтелектуальних, моральних переживань. Це «нове слово» стало орієнтиром у його художній творчості.

Одне з найвидатніших творінь Достоєвського, яке справило великий вплив на світову літературу,— роман «Злочин і кара». Герой його — Раскольников — живе в тісній комірчині, його відрахували з університету через неспроможність сплачувати за навчання. Як людина смілива, чес­на, гарячої думки і внутрішньої сили, що не терпить ніякої фальші, він не бажає підкорятися моральним засадам світу, де багатий та сильний зну­щається над слабким та знедоленим, де гине молоде, здорове життя, за­давлене злиднями. Вбивство жадібної, огидної лихварки здається йому викликом тій моралі, якій люди підкорялися споконвіку, моралі, яка ствер­джує, що людина — це безсила «воша». Та мало того, що перше вбивство веде за собою друге: одна і та ж сокира вбиває і грішника, і праведника (під час вбивства випадково повертається сестра лихварки, бідна забита Лізавета). Страшніше інше: вбивство лихварки виявляє, що в самому Раскольникові (хоча він не усвідомлює цього) заховалась горда, самолюбна мрія про панування над «тварью дрожащей» і над «всем людским муравейни-ком». Таким чином, коло роздумів і дій Раскольникова трагічно замикаєть­ся. Автор примушує героя зректися своїх наполеонівських планів, індиві­дуалістичного свавілля, трагічно пережити їх наслідки і знайти нове життя, яке єднає його з іншими знедоленими і страдниками. Його любов до Соні стає символом цього нового життя.

Раскольников — трагічна фігура, в його душі розгортається боротьба добра і зла. Геній Достоєвського полягає в тому, що він художньо пе­реконливо показав не тільки причини індивідуалістичного свавілля, а й розкрив його психологію. У романі багато героїв, які на перший погляд безпосередньо не пов’язані ні зі злочином, ні з долею Раскольникова, але без них сюжет твору не набув би того грандіозного філософського звучан­ня, яке він має. Кожен із персонажів роману відповідно до своєї філософії тлумачить вчинок Раскольникова. Теорія головного героя (більшість лю­дей — «твари дрожащие», які не спроможні на боротьбу за щастя, тому силь­на людина має взяти на себе право, хоча б і силоміць, привести їх до щастя, такій людині дозволено все, навіть кров і насильство) зрозуміла Лужину і Свидригайлову, вони її не заперечують, навіть використовують, але для досягнення власної мети. Порфирій Петрович розглядає цю теорію з точ­ки зору закону, Разуміхін — як обиватель зі здоровим глуздом і вірністю існуючим моральним нормам. Соня засуджує не теорію, а вчинки Расколь-никова з точки зору християнської етики. Ці образи показують, що теорія Раскольникова виникає невипадково, вона в окремих своїх елементах пред­ставлена у свідомості і життєвій позиції інших героїв.

Одним із перших Достоєвський відчув, що бунт проти старої буржу­азної моралі лише шляхом вивертання її на другий бік може призвести до страшних наслідків. Об’єктивно гасло Раскольникова «все дозволено» являє собою зло з більш агресивним і страшним обличчям.

МОВНЕ ПИТАННЯ — ПРОБЛЕМА АНГЛІЇ… І УКРАЇНИ

10 клас, Твори з зарубіжної літератури, ,

Свого часу Бернард Шоу сказав про те, що він знає три англійські мови: однією він пише свої твори, другою говорить офіційно, а третьою спілкуєть­ся з друзями. Виявляється не так давно, на початку ХХ століття, для англійців чужою була рідна мова. У п’єсі «Пігмаліон» Шоу говорить про це прямо: «Можете ви показати мені хоч одну англійку, що розмовляла б як слід англійською? Тільки чужоземці. розмовляють нею добре».

Шоу, сам за походженням ірландець, хоча й був палким патріотом своєї країни, життя присвятив очищенню, становленню англійської мови — «мови Шекспіра і Мільтона».

Однією з головних проблем п’єси Шоу «Пігмаліон» є питання функ­ціонування мови в державі, більше того — становлення, нормування англійської мови. Шоу ніби звертається до співвітчизників: «Прислухай­тесь і придивіться до рідної мови, навчіться нею користуватися, бо ж ко­жен народ за честь уважає мати мову власну, а не чужу».

У період написання «Пігмаліона» Шоу захоплювався фонетикою. Він уважав, що ідеальна англійська мова, вивільнена від різних діалектів, може змінити мислення людини, зробити її вольовою, розумною, гуманною і благородною.

«Англійці не поважають рідну мову й не хочуть навчати своїх дітей говорити нею. Жоден англієць рота не розкриє без того, щоб не викликати до себе ненависті або презирства з боку іншого англійця. Німець­кою та іспанською мовами може оволодіти будь-який іноземець, а анг­лійською не може оволодіти навіть англієць». У чому ж причина такого ста­новища мови, яка тепер визнана в усьому світі і вважається однією з основних мов міжнаціонального та міжнародного спілкування? Той, хто вивчає англійську, певно, може здогадатися, адже, як казав Шоу, «написання слів настільки жахливе, що людині ні за що самій не навчитися вимовляти їх». Англії був потрібен енергійний ентузіаст-фонетик, який би міг стати мовним реформатором, вивів би цю давню мову хоча б на рівень усенародного спілку­вання в межах однієї країни. Саме таким реформатором і виводить Бернард Шоу у своїй п’єсі професора фонетики Хіґґінса.

Професор чудово знає різні діалекти, безпомилково може визначити, де народилася, жила людина: «.я визначаю місце кожної людини в ме­жах шести миль. У Лондоні — в межах двох миль, іноді — двох вулиць». Професор щасливий з того, що його захоплення фонетикою — це не про­сто хобі, це дає й прожиток. «Наш вік,— уважає професор,— це вік ви­скочнів. Скоробагатьки хочуть позбутися свого діалекту», бути справж­німи діловими людьми, але видають себе кожним словом. Отож допомога фахівця-мовника їм конче наобхідна. (Знали б наші депутати! Але вони Шоу, напевне, не читають.)

Боротьба Хіґґінса за чистоту мови, його експеримент доводить, що кожна людина — «Ьото заріепз», а гарна мова робить її високоінтелекту-альною особою, збагачує духовно. Усі ми наділені «душею і божественим даром ясного, виразного слова», потрібно тільки знати свою мову, шану­вати її і вміло використовувати.

Я пишу про проблеми англійської мови і відчуваю, як це актуально і для нашої української. Словами Шоу можна сказати і про нас — кожен укра­їнець «рота не розкриє без того, щоб не викликати до себе ненависті і пре­зирства» з боку іншого українця. Не знаю як для Англії, а для України про­блема рідної мови й досі стоїть гостро. Ми навчаємося в українській школі, маємо державу Україну, пишаємось її культурою і традиціями, але здебіль­шого користуємося мовою російською. Мені дуже кортить часом у транс­порті, на вулиці, в театрі відповісти або щось запитати українською мовою, як усі. І мені соромно, і мій внутрішній професор фонетики, а може, профе­сор совісті, вигукує: «Затям: ти — людина, і твоя рідна мова — це мова Шев­ченка, Франка, Лесі Українки, Ліни Костенко. Будь гідним їх». Але я «кур-нюкаю, наче хвора голубиця…». Не дуже хочеться бути білою вороною і важко бути чорним круком. У зв’язку з цим згадується міф про одного з першо-богів — Кроноса. Йому передвістили, що хтось із його дітей забере в нього владу, тому Кронос ковтав усіх дітей, яких народжувала богиня Рея. Але прийде час і замість дитини Кронос проковтне сповиту каменюку, думаючи, що то дитина. І виросте Зевс, і звільнить своїх братів і сестер.

Англія дочекалася свого Зевса — реформатора, який розкрив для наро­ду значення власної мови.

Україна має свою мову, і вона не «жахлива», а «солов’їна», вона одна з кращих у світі.

Професор Хіґґінс розумів, що мова робить людину духовно звеличе­ною, благородоною. Еліза — проста дівчина, донька сміттяра — за корот­кий час опанувала рідну мову, стала справжньою герцогинею. Хотілося б сподіватися, що і ми підведемо голови зі своїх «смітників», усвідомимо значення нашої багатої чудової мови, й наша українська не буде друго­рядною, «сільською» в рідній державі, а посяде почесне місце в серцях і ду­шах своїх співвітчизників. .Тільки де ж наш професор Хіґґінс?

«ВІН ТАК І ЗАЛИШИВСЯ ХОЛОДНИМ УЛАМКОМ БІЛЯ ГАРЯЧОГО СЕРЦЯ ДІВЧИНИ…» (За п’єсою Б. Шоу «Пігмаліон»)

10 клас, Твори з зарубіжної літератури, , , , , ,

П’єсу «Пігмаліон» Б. Шоу написав, орієнтуючись на античний міф про Пігмаліона. На далекому острові Кіпрі жив цар Пігмаліон, якому було даро­ване богами вміння вирізьблювати. Талановитий володар острова насоло­джувався красою природи, умів виробляти чудові витвори, але мав одну див­ну рису — він ненавидів жінок. Одного разу він вирізьбив із слонової кістки (за іншими версіями — з мармуру) скульптуру жінки. Статуя була така пре­красна, що Пігмаліон закохався у власний витвір. Дні і ночі просив Пігмаліон богиню Афродіту, щоб вона оживила скульптуру. Змилостивилася Афродіта, вдихнула життя в чарівну Галатею. Статуя ожила, стала земною жінкою неперевершеної краси і була вірною дружиною Пігмаліона.

Шоу назвав свою п’єсу «Пігмаліон» і можна було сподіватися на щас­ливу казкову кінцівку п’єси. Але драматург приголомшує фіналом, він парадоксально все змінює.

Ми знайомимося із творцем — професором фонетики. Він нагадує Пігмаліона: у нього захоплення — фонетика, за допомогою якої він може змінити людину. Він бере природний необроблений матеріал, «грудку бруду» і витворює довершеність, може з квіткарки зробити герцоги­ню. До того ж професор не любить жінок — недарма він самотній. Спо­чатку події розвиваються відповідно до міфу: із бідної вуличної квіткарки, доньки сміттяра, професор береться «виробити» справжню герцогиню, навчити її розмовляти правильною англійською мовою. Еліза виявляється здібною ученицею, і за якихось там півроку профе­сор «продемонстрував» своє творіння у високому світському това­ристві. Еліза навчилася мови, манер, вона зросла духовно, професор звик до цієї дівчини і йому важко без неї обходитися. Як бачимо про­фесор Хіґґінс — фахівець, він добре вміє виконувати свою справу, він витворив чудову Галатею. Можливо, він і покохав Елізу, але старанно це приховує? Остання сцена п’єси переконує нас у тому, як необхідні одне одному наші герої: вони хоч і сваряться, сперечаються, але за цим проглядає їхнє взаємне почуття, бажання бути зрозумілими. Легкий подих кохання кружляє над Елізою і Хіґґінсом. Професор фонетики звертається до Елізи: «Залиште мені вашу душу..». Саме її душа, при­сутність дівчини, її голос так нобхідні цьому чоловікові. ЗдаєтьАле Шоу зовсім не збирається тішити наше серце. Не за Хіґґінса, та й не за Піке-рінґа зможе вийти заміж Еліза — драматург подарує їй жениха Фредді. Сяйво Елізиного щирого серця зігріє своїм теплом не майстерню твор­ця, а дім простакуватого буржуа.

Із чим же залишився Пігмаліон, який так і не зігрівся біля гарячого серця Галатеї? Він залишився архіПігмаліоном — тим, якого не чарують дівчата, не вражає краса, не зваблює кохання. Для аристократа містера Хіґґінса Еліза залишилася простою квіткаркою, здібною дівчинкою, людиною з іншого соціального кола. Можливо, якби вона була не донькою сміттяра, а ученицею-аристократкою, професор зумів би розправити стиснуті крила свого кохання. Але Еліза — нерівня. Вона може бути прислугою, продавщицею, навіть «герцо­гинею», але дружиною вона бути не може. Для дружини їй не вистачає «стату­су», «блакитної крові». Для когось це не має значення і цей «хтось» може коха­ти тому, що серце його не може інакше. А для Хіґґінса, певно, все це має значення. Галатея має душу, сповнена краси, чарівності, наділена розумом, але Пігмаліо­на це не розчулює, він залишається «холодним» уламком». Бернард Шоу зма­лював не міфічну, казкову ситуацію. На мій погляд, це реальність. Уявимо собі міфічний фінал п’єси: Хіґґінс одружується з Елізою. Ми радо дочитали остан­ню сторінку, полегшено видихнули, побачивши щасливу закохану пару. Але я стою на позиції автора. Бо уявімо тепер реальне життя. Чи буде «комфорт­но» молодятам удвох? Хіґґінс завжди буде пам’ятати «сміттярське» минуле своєї дружини і при своїй грубості не раз їй нагадає, що вона не що інше, як «самовпевнена комаха» або «гнилий качан капусти». У вищому світі швидко дізнаються про походження «герцогині» — дорога туди теж буде закрита.

Та й Елізі я б не радила виходити заміж за Хіґґінса. Це закопмлексований, егоїстичний цинік, який не помічає краси, добра поряд із собою. Він закоханий у фонетику, і все інше йому ні до чого. Для нього є важливим експе­римент і результат експерименту, він не хоче задуматися над подальшою долею Елізи, вважаючи, що після науки можна буде «викинути її назад у канаву». Професор Хіґґінс — це «автобус»: усі розбігаються перед ним, а йому начхати на всіх. Еліза називає свого учителя грубіяном, дияволом, без­душною людиною… То чи варто шкодувати, що така «чудова пара» не склалася?

Літературна критика вважає, що це парадокс. А я погоджуюсь із Шоу, який сказав, що найбільший парадокс — це наше життя. Як на мене, то все правдоподібно: казочка була в дитинстві, а тепер здоровий глузд. У ко­го він є, той шукає чогось справжнього, земного, гармонійного, у кого немає — кидається в сіті мерехтливих вогників. Але вогники, крім того, що мерехтливі, можуть бути ще й світлячками: уночі вражають нас своєю незвичайністю, а вдень виявляються звичайними черв’ячками (як в опо­віданні Є. Носова). Що з того, що пані Боварі та Анна Кареніна кинулись утілювати свою мрію в життя — чого вони досягли? То навіщо нам ще одна нещаслива сім’я? Шоу сказав, що шлюб — це лавина, яку юнак та дівчина обрушують на себе, потягнувшись за прекрасною квіткою.

Так, професор Хіґґінс так і залишився «холодним уламком біля гаря­чого серця дівчини», бо «великий секрет полягає не в тому, щоб мати по­гані чи добрі манери, чи взагалі якісь особливі манери, а щоб бути на один манер з усіма людськими душами; тобто, поводитися так, ніби ти на небі, де немає пасажирів третього класу й панує загальна рівність».