Травень 2012

МІФ ПРО ПРОМЕТЕЯ ТА ЙОГО ВІДТВОРЕННЯ В ТРАГЕДІЇ ЕСХІЛА «ПРОМЕТЕЙ ЗАКУТИЙ»

Трагедія «Прометей закутий» — найбільш відома трагедія грецького драматурга Есхіла, що жив на межі УІ—У століть до нашої ери в Афінах, якого стародавні греки називали «батьком грецької трагедії».

Есхіл, як і інші діячі мистецтва у Стародавній Греції, завжди використо­вував міфічні сюжети у своїх творах. Пояснюється це тим, що міф відігравав дуже важливу роль у житті стародавніх греків. Усі уявлення про світ, його походження, розвиток, майбутнє, усі сподівання, прагнення, нездійсненні мрії стародавніх греків, їх розуміння таких складних понять, як життя і смерть, людина і доля, зло і справедливість — усе це зосереджилось у міфах.

Прометей — один із улюблених міфічних героїв у Стародавній Греції. Міф про нього подає історію розвитку людства, як уявляли її собі в ан­тичності. За міфом люди були кволі й не могли ні думати, ні говорити, ні розуміти того, що бачили довкола. Прометей мав благородне серце, він перший зглянувся на людей і почав їм допомагати. Знічев’я й інші боги взялися навчати людей, але зажадали за це шани і багатих дарунків. Про-метей заколов жертовного бика й поділив тушу на дві частини. До більшої купи поскладав лише кістки, але прикрив їх гарним жиром, а м’ясо склав у брудну шкуру, ще й прикрив тельбухами. Потім він запропонував Зев-су вибрати, яку частину люди будуть віддавати богам, а яку залишать собі. Зевс вибрав більшу купу. Відтоді люди їли м’ясо, а кістки жертвували богам. Розлючений Зевс заборонив Прометею підніматися на Олімп, а лю­дям відмовив дати життєдайний вогонь. Але Прометей за допомогою хитрощів викрав вогонь у богів і віддав його людям. За це Гефест за нака­зом Зевса прикував Прометея на краю землі до скелі; щодня прилітав орел і клював печінку Прометея, яка за ніч відростала знову. Після бага­тьох століть таких катувань Геракл вбив орла і визволив Прометея.

Цей міф був добре відомий усім стародавнім грекам. У трагедії пред­ставлено лише ті події з міфу, що відповідали творчому задуму автора, що хвилювали Есхіла-митця і Есхіла-людину.

Влада та Сила — слуги Зевса — приводять Прометея в пустелю, де Ге-фест заковує його. Із розвитком подій з’ясовується, що Прометей не тільки передав вогонь людям, а й започаткував людську цивілізацію: навчив об­робляти дерево й будувати житло, показав цілющі трави, першим запряг биків, звільнивши людей від найважчої роботи, привчив коней ходити запряженими, і кораблі — теж його винахід, навчив людей визначати зірки, лічити й писати, показав скарби землі: мідь, залізо, срібло, золото.

Образ Прометея відбиває етичну проблему, що хвилювала Есхіла про­тягом його творчого шляху: власна відповідальність особи за прийняте рішення. Прометей — бог, який має хист передбачення, він заздалегідь знав про страждання, що випадуть йому на долю, але не ухилився від них. Більш того, вже прикутий, він має засіб, що може позбавити його мук: щоб одержати свободу, йому достатньо назвати ім’я жінки, яка народить Зевсу дитину, що повалить Зевса, як той колись повалив свого батька Крона. Та Прометей відмовляється відкрити таємницю й готовий до ще більш жорстоких катувань. Скеля разом із прикутим Прометеєм від ударів блискавок і грому, що насилає Зевс, провалюється в страшне підземне царство Тартар. Образ Прометея — це образ людини, яка не зраджує своєї долі, яка відповідає за свої рішення і вчинки. Есхіл вірить у можливості людини, як і його герой.

Трагедія Есхіла відзначається вірою у прогрес та розвиток людства.

НАД КИМ І ЧИМ СМІЄТЬСЯ А. П. ЧЕХОВ У СВОЇХ ОПОВІДАННЯХ?

Видатний російський письменник і драматург А. П. Чехов — автор ба­гатьох сатиричних і гумористичних оповідань, про які можна сказати «такі смішні сумні історії». У них він висміював такі людські вади, як ли­цемірство, рабське поклоніння, підлещування до начальства, грубість, нео­свіченість, нахабство, відсутність почуття власної гідності.

Так, поліцейський наглядач Очумєлов, головний герой оповідання А. П. Чехова «Хамелеон» — втілення готовності принижуватися перед сильнішими й владнішими. І він, і городовий Хрюкін, і натовп обивателів змінюють свою поведінку залежно від обставин, захищаючи потерпіло­го, коли думають, що собака когось із простих людей, і засуджують та висміюють, дізнавшись, що песик «генеральський».

Поліцейський наглядач до того ж грубий та неосвічений. Про це свідчить його мова: «Чому тут? Це ти навіщо палець?.. Хто кричав?» Він займається ще й здирництвом («За ним ступає рудий городовий з реше­том, вщерть повним конфіскованого аґрусу»).

В оповіданні «Товстий і тонкий» змальовується випадкова зустріч на вокзалі двох друзів дитинства. Нікчемний чиновник, «тонкий» Порфирій, як тільки дізнався, що його давній гімназійний товариш дослужився до таємного радника, починає принижуватися перед ним так, що того аж «занудило». Подібним чином поводяться і члени родини «тонкого» — дружина та син.

Оповідання Антона Павловича Чехова дуже короткі, але місткі. Пись­менник уміє коротким епізодом, влучним словом змалювати широку кар­тину життя. Причому, він сам висновків не робить, не втручається з ко­ментарями, але читачі добре розуміють, який негідний має вигляд людина-хамелеон, підлабузник та лицемір.

СПІВІСНУВАННЯ РОМАНТИЧНОГО Й ОБИВАТЕЛЬСЬКОГО У ПОВІСТІ О. С. ГРІНА «ПУРПУРОВІ ВІТРИЛА»

Сьогоднішнє життя не балує нас романтикою, чимось піднесеним. Ми задихаємося й нікчемніємо у буденних турботах і, раптом усвідомлюючи це, підводимо очі до неба й немовби підносимося. Але вистачає нас нена­довго: буденщина має властивість затягувати. І все рідше й рідше задив­ляєшся в блакитну височінь чи на яскраві зірки. І доводиться самого себе струсити, інакше ризикуєш остаточно потонути в побуті й повсякденних турботах. Своєрідним допінгом, який, на мою думку, має освіжаючу дію, є грінівські книги, грінівські образи, коли в суєті суєт відкриваєш «Бегу-щую по волнам», «Блистающий мир», «Пурпурові вітрила» — і потопаєш у них, як у морі, як у сонячному світлі. Перечитаємо «Пурпурові вітрила»…

У героях і обставинах їхнього життя немає нічого казкового. Можна пізнати, наприклад, Каперну — село, в якому мешкають грубі, не здатні сприймати світ у всьому розмаїтті барв і звуків люди. Їх інтереси не про­стягаються далі відвідувань трактиру, вульгарних жартів, «брудних, як немиті ноги», анекдотів. Навіть таке прекрасне почуття, як кохання, цим обивателям не дано пережити, усі їхні відчуття є приземленими й вульгар­ними: «Том, як ти одружився?» — «Я спіймав її за спідницю, коли вона хотіла вискочити від мене в вікно». У цій затхлій й мертвущій атмосфері єдиним способом захисту власної позиції і власного ж світосприймання є моральна стійкість, особливий талант неуподібнюватися юрмі. Тому почуття поваги відчуваєш до людей, схожих на Ассоль, яка не занепала в умовах нестерпної вульгарності, а зберегла поетичність, незаплямовану моральну чистоту, свій погляд на речі. І в глибині душі я переконаний, що навіть якщо б Червоні вітрила не з’явилися у її житті, Ассоль не зрадила б свою натуру — залишилася б такою самою, як була; прозаїчне життя Каперни не торкнулось би її.

Дійсно, що є спільного між дівчиною і капернівцями? Ось Ассоль іде високою луговою травою, вдивляючись в «обличчя» квітів і плутанину трав, розрізнюючи в них майже людські риси й пози. З деревами вона вітається, немов із живими людьми, розмовляючи з ними то подумки, то вголос. Такого відношення до світу не зрозуміти обмеженим і примітив­ним мешканцям Каперни. Байдужий погляд спокійно лине по поверхні речей та явищ. І ловиш себе на думці: як часто нам не вистачає того внут­рішнього зору, що незрівнянно сильніший, ніж звичайний погляду! Цей внутрішній зір, крім Ассоль, мали і казкар Егль, і капітан Грей. Капернівці, напевно, здивувалися б, довідавшись, що Грей переходив з однієї крам­ниці до іншої у пошуках потрібного йому відтінку червоного кольору. Цим людям не дано зрозуміти, що таке МРІЯ. Їх життєві намагання не вихо­дять за межі «бухгалтерського розрахунку». Адже саме мрія, вважає Грей, містить «зерно полум’яної рослини — дива», саме мрія допомагає обла­городжувати душі і перетворювати світ. Тому люди, які зачерствіли сер­цем, піддаються чарівливості Ассоль і Грея. Так, вугляру Філіппу дівчи­на обіцяє, що одного разу, коли він буде закидати свій кошик вугіллям, той обернеться на духмяний кущ. І Філіппу дійсно починає здаватися, що на старих прутках з’являються бруньки й ось-ось стрепенеться яскра­ве листя.

Обиватель теж бажає незвичного, дива, але незвичайне для нього — це радість від поразки того, хто мужніший за нього самого, душевно тон­ший, поетичніший. Обиватель відчуває заздрість до незвичайного і не терпить людської несхожості. І, читаючи «Пурпурові вітрила» Гріна, ми разом із героями відчуваємо торжество над прозаїчним й обивательсь­ким уявленням про життя, коли на очах у всіх мешканців Каперни з’яв­ляється корабель з яскравими вітрилами. І найголовніше диво полягає не в тім, що мрія раптом стала дійсністю, а в тім, що одна людина зрозу­міла, збагнула душевний світ іншої людини. Грін допомагає повірити в те, що кожний може подарувати іншому радість казки, незвичайність долі.

Читаєш книгу і розумієш, що найдивнішими своїми успіхами ми передусім зобов’язані самим собі. Треба тільки не чекати їх склавши руки, а наближувати своєю працею і своєю вірою. Саме праця і віра є головними генераторами життєвого успіху. Саме праця і віра надають мрії енергії. Так, час від часу руки опускаються, і стає потрібним якесь енерге­тичне «підживлення». Для мене таким стимулятором є книга О. Гріна «Пурпурові вітрила», яка нібито говорить: усе високе і прекрас­не можливе, треба тільки боротися за нього!