Травень 2012

КРАСА І ЩИРІСТЬ ЛЮДСЬКИХ ПОЧУТТІВ У ЛІРИЦІ ПЕТРАРКИ

8 клас, Твори з зарубіжної літератури,

Як дивно усвідомлювати, що кожна епоха не була величною сама по собі. Цю велич створювали люди. І саме їх внесок в історію і складав епоху. А людям, малим чи великим, властиво в чомусь помилятися, в чомусь пе­реконуватися. Тільки так з’являються нетрадиційні рішення, тільки так вершаться великі справи. Мабуть, по-іншому не буває. Адже світ гармонії одночасно є і світом протиріч. І цей світ накладає свій відбиток на люди­ну, проте кожне століття має своїх геніїв, іноді їх імена залишаються в за­бутті, а іноді зоряно сяють на небосхилі ще багатьом і багатьом поколін­ням. Таким є ім’я Франческо Петрарки, який вважається першим письменником епохи Відродження.

Підґрунтям цієї визначної епохи стала творчість Данте. А оскільки Пет-рарка висвітлював загальні історичні протиріччя, що характеризували се­редньовічну Італію в цілому, то саме це і визначило його провідну роль у формуванні нової, національної культури італійського Відродження.

Я думаю, що роль Петрарки визначається ще й тим, що він став першим великим ученим-гуманістом, і саме тому утвердився як перший великий лірик італійського Відродження. Його постать уособлювала реальне втілен­ня нового письменника і новий тип взаємовідносин людини і суспільства.

Що допомогло Петрарці повністю присвятити себе світській куль­турі європейського гуманізму? Парадоксально, але саме прийняття ду­ховного сану. Адже цей факт дозволив йому входити в різні суспільні кола й бачити життя різних верств. Невдовзі до нього прийшла слава кращого лірика сучасності.

Духовний сан не завадив Франческо Петрарці покохати жінку, яку у квітні тисяча триста двадцять сьомого року він зустрів у церкві святої Клари. Хто вона? Про це, напевно, ми ніколи не дізнаємося. Але вона існувала, і Петрарка дійсно кохав її. Навіть після смерті Лаури це кохан­ня не покинуло поета:

Лет триждь семь повинен бьл гореть я,

Амуров раб, ликуя на костре.

Она ушла,— я дух вознес горе.

Продлится ль плач за грань десятилетья? Що допомогло Петрарці створювати свої шедеври, сповнені щирості і простоти? Можливо, вплив античної літератури, яка прославляла всі позитивні людські якості. А може, такою була його вдача — шанувати дружбу, зберігати вірність коханню. І що найважливіше, він ніколи не втрачав друзів. А це вже більше ніж вдача, це — божий дар.

У багатьох сім’ях він був не просто капеланом, він був другом. Про це свідчить листування поета. Але в той же час Петрарка шанував і години самотності. Самотність була його природнім станом, можливістю відчу­ти внутрішню свободу. А свобода була для нього ще й можливістю вільно ставитися до навклишнього світу.

От мьсли к мьсли, от горь к другой нехоженньми я иду путями: душа когда-то отдохнуть должна над тихою пустьнною рекой или в долине меж двумя горами…

Отже, краса і щирість людських почуттів — це не просто провідна думка лірики Петрарки. Це світосприйняття вільної людини.

Навіть у першому своєму вірші Франческо Петрарка на перший план ставить щирість людських почуттів. Цей твір був посмертною посвятою його матері, де автор поклявся їй у вічній пам’яті і вічній любові.

Але найбільш повно розкриваються людські почуття у творах «Книги пісень». Це своєрідна поетична сповідь зрілої людини. Тема «Книги пісень» — юнацьке кохання, високе, чисте, але боязке й нерозділене. Автор сподівається на розуміння читача, сподівається викликати співчуття.

Автор і герой у «Книзі пісень» об’єднані злиттям ліричного «я», хоча між ними існує певна відстань. Для сприйняття «Книги пісень» ця відстань необхідна, адже Петрарка згадує колишнє кохання. «Книга пісень» — це книга спогадів, датованих самим автором, тому твори і прой­няті легким смутком: «Меня Любовь томила двадцать лет, но я бьл бодр в огне и весел в боли; когда ж ушла мадонна из юдоли — десятий год душе покоя нет». Але ні Лаура, ні кохання Петрарки не знають розвитку. Час рухається повз них, і кохання не має історії. Образ Лаури є новаторсь­ким у літературі того часу, адже автор зобразив живу реальну жінку. І основним у висвітленні її образу не стали побутові деталі, бо Лаура розкривається через внутрішній світ поета, через сприйняття ним навко­лишньої дійсності.

Родник журчит, звенит листвою ветка, Я сльшу голос госпожи моей, И ей лесная подражает птица.

Краса і щирість людських почуттів у ліриці Петрарки досягається ще й близкістю до народних середньовічних пісень. Використовуючи їх мову, порівняння, метафори, Петрарка відтворив образ нових взаємовідносин людини і навколишнього, земного світу, людини і природи.

Благословен день, месяц, лето, час И миг, когда мой взор те очи встретил! Благословен тот край и дол тот светел, Где пленником я стал прекрасньх глаз.

Зображуючи свою тугу, Петрарка часто переносив її на природу, і тоді його внутрішній світ, як і світ Лаури, ставав частиною природи й набу­вав надзвичайної пластики.

Уж хмурий воздух с вьедливим туманом, Клубящийся под набежавшим ветром, Вот-вот готов заморосить дождем,

Уже кругом кристаллом стали реки, И вместо злаков, покривавших доли, Куда ни глянь — лишь изморозь да лед.

У творах Петрарки повністю відсутній середньовічний аскетизм, а внутрішній конфлікт почуттів не переростає в конфлікт із дійсністю, бо поет оцінює і життя, і власні відчуття з точки зору земної людини.

«Книга пісень» — перша в історії європейської поезії збірка, де обу­мовлено внутрішню єдність ліричних творів. Кожний сонет можна роз­глядати і як окремий твір, і як частину однієї великої цілісності, сповне­ної нового розуміння кохання, природи і суспільства, характерного для нової людини Відродження.

ГУМАНІСТИЧНИЙ ПАФОС ПОЕМИ Ш. РУСТАВЕЛІ «ВИТЯЗЬ В ТИГРОВІЙ ШКУРІ»

8 клас, Твори з зарубіжної літератури

Поема Шота Руставелі «Витязь в тигровій шкурі» — найвидатніша па­м’ятка грузинської літератури доби Середньовіччя. Учені вважають, що вона була створена наприкінці ХІІ — початку ХІІІ століття за часів правління цариці Тамари, «золотого періоду» в історії Грузії. Поема відби­ває типові риси середньовічного епосу, але й відзначається глибоким гума­ністичним пафосом.

Гуманізм поеми проявляється уже в обраному сюжеті. Цар Аравії Ростеван — у похилому віці, та він не має спадкоємця. На престол він ста­вить свою дочку, розумну і гарну Тінатін, яка кохає славного лицаря-пол-ководця Автанділа. Одного разу Автанділ і Ростеван під час полювання зустріли витязя у тигровій шкурі, вони спробували заговорити з ним, та даремно, витязь безслідно зник. Смуток таємничого лицаря не дає спо­кою Ростевану, і Тінатін, щоб заспокоїти батька, доручає своєму обран­цю Автанділу розкрити таємницю витязя. Автанділ охоче погоджується виконати доручення цариці. Пошуки тривають довго, і нарешті у гірській печері він знаходить загадкового витязя на ім’я Таріел, який розповідає свою сумну історію. Таріел — нащадок царського роду, воєначальник індійського царя, палко закоханий у царівну Нестан-Даріджан. Доля не сприяла закоханим: цар вирішив віддати Нестан-Даріджан заміж за хо-резмського царевича, ще й оголошує його своїм спадкоємцем. Таріел обу­рюється, він не тільки кохає царівну, а й має право на царську спадщину. Нестан умовляє Таріела вбити суперника й захопити владу, її звинувачу­ють у зраді і в коханні до зрадника та суворо карають: після жорстоких побоїв царівну таємно вивозять з Індії. Таріел кидається на пошуки ко­ханої, та марно. Втративши будь-яку надію, він залишає рідну країну, сам себе прирікає до самотності й оселяється у печері, де його і знаходить Автанділ. Вони стають побратимами і разом вирушають на пошуки Нестан-Даріджан. Герої знаходять царівну у недоступній фортеці, визволяють її і по­вертаються у рідні краї. Дві закоханих пари грають весілля в один день.

Середньовічний автор вибирає для свого епосу не історичну подію, а приватне життя героїв, тим підкреслюючи важливість звичайних людсь­ких стосунків, що було нехарактерним для героїчного епосу Середньові­ччя. Саме в цьому насамперед і виявився гуманізм автора.

Руставелі змальовує героїв, що попри всі перешкоди домагаються сво­го щастя. І читач усвідомлює думку автора — людина може здолати все, що заважає їй на шляху до особистого щастя. Автанділ і Таріел сприйма­ються як уособлення вірності, відваги, мужності. А жіночі образи вража­ють цілісністю характерів, здатністю до самопожертви заради щастя інших.

У середньовічній літературі не багато творів, в яких би внутрішній світ, переживання героїв займали таке важливе місце, як в поемі «Витязь в тиг­ровій шкурі». Розкриття психології героя було недоступним літературі того часу, і Руставелі на цьому шляху випередив багатьох своїх сучасників.

Поема торкнулася ще однієї проблеми, яка знайшла своє рішення у світовій літературі лише через кілька століть,— рівноправ’я жінки і чоловіка.

Усе це і наповнює поему гуманістичним пафосом, вірою середньовіч­ного поета в можливості людини, в її право на щастя. Ці загальнолюдські цінності близькі і сучасному читачеві.

ЩО Я ВІДКРИВ ДЛЯ СЕБЕ В ДАВНЬОКЛАСИЧНІЙ СХІДНІЙ ПОЕЗІЇ? (На прикладі творів Омара Хайяма та Нізамі Гянджеві)

8 клас, Твори з зарубіжної літератури,

Справжнім відкриттям для мене в цьому році стало знайомство з тво­рами персидського вченого та віршописця Омара Хайяма й азербай­джанського мислителя і поета Нізамі Гянджеві. Відкриттям, тому що в їх творчості відбивається особливий менталітет східних народів, особлива духовність, особлива атмосфера. Усе це незвично для нашої європеїзова­ної свідомості. Крім того, завжди приємно розширити свій світогляд, своє знання про світ.

«Схід — справа тонка»,— фраза, що добре запам’яталася нам по фільму «Біле сонце пустелі». Дійсно, тут, на Сході, цінують витонченний смак і тонку роботу, тонкий одяг і витончену мудрість. Саме поети — Фірдо-усі та Навої, Сааді та Нізамі, Гафіз і Хайам — змогли у своїх творах визначити роль людини в навколишньому світі, оспівати силу розуму та почуттів. Їх лірика по-справжньому філософська, внутрішній зміст її спря­мований від споглядання до мислі. Століттями шліфувалося уміння східних поетів у короткій, але точній фразі висловлювати глобальну за значущістю та переконливістю мисль.

Цікава постать Омара Хайяма (1048 — 1131). Ось яку яскраву характеристику йому дає його ж сучасник: «Хайям був мудрець, що глибоко знав філософію й особливо ж математику, у якій не було і немає йому рівних». Ці слова свідчать про різнобічність і талановитість ученого та поета. Омар Хайям був дуже життєлюбною і діяльною людиною. Він багато подорожує: Багдад, Нішапур, Дамаск… Він зустрічається з різними людьми, і ці зустрічі сприяють його розумінню добра і зла, жорстокості і милосердя. Зі спостережень за життям народжувалися поетичні рядки, датувати які ХІ—ХІІ століттями іноді просто відмовляється свідомість — так сучасно вони звучать:

Для друга гідного душа на все готова:

І в ноги вклониться, не вимовивши й слова.

Дізнатися хочеш ти, чи є на світі пекло?

Є пекло: з підлою людиною розмова.

Певного простору і часу для людей — немає. Вони ладні догоджати тільки тому, хто вище їх за посадою, за чином, за родинними зв’язками. Такі люди завжди викликали зневагу, але поки є ті, яким лестять прини­ження та плазування підлеглих, будуть і такі, хто готовий принижувати­ся і плазувати.

Омар Хайям писав у жанрі рубаї — однієї з класичних форм східної поезії. У чотиривірші римуються 1, 2 і 4 рядки, іноді й усі чотири. Вони мають однакову кількість складів і пронизані єдиним музичним ритмом:

Всі таємниці пильно зберігай, Щоб не дізнався нелюд і шахрай. І зваж: як з іншими ти поведешся, Того від інших і собі чекай.

Самотність… У цьому є своя драма. Однак є самотність вищої проби, коли людина, не бажає уподібнюватися до тих, яким за їх моральними якостями можна відмовити у званні людини. І ця самотність викликає повагу. Тільки мужня, горда і незалежна людина здатна не опуститися до рівня юрми ціною добровільного самовідчуження від неї. В унісон цим рядкам Хайяма звучать рядки сучасного російського поета, який нині мешкає в Ізраїлі, Ігора Губермана:

Когда кругом кишит бездарность,

кладя на жизнь свое клише,

в изгойстве скрьіта злитарность,

Весьма полезная душе.

Інший жанр, інший час, інші швидкості й ритми, але — на жаль! — внутрішньо людина змінюється дуже повільно, і знов і знов виникає не­обхідність абстрагуватися від сірості, недоумства, обмеженості заради збереження власного «я» і душевного здоров’я.

Іноді, спостерігаючи за життям і часто бачачи торжество несправед­ливості, філософ-поет дозволяє собі різкі й навіть зарозумілі оцінки:

Кульгава старість, юність бистронога — Все товпиться до вічного порога.

Недовго світом тішаться живі: Всі підем геть, у всіх — одна дорога.

Хайям розуміє, що причина соціальної нерівноправності — у нерозум­ному устрої суспільства, але оскільки усе у світі створено Аллахом, поет звертається з викликом і докором саме до нього.

Майстром іншого віршувального жанру, дуже поширеного на Сході,— газелі,— був азербайджанський поет і мислитель Нізамі Гянджеві (близько 1141 — 1209). Газель — невеликий ліричний вірш, який складається з 3—12 двовіршів. Основний зміст газелей — оспівування кохання до жінки, туга і сум з приводу нерозділеного почуття. У творах Нізамі ми знаходимо і виявлення життєвого досвіду, глибокої людської мудрості:

Скрізь, друже, таїна, куди не глянь,—

І де ключі до потаємних знань?

Не йди лихій судьбі наперекір!

Ось час прийшов — і ти знайшов шафір.

Крізь століття долинають до нас слова азербайджанського мудреця, виховуючи в нас життєву стійкість і горду незалежність.

Перу Нізамі належать і декілька поем, найвідомішою з яких є «Лейла і Меджнун» (1188). Ця поема, заснована на стародавній арабській ле­генді, розповідає про нещасне кохання юнака Кейса (на прізвисько «Ме-джнун» — «Пройнятий коханням») до красуні Лейли. Події розгортаються навколо обставин виникнення пристрасних ліричних віршів змученого коханням Кейса:

Покіль живе душа в мені, потіль

Не прийдеш ти,— і мій не згасне біль.

Ти безліч маєш на землі рабів,

Я ж сам себе твоїм рабом зробив.

Покіль про тебе пам’ятаю я,

Спокійна й радісна душа моя.

Тебе забуду — тую ж мить моє

У грудях серце каменем стає.

Незвичайні для європейської поезії образи, особливо вишукані і тонкі, заворожують читача й відтворюють екзотичну ауру Сходу. Знайомлячись з творами давньокласичної східної поезії, відкриваєш для себе світ, зна­йомий до цього часу лише за казками про Шахерезаду та Синдбада-мореплавця: яскравий, витончений, але при цьому глибокий та мудрий. Кожний твір являє собою розкішний коштовний камінь у барвистій мо­заїці світової літератури.