Травень 2012

ТРАГІЧНЕ І КОМІЧНЕ В ОБРАЗІ ДОН КІХОТА (За романом М. де Сервантеса «Дон Кіхот»)

8 клас, Твори з зарубіжної літератури, ,

Лицарі минулого. Вони бентежать душі жіночої половини су­спільства уже протягом кількох століть. Чи, може, то живе в наших ду­шах туга за незнаною минувшиною, чи не вистачає сили і мужності в на­ших сучасниках. Юнакам же в обрисах попередніх епох увижаються лицарські турніри і славні звитяги.

А славнозвісні кодекси честі! Чи й справді дотримувались їх воїни минулого, чи це тільки вигадка? Навіть якщо вигадка, то така, яку варто наслідувати. Недаремно ж епоху Відродження називають епохою титанів. Одним із них був бідний ґідальго Міґель Сервантес, який увіковічив себе багатством душі свого героя — лицаря сумного образу — Дон Кіхота.

Ми майже нічого не знаємо про Дон Кіхота, крім того, що його майно складається з успадкованого давнього щита, списа, худої коняки та мис­ливського собаки. Як дворянин він має змогу бувати на полюванні. Ми дізнаємося, що героєві близько п’ятдесяти років, але не знаємо, звідки він родом, хто його батьки, чим займався досі. Але на наших очах герой пе­ревтілюється у безрозсудного лицаря.

Начитавшись лицарських романів, Алонсо Кіхано уявив себе одним із них, назвавшись Дон Кіхотом. Але йому до вподоби не лише лицарські пригоди, а висока мета боротьби зі злом. І тоді він намагається підкори­ти своїй вигадці повсякденність. Світ реальний витісняється світом фан­тастичним. У його уяві кобила стає бойовим конем, а сам він — бідний дворянин — мандрівним лицарем, захисником знедолених.

Перша пригода Дон Кіхота виглядає дуже комічною, коли він веде бій з вітряками, вбачаючи в них велетнів. Іноді цей дорослий чоловік здається дитиною в своєму розумінні дійсності. Він вірить у людську порядність там, де її немає. В епізоді з побитим хлопчиком-пастушком Дон Кіхот, як і хлопчик, виглядає трагічним. Хлопчик — від побоїв бага­тія, який не платить йому грошей за роботу, Дон Кіхот — від своєї сліпої віри в людину.

Смішним виявляється і героїзм лицаря, адже господар постоялого двору не потребує покарання своїх образників, він вимагає від Дон Кіхота грошей за ночівлю.

Під час протиставлення автором Дон Кіхота дону Дієго виявляються високі пориви одного і дрібне благополуччя іншого.

І хоча поєдинок із левом теж виглядає комічно, герой постає перед нами людиною дуже сміливою, проте він живе у фантастичному вигада­ному світі.

Кульмінаційним моментом зіткнення його з дійсністю стає пере­бування у герцогському замку. Вельможі зрозуміли безумство Дон Кіхота, як розуміли його всі, крім хіба що Санчо Панси та розбійника Роне Гинарі, які не завдавали йому ні морального, ні фізичного болю. А освічені і витончені вельможі знущаються з лицаря. У словесних по­єдинках і лицар, і зброєносець виходять переможцями, але підлість па­нівного класу таки перемогла. Герцог і герцогиня виставили гостей блазнями, а згодом завдали і фізичного болю, нацькувавши роз’яре­них кішок, і побили.

Але розчарування лицаря з’явилося значно пізніше, навіть не тоді, коли він зрозумів, що не може звільнитися від чар своєї Дульсінеї, а тоді, коли зрозумів, що люди не боряться зі злом (це видно і в епізодах із вигнанням народу морисків) і не намагаються його викорінити.

Дон Кіхот помирає, але його благородні пориви залишаються жити в віках. А ще залишається з нами його добра мудрість:

«Свобода, Санчо, є однією з найдорожчих щедрот, які небо вили­ває на людей; з нею не можуть рівнятися ніякі скарби. Заради свобо­ди, так само, як і заради честі, можна і треба ризикувати життям, і, на­впаки, неволя є найбільшим з нещасть, які тільки можуть трапитися з людиною».

ТРАГЕДІЯ І ТОРЖЕСТВО КОХАННЯ (За трагедією В. Шекспіра «Ромео і Джульєтта»)

8 клас, Твори з зарубіжної літератури,

Від часу створення трагедії В. Шекспіра «Ромео і Джульєтта» мину­ло не одне століття, але до цього часу глядачі хвилюються, стежачи за долею закоханих із Верони, а актори, що отримали роль у трагедії, сприй­мають це як найяскравішу подію у своєму творчому житті.

«Ромео і Джульєтта» (1595) належить до першого етапу творчості ви­датного драматурга, коли письменник створює в основному ліричні ко­медії. У двох же трагедіях (друга, крім названої,— «Юлій Цезар»), незва­жаючи на велику кількість похмурих сцен, перемагає все ж світла основа, перемогу святкують честь і справедливість.

Головні герої «Ромео і Джульєтти» молоді, чисті серцем, живуть відчут­тям величезної радості буття, а потім — безмежного щасливого почуття. Оптимізм автора в цей період його творчості виявляється сильнішим за людиноненависництво і користолюбство.

Основний леймотив трагедії — розвінчання світу феодальних відно­син, ворожих людині, таких, що спотворюють її природні почуття. Во­рожнеча вельможних родин Монтеккі і Капулетті, від якої страждає вся Верона, тому що вона розлючує жителів міста, робить загальне життя нестерпним. Крім того, ця ворожнеча являє собою фікцію захисту родин­ної честі, яку немовби захищають обидва табори. Можливо, колись цей конфлікт і мав реальну підставу, але зараз навіть пам’ять про нього щез­ла. Ця ворожнеча — пережиток давнього, проте воно ще має силу і здатне заважати утвердженню нової моралі, нового порядку.

Таким чином, у трагедії стикаються дві суспільно-моральні сили: дух феодальної жорстокості й помсти і принципи кохання, гармонії прийдеш­ньої епохи Відродження. Але передусім «Ромео і Джульєтта» — найвиз­начніший гімн коханню. Юнак і дівчина з ворогуючих родин полюбили одне одного. Їх кохання — не тільки пристрасне почуття, яке не визнає ніяких перешкод, але й почуття, що нескінченно збагачує душу. Шекспір дуже поетично показує народження й розвиток цього високого почуття. Ось Ромео бачить Джульєтту на балу, і її краса вразила юнака:

Ее сиянье факели затмило. Она подобна яркому берилу В ушах арапки…

Любил ли я хоть раз до зтих пор? О нет! то били ложние богини, Я истинной краси не знал донине! Нічна сцена в саду, коли Джульєтта, сидячи біля вікна, мріє про Ро-мео, а він стоячи внизу, чує її зізнання, і їх наступна бесіда, під час якої вони порозумілися,— важко знайти у світовій літературі епізоди, що до­рівнюють цьому за силою виявлення почуттів.

Кохання перетворює героїв. Ніколи не вибачив би дотеперішній Ромео пихатому Тібальду в’їдливість і грубість. Люблячий Ромео стає терплячім. Кохання робить його розсудливим і по-своєму мудрим. Тільки коли Тібальд накидається на добродушного Меркуціо, Ромео береться за зброю. Джульєтта по-дитячому безпосередня й відверта. Її почуття ще дрімають. Покохавши Ромео, вона починає краще ро­зумітися на людських взаєминах — краще, ніж її батьки, які бажають бачити нареченим Джульєтти вельможного Париса. Адже ще деякий час тому вона була ладна придивитися до Париса. І, можливо, якщо б не сталася зустріч із Ромео на балу, відбувся б ще один шлюб, до­сить щасливий, на підставі доччиної слухняності перед бажанням батьків. Але Джульєтта визнає за краще вмерти, ніж одружитися з не­любим. Дівчина першою починає розмову про одруження, у її словах, звернених до обранця, відчувається душевна зрілість і гідність люблячої жінки:

Повір мені, і я вірніша буду,

Ніж ті, що хитро удають байдужість.

Те, що Джульєтті лише тринадцять років, ще раз доводить: великі по­чуття доступні й юним душам. «Любви все возрасти покорни»,— скаже про це пізніше геніальний російський поет. Відданість коханому, віра в Ро-мео, рішучість, горде усвідомлення власної правоти — усе це робить Джуль-єтту найяскравішим символом найпрекраснішого людського почуття.

Герої боряться за право вільного вибору в коханні, однак вони ото­чені сліпою й ненависною ворожнечею. Із тією ж рішучістю, з якою Джульєтта п’є снодійне зілля, що запропонував їй чернець Лоренцо,— береться вона і за кинджал, тому що знала: коханий наклав на себе руки, бо переконався у її смерті. Розділити з ним його долю — у цьому вбачала Джульєтта свій обов’язок. Дівчина гине, тільки-но зазнавши щастя ко­хання, про яке мріяла і яке виплекала у своєму серці. Без Ромео життя втрачає смисл, бо двічі кохати неможливо…

Кохання Ромео і Джульєтти — нестримне, чисте й героїчне — триває лише декілька днів і протистоїть давнім поглядам і відносинам середньо­вічної закляклості, під владою якої перебувають Капулетті й Монтеккі. Це справжній бій за вільне життя й права людини. Трагічна загибель дітей примирила нарешті ворогуючі родини, але якою ціною! Своєю смертю закохані немовби купують перемогу нового життєвого принципу — прин­ципу миру, дружби, кохання. Горе втрати примушує Монтеккі і Капулетті зрозуміти, що безглуздою ворожнечею вони знищили власне майбутнє. У загибелі закоханих народжується нова істина: людські почуття святіші й значніші за вікові станові забобони. Так було й так буде завжди, доки живе людина.

ГРОТЕСК І ГІПЕРБОЛА В РОМАНІ Ф. РАБЛЕ «ГАРГАНТЮА І ПАНТАГРЮЕЛЬ»

8 клас, Твори з зарубіжної літератури, , , , ,

Епоха Відродження дала світові безліч славних імен: письменників, скульпторів, художників, музикантів. Митці-гуманісти вбачали об’єкт своєї творчості в зображенні людини, її почуттів, розумових здібностей і якостей, бо і самі митці цієї видатної епохи теж були неординарними особистостями. Можна навіть сказати, що епоха створювала людину но­вого часу, а людина створювала епоху.

Франсуа Рабле — представник французького Ренесансу, хоча найвиз­начнішим представником цієї епохи його зробив один-єдиний художній твір.

Роман «Гаргантюа і Пантагрюель» став саме тим твором, завдяки яко­му ім’я відомого французького лікаря і вченого-енциклопедиста увійшло у світову історію літератури шістнадцятого століття.

Фантастична країна Утопія, зображена в романі Ф. Рабле «Гаргантюа і Пантагрюель», розташувалася десь у Франції. Про це свідчать опи­си Парижа і провінційних містечок, в яких живуть прості працьовиті ре­місники і селяни.

Роман Ф. Рабле написаний у формі казки-сатири. Автор саркастич­но змальовує кожного з представників схоластичної науки, релігійні чвари і самих церковників, із життям яких був добре обізнаний ще з часу пере­бування в монастирях.

Рабле широко використовує алегорію для зображення як позитив­них, так і негативних суспільних явищ.

Спираючись на фольклорні джерела, автор створив образи людей, жадібних до знань і до самого життя. Величезний зріст Грангузьє, Гаргантюа і Пантагрюеля був уособленням їх безмежних знань, надзвичай­ної освіченості, шляхетності почуттів, щирості, доброти й здатності на самопожертву заради скривджених.

Велетні-королі створювали закони, направлені на добробут свого народу.

Сатира і гіперболи Рабле не абстрактні, вони спираються на реальне підґрунтя. Навіть у найпримхливіших образах відбивається й тогочасна дійсність, й історичні постаті.

У літературі періоду Відродження досить поширеною була тема подо­рожей, в основі яких лежали реальні події. Рабле використовує цю тему для своїх сатиричних алегорій, які інколи змінюються суто фантас­тичними описами.

У розділі про Пухнастих котів автор викрив зажерливих і жорстоких чиновників-суддів, діяльність яких заснована на негативних людських рисах: «У нас тут навчають того, чого самі ніколи не вчили!.. У нас тут б’ють і навчають того, чого самі ніколи не вчили!.. У нас тут б’ють і нака­зують при цьому сміятись!.. У нас тут признаються втому, чого ніколи не чинили, не коїли і чинити-коїти не думали!».

Одним із найкращих викривальних епізодів книги, спрямованих про­ти схоластики, є епізод із дзвонами, в центрі якого стоїть гротескна по­стать немічного, старого схоласта, магістра Сорбони Янотуса Брагмардо. Промова старця до Гаргантюа щодо повернення дзвонів — блискуча па­родія на красномовство сорбоністів.

Рабле у гротескній формі проводить думку, що основою усього існу­ючого є плоть, матерія, що найвищим критерієм в оцінці світу є близькість до природи. Те, що протистоїть цьому судженню,— огидне і потворне.

Важливим епізодом твору є розповідь про перебування мандрівників на острові цариці Квінтесенції, яка вживала в їжу лише абстракції, кате­горії, мрії, шаради, антитези і провіювала свій час через велике, красиве решето. Франсуа Рабле висміяв лжезнання й цілковиту відірваність від реального світу.

У боротьбі з середньовічною реакцією Франсуа Рабле використав усі можливі форми комічного, серед яких — сатиричний гротеск. Письмен­ник завжди сміється, бо це — його випробувана зброя.

Дуже великим був вплив геніального французького сатирика на світо­ву літературу. У Рабле було чому вчитись, адже ерудиція письменника вражала сучасників. Він був одним із найвидатніших гуманістів минуло­го. Найціннішим для нас є його судження про вільне суспільство, в яко­му буде можливим існування гармонійно-розвиненої особистості, бо ця мрія була, є і буде актуальною для представників усіх часів і народів.