Лютий 2011

Неоромантизм поезiї Олени Телiги

Твори з української літератури, , , , , , , , ,

 

 

Неоромантизм поезiї Олени Телiги

Романтизм як лiтературна течiя виник на початку ХIХ сторiччя, але вiдновився через сто рокiв у оновленiй формi -неоромантизму. З самого початку головними темами романтизму були протиставлення мрiї i дiйсностi, буденного та героїчного, надзвичайного. Романтики зображу вали винятковi, особливi характери, що розкривалися у надзвичайних обставинах, але якщо власне романтизм часто грiшив вiдривом вiд дiйсностi, прагненням зобразити екзотичнi й навiть фантастичнi ситуацiї, змальованi химерними, контрастними i яскравими фарбами, представники неоромантизму описували тими ж засобами дiйснiсть першої половини ХХ столiття, насичену реальними революцiйними перетвореннями, вiйнами, боротьбою. Великi, надзвичайнi подiї вiдбувалися на очах поетiв i письменникiв, їх не треба було переносити в потойбiчний свiт, iсторичне минуле або у далекi країни. Бiльше того – значна частина митцiв безпосередньо брала участь у боротьбi, а не лише оспiвувала борцiв, що, природно, створювало реалiстичнiсть через справжнє знання теми.

Початок будь-якої iсторичної буремної доби мимоволi пробуджував у людях мрiї i надiю, вимагав не лише рацiонального, а й емоцiйного трактування того, що вiдбувалося. Але, крiм бiльшої наближеностi до дiйсностi, неоромантизм мав ще одну суттєву вiдмiннiсть вiд течiї-попередника: полiтичне зумовлення, що розкидало естетично близьких митцiв по рiзних таборах – “революцiйної романтики”, що iдейно грунтувалася на своєрiдному месiанiзмi свiтової пролетарської революцiї, та неоромантизму нацiонально-визвольної боротьби, що набув розквiту трохи пiзнiше: напередоднi й пiд час Другої свiтової вiйни.

Особливе мiсце посiдає у цьому напрямi “Празька школа” українських письменникiв, учасниками якої були такi яскравi митцi, як Євген Маланюк, Олекса Стефанович, Юрiй Драган, Олег Ольжич, Юрiй Липа та Олена Телiга. Неоромантичнi засади пiдсилювалися у цiєї групи синтезом символiстичних, iмпресiонiстичних i реалiстичних засобiв поетичного творення.

Творчiсть О. Телiги вирiзнялася серед творчостi iнших представникiв “Празької школи” особливою темою, яку можна назвати “кохання i боротьба”, або “чоловiк i жiнка у боротьбi”.

Цей мотив виник не випадково: його покликала до життя бiографiя самої Олени Телiги. Ця жiнка, що у дитинствi не знала навiть української мови, пiсля одруження стала одним з видатних дiячiв українського нацiонально-визвольного пiдпiлля i загинула у боротьбi з нiмецьким фашизмом. Хто сказав, що великi почуття лишилися у сивiй давнинi? Кохання привело О. Телiгу до боротьби, та залишилося в її творчостi назавжди.

Її вiршi мають автобiографiчний елемент, але не зводяться до автобiографiї. Скорiше це розмiрковування над ролями чоловiкiв i жiнок, що пристали до боротьби, якi, на думку О. Телiгi, не однаковi:

Бо ми лише жiнки. У нас душа криниця,
З якої ви п’єте: змагайся i крiпись.

Iнакше кажучи, на її думку, призначення жiнки – морально пiдтримувати чоловiкiв-борцiв, надихати їх на боротьбу, а вже потiм брати у нiй участь особисто, бо саме життя не дозволяє iз спокiйною совiстю обмежуватися господарством i звичними “жiночими обов’язками”:

Що нам щастя солодких звичок
У незмiнних обiймах дому –
Може завтра вже нас вiдкличе
Канонада грiзного грому.

Чоловiки мають бути першими, їхня справа – вiдкривати новi шляхи й ставати до бою, бути першопрохiдцями боротьби, подавати приклад. Та це не означає, що жiнки лишаються пасивними:

Ми ж, радiстю життя вас напоївши вщерть –
Без металевих слiв i без зiтхань даремних
По ваших же слiдах пiдемо хоч на смерть!

Отже, розмежування ролей, але водночас i єднiсть в iм’я спiльної iдеї – визволення Батькiвщини. Боротьба майже така сама, але й iнша: в нiй менше жорстокостi, бiльше жертовностi та натхнення, менше кровi та бiльше мрiї, романтики у кращому значеннi цього слова, бiльше свiтла. Цим, насамперед, i приваблює поезiя Олени Телiги: чуттєва, емоцiйна, але позбавлена манiрностi та “зiтхань даремних”. Не кожен здатен зберегти гуманнiсть у вирi боротьби, але Телiзi це вдалося.

А душа вклоняється просторам,
I землi за свiтлу радiсть – жить!

Мабуть, саме така боротьба, надзавданням якої є не лише величнi здiйснення, а життя, прекрасне i свiтле, гiдна того, щоб iснувати у душах людей. Тому не треба забувати, звертаючись до поезiї нацiонально-визвольної боротьби, про вiршi Олени Телiги, як про гуманнiсть, збережену в часи непримиримостi й вимушеної жорстокостi. Нiколи не варто забувати про свiтло i радiсть життя.

Нацiональний пафос поезiї Олега Ольжича

Твори з української літератури, , ,

Нацiональний пафос поезiї Олега Ольжича

Серед питань, що стосуються особистостей митцiв та їхньої творчостi, є одне, яке рiдко порушується i на яке немає однозначної вiдповiдi. В українськiй лiтературi, мабуть, як нiде в свiтi, багато поетiв та письменникiв не лише спiвчували тiй або iншiй полiтичнiй течiї, а були водночас визначними полiтичними дiячами.

Звичка оцiнювати творчiсть поетiв за вiдповiднiстю тiй або iншiй iдеологiї зазвичай виправдана. Хто подiляє полiтичнi переконання поета, завжди некритично стверджуватиме, що вiн генiальний, навiть якщо насправдi той має посереднi здiбностi. Хто стоїть на засадах ворогуючої iдеологiї, так само заперечуватиме, що творчiсть полiтичного опонента хоч чогось варта. До того ж подiбний пiдхiд нерiдко породжував “флюгерiв” вiд поезiї, що завжди намагаються дотримуватись офiцiйного, “найзручнiшого” курсу. Та все ж таки часом треба переступати через iдеологiчнi забобони й вiдокремлювати подумки поета вiд полiтика в однiй особi, талант – вiд переконань. Але – наскiльки?

Цiлком справедливо ставити це питання щодо творчостi Олега Ольжича (Кандиби), голови проводу ОУН “мельникiвцiв”, якого називали поетом нацiонального героїзму.

Без чого не може бути справжньої творчостi? Без вмiння передавати свої думки i почуття за допомогою художнiх засобiв (для поета – це володiння словом). Але, крiм наявностi поетичної технiки, справжнього поета вiдрiзняє вiд поета-одноденки щира небайдужiсть до рiзних проявiв життя, глибина болю, що змушує сiдати за перо чи друкарську машинку.

Нi! Не бiленi стiни оцi i затишне подвiр’я.
Уночi висихають уста вiд розкритого неба.
Тiло рiвно горить.
I страшна, ще не збагнена правда
Розриває на ложi важкi i задиханi груди.
(“Нi! Не бiленi стiни…”)

О. Ольжич завжди писав про те, у що вiрив, i жив так, як закликав жити iнших у своїх вiршах. Любов до України була для нього не порожнiми фразами. Перед блискучим випускником одного з найповаж -нiших європейських навчальних закладiв стелилася широка путь. Вiн успiшно розпочав наукову дiяльнiсть, його вiршi почали друкуватися, але любов до рiдного краю змусила Ольжича повернутися з безпечного закордоння в Україну й почати боротьбу за її незалежнiсть. Що казати, далеко не кожна людина вiдмовиться заради iдеї вiд успiшної кар’єри. Та навiть обравши шлях боротьби, не кожен виявляється здатним пройти його до кiнця. У Ольжича сили вистачило. Недарма вiн писав:

Захочеш – i будеш. В людинi, затям,
Лежить невiдгадана сила.
Зрослась небезпека з вiдважним життям,
Як з тiлом смертельника крила.
(“Незнаному вояковi”)

Саме таким було життя цього поета. Пiд час нацистської окупацiї Ольжич зосереджував у своїх руках керування численними групами антинiмецького опору, був заарешований i помер вiд катувань, нiкого не виказавши.

Хiба не цей героїзм звучить у його вiршах?
…У змаганнi iз свiтом, у бої з самими собою,
Нам дано вiдрiзнити зле й добре, мале i велике
I прославити вiрнiсть, невиннiсть i жертву героя.
(“Був же вiк золотий…”)

Ольжич майже в усiх своїх вiршах оспiвує боротьбу за визволення Батькiвщини, навiть коли звертається до iсторичної тематики. Пафос любовi до України у нього насамперед є пафосом боротьби:

Так солодко в передчуваннi бою,
Не знаючи вагання i квилiнь,
Покiрну землю чути пiд ногою
I пити зором синю далечiнь.

Вiн проповiдує дiєву любов, тому важко знайти у нього рядки, присвяченi оспiвуванню краси рiдного краю, й зовсiм неможливо – зiзнання вiдкритим текстом, яке найбiльше полюбляють поети-популiсти. Але раз у раз виникає у вiршах Ольжича романтичний образ України, якої ще немає:

Над хижим простором Верхiв’я-Памiр
Слiпуча i вiчна, як слава,
Напружена арка на цоколi гiр –
Яснiє Залiзна Держава.

За таку Україну боровся поет, за неї вiддав вiн життя. I хто б що не казав про конкретику iдеологiї, яку вiн сповiдав, коли мета – щастя рiдної держави, все iнше стає другорядним (тим бiльш, що у поезiї Ольжича вiдобразилася саме мета, а не програмовi засади).

Любов до Батькiвщини – святе почуття. Головне, щоб не вмирало воно у людях. А шляхи до цiєї мети можуть бути рiзними, головне, щоб не зникало бажання їх шукати. У цьому й може допомогти поезiя, яка, там де йдеться про душу людини, її почуття i прагнення, стоїть вище за будь-яку iдеологiю, бо здатна надихати й на подвиги i на пошук.

“Розстрiляне Вiдродження” в українськiй лiтературi 20-30-х рокiв

Твори з української літератури, , , , , ,

“Розстрiляне Вiдродження” в українськiй лiтературi 20-30-х рокiв

Термiн “розстрiляне Вiдродження” вперше запропонував дiаспорний лiтературознавець Юрiй Лавриненко, вживши його як назву збiрника найкращих текстiв поезiї та прози 20-30-х рр. За це десятилiття (1921-1931) українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрiчне вiдставання й навiть переважити на теренi вiтчизни вплив iнших культур, росiйської зокрема (на 1 жовтня 1925 року в Українi нараховувалося 5000 письменникiв).

Це вiдродження було пов’язано з тим, що українськi митцi навiть за умов замовчування й заборони (пригадаймо Емський Указ) створили тексти, гiднi свiтового поцiновування (П. Кулiш, I. Франко, М. Коцюбинський), з довгожданим набуттям Україною своєї державностi, з датою українiзацiї та рiзнобiчних свобод, обiцяних революцiями 1905-1917 рр.

Вийшовши в масi своїй з нижчих верств населення (службовцi, рiзночинцi, священики, робiтники, селяни), нове поколiння української елiти часто не мало можливостi здобути систематичну освiту через вiйну, голод та необхiднiсть заробляти насущний хлiб. Але, працюючи “на гранi”, намагаючись використати всяку можливiсть ознайомитися iз свiтовою культурою, розправити вiками скутi крила творчостi, вони просякалися найсучаснiшими тенденцiями i творили дiйсно актуальне мистецтво.

Головними лiтературними об’єднаннями були “Ланка” (пiзнiше “МАРС”), “Плуг”, неокласики “Молодняк”, “Спiлка письменникiв захiдної України”, ЛОЧАФ (об’єднання армiї та флоту). Найвпливовiшим був “Гарт”, який пiзнiше був перейменований на “ВАПЛIТЕ” (“Вiльну Академiю Пролетарської Лiтератури”).

Саме ВАПЛIТЕ в особi Миколи Хвильового розпочало славетну лiтературну дискусiю 1925-1928 рр. i перемогло в нiй, довiвши наявнiсть i необхiднiсть нацiональної, специфiчної української лiтератури, орiєнтованої на Європу, а не на Росiю.

Що ж визначало творчi шукання новiтньої елiти й тематику її творчостi? Головними складниками її свiтогляду був бунт, самостiйнiсть мислення та щира вiра у власнi iдеали. В бiльшостi своїй це були iнтелектуали, якi робили ставку на особистiсть, а не на масу. За їх зовнiшньою “радянськiстю” ховалися глибокi пошуки й запити. Подивiмося на деякi найцiкавiшi тексти.

Проза подiлялася на двi течiї: сюжетна i безсюжетна. У безсюжет них творах головним було не речення чи слово, але пiдтекст, дух, “запах слова”, як казав Хвильовий. Стиль сильних почуттiв та проникнення в сутнiсть явищ називається неоромантизмом чи експресiонiзмом. У цьому напрямку працювали Микола Хвильовий, Юрiй Яновський, Андрiй Головко, Юлiан Шпол, Олекса Близько, Лесь Курбас, Микола Кулiш та багато iнших.

Головна iдея новели “Я (Романтика)” Хвильового – розчарування в революцiї, кричущi суперечностi i роздвоєння людини того часу. Головний персонаж – людина без iменi, а значить, без iндивiдуальностi, без душi. Заради революцiї вiн вбиває свою матiр i карає себе думкою: чи варта була революцiя такої жертви.

Головний герой повiстi “Смерть” Бориса Антоненка-Давидовича – Кость Горобенко. Серед насильства громадянської вiйни i втрати людиною всiх матерiальних здобуткiв та елементарної гiдностi вiн сприймає бiльшовикiв як над людей, здатний подолати смерть, яким приступна найвища iстина. Вони здатнi вбивати iнших, не переймаючись цим. Вбивство Костем куркуля – його перехiд до вищої касти, ставання людино-богом.

У романi Валер’яна Пiдмогильного “Мiсто” вперше в українськiй лiтературi проявилися елементи фiлософiї екзистенцiалiзму. Головний герой в прагненнi насолоди йде вiд задоволення фiзичного до найвищих релiгiйних потреб. Проте навiть в такiй складнiй тематицi письменник не перетворює роман на просту оповiдь “людної” фiлософiї, а творчо осмислює її у застосуваннi до нашого, нацiонального свiтовiдчуття.

У поезiї найцiкавiшими є шукання символiстiв Олександра Олеся i Павла Тичини. В своїй збiрцi “Сонячнi кларнети” Тичина вiдбив всю широту освiченого i тонкого розуму, який споглядає багатство української природи, бажаючи докопатися до її першопричин.

Коли Комунiстична партiя СРСР зрозумiла свою поразку, вона почала дiяти забороненими методами: репресiями, замовчуванням, нищiвною критикою, арештами, розстрiлами. Перед письменниками стояв вибiр: самогубство (Хвильовий), репресiї i концтабори (Б. Антонечко-Давидович, Остап Вишня), замовчування (I. Багряний, В. Домонтович), емiграцiя (В. Винниченко, Є. Маланюк), або писання програмових творiв на уславлення партiї (П. Тичина, М. Бажан). Бiльшiсть митцiв була репресована i розстрiляна.

Яка ж доля їхнiх творiв?… Коли 1947 року Iван Багряний видав за кордоном свою поетичну збiрку “Золотий бумеранг”, другою назвою її було “Рештки загубленого, репресованого та знищеного”. Твори здавалися до спецсховiв, заборонялися, замовчувалися, багато з них були назавжди втраченi. Хоча й функцiонували у самвидавi (Iван Багряний), рукописних копiях, виходили за кордоном.

Трагiчна доля поколiння 20-30-х рокiв демонструє нам всю силу українського духу, його творчий потенцiал, необхiднiсть свого шляху й незалежностi вiд впливу iнших культур.