Роман Юрiя Яновського “Вершники” – талановита данина своєму часу
Кривавою хвилею прокотилася громадянська вiйна по Українi. Заради примарних iдеалiв брат убивав брата, батько вбивав сина, а син пiдiймав руку на батька: смерть чаклувала на кожному кроцi. Мабуть, тим, хто жив у цей страшний час, здавалось, що прийшли останнi днi свiту. Саме про це пише Юрiй Яновський у романi “Вершники”.
Складається роман з восьми новел, у кожнiй з яких розвинуто безлiч мотивiв, що вихопленi автором iз полум’я громадянської вiйни. Не пов’язанi єдиним сюжетом, вони, проте, єднаються мiж собою чимось бiльшим. У кожнiй новелi герої окреслюються з такою виразнiстю, що сприймаються як символи. Символiчними постають брати Половцi з новели “Подвiйне коло”, якi опинилися з рiзних бокiв полiтичної боротьби; символiчне свiтло випромiнюють батьки Половцiв у “Шаландi в морi”, зусилля яких спрямованi на збереження роду; символiчний безiменний листоноша в новелi “Лист у вiчнiсть”, який не схиляє голову навiть перед смертю… Усi цi новели – це справжнi поеми про боротьбу добра i зла на землi, про красу українського неба i степу, про людську витривалiсть i жадання свободи.
Перша новела (“Подвiйне коло”) є, мабуть, найяскравiшою. Вона розповiдає про трагедiю роду Половцiв. Було у батька п’ятеро синiв. Кожен з них обрав свою дорогу, свою мету, свої iдеали. I всi цi дороги перетнулися в один день в одному мiсцi. Рiд Половцiв опинився на межi зникнення.
Загони денiкiнця Андрiя Половця i петлюрiвця Оверка Половця зiткнулися в безмежному степу в кривавiй битвi. Їхня взаємна ненависть просто вражає. Андрiй кидає Оверковi в обличчя лютi слова: “Проклинаю тебе моїм руським серцем, iм’ям великої Росiї-матiнки”. Тiльки-но закiнчився перший бiй, як налетiли зненацька махновцi на чолi з Панасом Половцем. Кiлька хвилин скаженого бою – i вже Панас перед Оверком. Iменем Батька Махна з посмiшкою на вустах вiн власноруч вбиває Оверка, також забувши про батькiвський заповiт. Не встиг Панас вiдсвяткувати перемогу, як “за дощем з’явилось марево”: розгорнувся здалеку червоний прапор кiнного загону на чолi з Iваном Половцем. Панас, розумiючи, що пощади вiд брата не буде, сам заподiяв собi смерть.
“Тому роду не буде переводу, у котрому браття милують згоду”, – казав колись старий Половець своїм синам. Але знехтували вони батькiвським наказом i загинули, тому що не було мiж ними нi згоди, анi родинного почуття. Загубилось воно на жорстоких стежках громадянської вiйни, перевiвся рiд Половцiв, нiби й не було нiколи на землi таких людей.
У романi немає справжнього переможця. Твiр сприймається як розповiдь про трагедiю роду, матерi, України. Трагедiю, що розiгралася в роки громадянської вiйни, а потiм ще довго вiдлунювала голодом, смертями, репресiями…
Січень 2009
Злочинна дiяльнiсть радянської влади в Українi (за романом Василя Барки “Жовтий князь”)
Злочинна дiяльнiсть радянської влади в Українi (за романом Василя Барки “Жовтий князь”)
Ще десять рокiв тому ми навiть i не знали про тi страшнi подiї. Лише десь, у деяких книжках, були якiсь спогади про неврожай 1932 року. Але з проголошенням незалежностi України почали з’являтися “цiкавi” i жахливi факти з нашої iсторiї, iсторiї будiвництва соцiалiзму задля щастя людей. Саме у нашi часи побачили свiт забороненi книжки, якi глибоко розкривали всю ту ганебну полiтику партiї щодо України.
Так, твiр В. Барки “Жовтий князь” розповiдає про страшнi подiї голоду 32-33 рокiв. Цей роман є лiтописом сiмейного життя родини Катранникiв.
Чому так сталося? Що спричинило жахливий голод? На це питання можуть дати вiдповiдь такi факти: саме у той час Сталiн вирiшив, що треба будувати мiцну, потужну воєнну промисловiсть. Але як? Захiднi країни грошей на це не дадуть, самi не зможемо – нема нi коштiв, нi верстатiв, щоб обладнати новi заводи! А що робити, де дiстати кошти? У селi! Саме на село лiг той тягар – i прогодувати мiста, i дати хлiб державi, щоб було що продати закордоном, i все, все, все… Саме у той час у селян вiдiбрали усе, що вони виростили за рiк. Дiйсно, продавши за найнижчою цiною зерно, СРСР купив усе необхiдне обладнання для воєнної промисловостi. А село?.. Село опинилося у такому жахливому становищi, що навiть деякi партiйнi керiвники були наляканi.
Саме про становище села розповiдає роман “Жовтий князь”. Автор глибоко розкриває ту проблему. Залишившись без хлiба, село голодувало. Люди не тiльки поїли усiх собак, щурiв, домашнiх тварин, а почали перетворюватись на канiбалiв. Чи може нормальна людина з’їсти своїх дiтей? Нi! Але до цього їх довела радянська влада… Село вимирає, люди деградують, а партiя заявляє, що народ почав жити краще!.. Невже все так погано, невже це – кiнець? Нi! У той час народ вижив. В автора також є надiя: вiн залишає живим Андрiйка; саме в нього автор вкладає надiю на краще. Попри все народ живе!!!
Зараз ми навiть не можемо собi уявити тi подiї. Але це – наша iсторiя, якою б вона не була. Ми всi мусимо пам’ятати тi злочини радянської влади. Iсторiя називає багатьох злочинцiв XX столiття, таких, як Гiтлер, Хо Шi Мiн. Але чомусь нiхто не називає iм’я “батька народiв”! Скiльки людей загинуло у концтаборах, скiльки загинуло у пiдвалах НКВД, скiльки загинуло вiд голоду… Мене дуже дивують тi люди, що зараз ходять з портретами Сталiна й називають його “вождем народiв”. Вiн скоїв багато злочинiв проти людства, вiн – злочинець! Але найжахливiше те, що свої, українцi, допомогли тим, хто пограбував село; те, що наш народ мовчав! Народ, що не корився нi татарам, нi полякам, нi туркам, скорився якiйсь партiї. Я вважаю, що краще загинути зi зброєю в руках на полi битвi, нiж помирати як останнiй собака. Ми великий народ – не частина росiйського! У нас славне минуле, i ми повиннi завжди боротися проти наших гнобителiв! Ми – народ!
Життєва основа роману Василя Барки “Жовтий князь”
Життєва основа роману Василя Барки “Жовтий князь”
Ранiше слово “емiгрант” викликало в мене негативнi емоцiї, а зараз я, навпаки, шукаю твори емiгрантiв, щоб прочитати правду про долю України. Я вдячна Вам, Василю Барка, Вам, Улас Самчук, Вам, Iване Багряний за те, що ви знайшли у собi смiливiсть i дали повну картину того страшного явища в Українi – голодомору.
Не знаю чому, але я беззастережно повiрила цим авторам. Уже накопичилося досить iнформацiї, щоб мати уявлення про той страшний, 33-й рiк. Пухли старi й малi, вимирали роди i села, назавжди зникали прiзвища; смерть чигала по селах i мiстах, не випускаючи iз рук своєї кривавої коси. 1933 року Україна була бiльш схожа на поле бою або суцiльну могилу.
В село весна повзла на лiктях,
Повзла по мертвих i живих.
Голод свiдомо планувався ще з лiта 1932 року. Плани здавання зерна державi були вищими, нiж реальний урожай. У жовтнi 1932 року партiйно-державна верхiвка ухвалила холоднокровне рiшення: вийти з кризи шляхом конфiскацiї запасiв зерна у хлiборобiв. За кiлька мiсяцiв надзвичайнi комiсiї пiд керiвництвом найближчих спiвробiтникiв генсека – Кагановича, Молотова, Постишева – викачали з українських селян внутрiшнi фонди – продовольчий, фуражний, насiнневий. Представники мiсцевої влади органiзували в селах спецiальнi бригади, якi викликали по одному всiх селян, вимагали негайно на станцiю вiдвезти мiшок зерна. Вiдпускали тiльки пiсля того, як селянин погоджував ся. Це було не хлiбоздавання, а розбiй. Багато селян накладали на себе руки.
Архiвнi документи i газети свiдчать, що в усiх мiсцевостях України, крiм прикордонних, були подвiрнi обшуки з конфiскацiєю всiх запасiв їжi, заготовлених людьми до нового урожаю. Це було карою за нiбито куркульський саботаж хлiбозаготiвель, а фактично – акцiєю, свiдомо спрямованою на фiзичне винищення селянства.
Голод лютував, Сталiн на Пленумi ЦК цинiчно заявив: “Ми, безперечно, досягли того, що матерiальне становище робiтникiв i селян по-лiпшується з року в рiк. У цьому можуть сумнiватися хiба що тiльки запеклi вороги Радянської влади”. Люди у селах їли мишей, щурiв, горобцiв, траву, борошно з кiсток, кору дерев. Тисячi селян iшли в мiста, намагаючись урятуватися, але дороги були блокованi i селянам хлiба не продавали. Були випадки, коли батьки пiдкидали своїх дiтей, просто їх кидали, їли жаб, трупи коней i навiть люди їли людей. Це був суцiльний жах, за рiк в Українi вимерло з голоду до 10 млн чоловiк. I що найстрашнiше – зареєстровано 10 тисяч судiв над людожерами. Так це тi, що зареєстрованi…
Письменник з дiаспори Василь Барка вiдтворив цю народну трагедiю i романi “Жовтий князь”, створивши символiчний образ Жовтого князя – демона зла, який несе з собою руйнацiю i спустошення, сiє муку i смерть.