Січень 2009

Самовивчення, самодослідження (соціологічний аналіз)

Соціологія, , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

ПЛАН

Особа і суспільство як об’єкт дослідження різних наук.
Поняття “людина”, “індивід”, “індивідуальність”, “особистість”.
Раннє дитинство: перші кроки до соціалізації.
Роль сім’ї в сучасному суспільстві. Виховання.
Вік гри: становлення соціальності.
Шкільний вік: проблема адаптації.
Роль освіти в соціальному процесі.
Юнацький вік: формування життєвої позиції.
Професійне самовизначення: альтернативи вибору та вплив мас медіа.
Вступ до університету.

Як можна пізнати себе?
Не шляхом споглядання,
але лише шляхом діяльності.
Спробуй виконати свій обов’язок
і ти пізнаєш, що в тобі є.
Й. Гете

Проблема особистості – одна з найважливіших у сучасній соціології. Неможливо аналізувати соціальні процеси, функціонування і розвиток соціальних систем, не звертаючись до дослідження сутності особистості як суб’єкта соціальної поведінки та суспільних відносин, не вивчаючи потреб, інтересів, духовного світу особистості, не аналізуючи складних й різнобічних її зв’язків з соціальним мікро- і макросередовищем.
Особистість вивчається різними науками. Філософію цікавить особистість як суб’єкт пізнання і творчості. Психологія аналізує особистість як стійку цілісність психічних процесів, властивостей. Соціолог вивчає особистість як елемент соціального життя, розкриває механізм її становлення під впливом соціальних факторів, механізм зворотньої дії на соціальний світ, її участь у змінах та розвитку суспільних відносин.
Суспільство – одна з основоположних категорій соціальної філософії, історії та соціології, котра відображає:
в широкому розумінні якісно відмінне від природи надскладне, багатомірне, внутрішньо розгалужене і водночас органічно цілісне утворення, що постає як сукупність історично сформованих способів і форм взаємодії і об’єднання (діяльності, відносин, спілкування, поведінки тощо) індивідів та їх груп, в яких знаходять своє виявлення всебічне і багаторівнева взаємозалежність людей;
у вузькому розумінні:
а) діахронічно чи синхронічно фіксований соціальний організм;
б) відносно самостійний і стабільний цілісний момент такого організму;
в) спільна основа, “поле” перетину і накладання індивідуальних дій людей (А. Тойнбі);
г) корелят держави (громадянське суспільство);
д) корелят спільноти, утворений сумою цілеспрямованих, раціонально організованих дій і зв’язків, що не відрізняються такою глибиною, іманентністю і органічністю, як спільноти.
Як цілісність суспільство є предметом не лише соціальної філософії, а й історії та соціології. Проте, на відміну від історії, що розглядає його переважно в діахронічному зрізі та соціології, яка акцентує увагу на зрізі синхронічному, філософію визначає поєднання цих зрізів при вивченні суспільства як цілого. Однак соціологія вивчає суспільство крізь призму його соціального зрізу, соціальної реальності. Це – менш загальний і більш конкретний кут зору, який уможливлює бачення суспільства як соціальної системи, що відзначається певною організацією своїх елементів і структур.
Існує концепція відкритого і закритого суспільства. Ці терміни вперше були запропоновані А.Бергсоном і запровадженні К.Поппером для характеристики соціально-політичних систем властивих різним суспільствам на тих чи інших етапах історичного розвитку. Відкрите суспільство тулмачиться як суспільство творче і динамічне, що грунтується на ідеях ліберального плюралізму, пластичне щодо різноманітних змін і впливів, просякнуте духом індивідуальної ініціативи, раціонального осягнення світу, критики й самокритики. Протиставляються закритому суспільству як враженому стагнацією, авториторизмом, доведеним до магічних форм догматизмом, а також явищем переважанням соціально-масового над індивідуальним. Цей контрапункт є леймотивним для філософсько-істричних побудов К.Поппера. Розвиток сучасної цивілізації започаткований, на його думку “грецькою революцією” V-IV ст. до н.е. доводить переваги і перспективність суспільств відкритих щодо закритих. За сучасних умов, коли “марксистський штурм”, як зазначає К.Поппер, зазнав краху, виникли передумови для глобального історичного руху в напрямі відкритого суспільства.
До основних положень попередньої універсалістської програми цього руху він зараховує такі:
зміцнення свободи і усвідомлення відповідальності, що випливає з неї;
мир у всьому світі;
боротьба з бідністю, демографічним вибухом;
навчання ненасильству.
Концепція відкритого і закритого суспільства виражена, зокрема, і в наведених положеннях програми переходу до відкритого суспільства в планетарному масштабі, загалом відіграє конструктивну роль у тих позитивних культурно-історичних та соціально-політичних зрушеннях, що окреслюються в сучасному суспільстві. Однак потенціал цієї концепції залишається значною мірою не тільки нереалізоаним, а й навіть незапитаним унаслідок як труднощів операціоналізації її вузлових, вельми абстрактних ї естетично викладених поняттях, так і певної заідеалогізованості позицій автора.


Україна на шляху інтеграції до Європейського Союзу

Політологія

Україна на шляху інтеграції до Європейського Союзу

Інтеграційні процеси у політичній, економічній, соціальній і духовній сферах є одним із характерних елементів сучасної Європи. Процеси європейської інтеграції, що практично беруть свій початок із часів закінчення другої світової війни, більше не виступають лишень аспектом політичного і економічного життя Західної Європи. Із розпадом системи чіткого поділу на “західний” та “східний” блоки та інших добре відомих політичних подій на початку 90-х років, ідея “повернення в Європу” охопила майже всі посткомуністичні і пострадянські держави. Подальший розвиток інтеграційних процесів та розбудови нової Європи взяв на себе Євросоюз, що є яскравим взірцем успішних процесів інтеграції та кооперації. Як приклад можна навести порівняльні показники країн – учасниць ЄС, США і Японії (див. таблицю Порівняльні показники 15 країн – учасниць ЄС, США і Японії. Джерело: Дані Європейської комісії ).

Назва Площа
1.000 км2 Населення
млн. чол. Густота
населення на 1 км2 ВВП в ринкових цінах
1.000 млн.$ ВВП на душу населення
ЄС – 15 3.234 370.9 115 6139.6 16.520
США 9.373 260.8 28 6232.5 23.890
Японія 378 127.7 330 2409.6 19.278

До речі, в “черзі” до повноправного членства в ЄЄ на сьогодні “вишикувались” понад 20 (!) держав Центральної та Східної Європи. Польща, Чехія, Словенія, Естонія, Угорщина і Кіпр очікують свого вступу до ЄС вже в 2005/2007 роках.
“Європейський вектор” української дипломатії є одним із приорітетних і стратегічно важливих для нашої держави. В документі “Основні напрями зовнішньої політики України”, прийнятому Верховною Радою України ще в 1993 році, підкреслюється, що перспективною метою української зовнішньої політики є членство України у Європейських Співтовариствах, а також західноєвропейських або загальноєвропейських структурах. Україна розвиватиме з географічно близькими державами пономасштабні дружні відносини. таке співробітництво розширюватиме смугу стабільності і миру навколо України, сприятиме її утвердженню як впливової європейської держави, торуватиме шляхи до широких політичних, економічних, культурних, наукових, гуманітарних стосунків з Центральною, Північно-Східною і Південно-Східною Європою.
Актуальність проблеми взаємовідносин України з гігантом процесів європейської інтеграції та кооперації Європейським Союзом є беззаперечна.
Цілком зрозуміло, що вступ України до ЄС є довготривалим, багатоетапним та віддаленим у часі процесом, проте висвітлення цієї теми вже сьогодні займає чільне місце серед науковців, журналістів та політиків. Водночас вона пронизана різноманіттям підходів та оцінок до її висвітлення, політичними та ідеологічними розбіжностями.
Беручи до уваги важливість даної проблеми, у своїй статті автор ставить за мету проаналізувати фактори “європейського вибору” України, зупинитися на найважливіших сторінках взаємовідносин ”Україна – ЄС: 1991 – 1999” та спрогнозувати можливі варіанти подальшої співпраці.
Із проголошенням незалежності України в 1991 році всім стало зрозуміло, що п’ята за населенням та перша за територією на європейському континенті Українська держава є одним із ключових елементів політичної, військової, економічної, наукової та культурної співпраці між країнами Європи. Президент ПАРЄ Мігель Мартінес зазначив, що Європа готова до тісної співпраці з Україною. “Україна,– за його словами, – найближчим часом буде прийнята до сім’ї європейських партнерів. Це буде корисним як для України, так і для Європи в цілому. Участь України в Європейських проектах тільки збагатить досвід і почуття всієї європейської спільноти.”
Європейський вибір України є природнім та цілком закономірним. Такий вибір можна пояснити декількома факторами.
По-перше, це географічна та цивілізаційна близькість між Україною та Європою. Якою б не була банальною ця істина, але українці були, є і завжди будуть європейцями. Важко не погодитись із думкою Л.Д. Кучми під час його виступу в Берліні 5 липня 1995р., що ”Україні не треба нікуди прямувати. Вона була, є і лишається там, де їй визначено історією і географією.”
По-друге, історична традиція співпраці українців із іншими європейськими народами (Київська Русь 9-13ст., козацька Україна 15-17ст. та ін.)
По-третє, ймовірна нова “загроза зі Сходу” і, одночасно, “ідея повернення в Європу”, що охопила посткомуністичні держави Центральної та Східної Європи наприкінці 80-х – початку 90-х рр., виявилися каталізаторами процесу зближення Києва та Брюсселя. Цей фактор змусив спрямувати русло зовнішньої політики України із “дружніх обіймів Москви” в бік більш стриманих центрів європейської інтеграції: Брюсселя, Страсбурга і Люксембурга.
Водночас, Україна, як одна із засновниць СНД, виступає за розвиток найширших торговельно-економічних та інших зв’язків між країнами СНД на засадах суверенного партнерства, рівноправності і взаємовигоди. По-четверте, це “євростандарти” економічного процвітання, політичної стабільності, соціального благополуччя, демократії та особистої свободи громадянина. На фоні економічної кризи, корупції, організованої злочинності, політичної нестабільності і зубожіння основної маси народу України, “євростандарти” виступають більше ніж привабливими взірцями для наших співвітчизників і стимулами подальшої інтеграції України.
Наша держава, реформуючи свою економіку та законодавство і беручи широкомасштабну участь у загальноєвропейських справах для безпеки та стабільності на континенті, вже найближчим часом спроможна заявити про себе як про потужну європейську країну і, можливо, вступ України до ЄС не буде здаватись занадто віддаленим у часі або навіть чимось нереальним.
Хотілось би зупинитись на еволюції взаємовідносин України з ЄС, і дати своє бачення перспектив.
Вже 2 грудня 1991 року, міністрами закордонних справ країн – членів ЄС, була прийнята “Декларація ЄС по Україні”, в якій країни-учасниці схвалили волевиявлення народу України на всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року. В тому ж році ЄС затвердив програму Технічної Допомоги країнам СНД (ТАСІS) і макрофінансову підтримку для реформування економіки та законодавства і розвитку демократичного суспільства республік колишнього СРСР (в т.ч. і Україна).
З жовтня 1993 року в Києві почав діяти Комітет по співпраці між Україною та ЄС, на зразок тих, що існують в асоційованих країнах ЄС.
Безумовно, найважливішою подією у відносинах України та ЄС було підписання Угоди про партнерство та співробітництво між ЄС та Україною (УПС) . Цей документ, підписаний 14 червня 1994 року в Брюсселі представниками обох сторін, заклав стабільний політичний, економічний і культурний діалог між країнами ЄС, з одного боку, та Україною, з іншого. Згідно ст. 85 та ст. 90-92 були затверджені Рада Співпраці та Парламентська Комісія Співпраці, які складаються з українських та європейських депутатів.
До речі, Україна була першою республікою колишнього СРСР, яка підписала таку Угоду. Цей документ містить 1009 статей, 5 анексів та Протокол про взаємодопомогу щодо торговельних мит (до 2004 року) . Угода передбачає систему регулярних консультацій на різних рівнях, створюючи основи для стабільного політичного діалогу Україна-ЄС.
Слід зазначити, що Верховна Рада України ратифікувала цю Угоду вже в листопаді 1994 року, а країни ЄС 15 лише в лютому 1998 року. Із лютого 1996 року діяла Тимчасова Угода з торгівлі між двома сторонами, яка припинила свою дію 1 березня 1998 року із вступом в силу Угоди про партнерство та співробітництво між Україною та ЄС . Із вступом у дію цього важливого документу для України, в разі використання всіх сприятливих положень Угоди про партнерство та співробітництво з ЄС та дотримання обраного курсу зовнішньої політики, відкривається перспектива асоційованого партнера ЄС в майбутньому. В тому ж 1994 році ЄС прийняв ще один важливий документ: “Спільна позиція щодо України”, який визначив основні напрямки взаємодії Євросоюзу із нашою країною.
20 грудня 1996 року “План дій ЄС стосовно України” був прийнятий в Брюсселі. Згідно цього Плану, Україна до 1999 року отримала 700 млн. $ US. Євросоюз пообіцяв також додаткові кошти на закриття ЧАЕС.
У березні 1997р. в Києві був відкритий Документаційний Центр ЄС. Одне із завдань цього Центру – сприяти реформуванню українського законодавства відповідно до європейських стандартів. Одним із прикладів є впровадження в дію Постанови Кабміну України. Таким чином вже можна відчути “присутність” ЄС в нашій державі.
5 вересня 1997 року в Києві відбувся Перший Саміт Україна – ЄС, на якому дві сторони підтвердили свої наміри щодо подальшої співпраці та наголосили на якнайшвидшій ратифікації УПС між Україною та Євросоюзом.
Як вже зазначалось вище, із 1 березня 1998 року почала діяти Угода про партнерство України з ЄС, що вивела взаємовідносини двох сторін на якісно новий щабель і відкрила Україні перспективу асоційованого членства в ЄС.
Заява Прем’єр-міністра України 9 червня 1998 року в Люксембурзі про бажання нашої держави стати асоційованим членом ЄС ще раз підтвердила серйозність намірів України асоціюватися з Євросоюзом. Вона стала логічним продовженням наполегливої роботи всіх гілок влади України. Про важливість “європейського вектору” зовнішньої політики України, зокрема, свідчать і ряд ухвалених нормативних актів (насамперед, Указ Президента України від 11 червня 1998 року “Про запровадження стратегії інтеграції України до Європейського союзу”, а також від 24 лютого 1998 року “Про забезпечення виконання Угоди про партнерство та співробітництво України та ЄС і вдосконалення механізму співробітництва з ЄС), а також створення спеціального органу з економічної та соціальної інтеграції до ЄС – Національного агентства України з питань розвитку та європейської інтеграції.
Кульмінацією сьогоднішніх відносин між Україною та Євросоюзом і перспектив їх подальшого розвитку став Другий Саміт Україна – Європейський Союз, що відбувся 16 жовтня 1998 року в столиці Австрії м. Відні. За результатами Саміту, у спільному комюніке для преси, сьогод-нішній стан двосторонніх відносин між Україною та ЄС було охарактеризовано як “унікальне і стратегічне партнерство.”
Без сумніву, Європа готова до співпраці із Україною. Водночас і Україна бачить своє майбутнє в об’єднаній Європі. І як влучно зазначив Міністр закордонних справ України Б.Тарасюк, “в тій Європі, в яку Україна активно інтегрується і знаходить у цьому підтримку і розуміння.” Україна для ЄС виступає стратегічним партнером, перш за все внаслідок спільних сфер інтересів: безпека та мир на континенті, економічна співпраця, культурні зв’язки та ін. Про це свідчать проаналізовані конструктивні кроки двосторонньої співпраці.
Які ж можливі подальші кроки України на шляху інтеграції до європейських структур?
Перший варіант. Поглиблення співпраці відповідно до Угоди про партнерство та співробітництво з ЄС, використовуючи її економічні положення та створення зони вільної торгівлі Україна – ЄС вже в 1999/2000 рр. За підтримки Брюсселя, вступ України в СОТ. Цей варіант має всі підстави для успішного втілення в життя лише з однією умовою: Україна подолає економічний спад і досягне стабілізції своєї економіки, водночас, продовжуючи курс реформ.
Другий варіант. Тісна співпраця України з ЄС в галузі зовнішньої політики, повноправна участь в ОБСЄ, РЄ, ЦЄІ і взаємодія із НАТО, ЗЄС та іншими європейськими структурами, сприятиме цілком реальним можливостям України отримати статус асоційованого партнера ЄС. У разі підйому своєї економіки, це “часткове асоційоване членство в ЄС у політичній сфері” Україна здатна перетворити на повноцінне.
Третій варіант. Цей варіант спирається на негативні тенденції в розвитку Української держави. Внаслідок нестабільності та соціальних протиріч ще протягом 5-10 років ЄС втратить інтерес до підтримки України. Держава, яка є неконкурентноспроможною на європейському та світовому ринках, держава-споживач застарілої техніки та неякісних товарів, держава із низьким життєвим рівнем населення і мінімальним рівнем свободи особистості не зможе бути рівним партнером Євросоюзу. Така держава врешті-решт перетвориться на сировинний придаток для розвинутих країн та джерело дешевої робочої сили. Будемо сподіватися, що цей сценарій, не дивлячись на реалії його втілення, ніколи не спіткає Україну, а тільки залишиться на папері.
Запропоновані варіанти можливих взаємовідносин України з ЄС можути мати своє продовження. Кожен з них більшою мірою залежить від самої України, ніж від країн ЄС. Хотілось би сподіватись, що слова Президента Л. Кучми, з виступу на засіданні Асамблеї ЗЄС в 1996р. про те, що “… питання інтеграції України в європейські структури не є питанням вибору, а це тільки питання часу”, стануть реальністю вже в найближчому майбутньому.
Проблеми подальшої інтеграції України до ЄС можна класифікувати як політичні, соціально-економічні і духовні. Якщо перших дві цілком зрозумілі, то останні потребують пояснення. Інтеграція з Європою поки що для більшості українців – щось абстрактне. Теми “світлого майбутнього” і орієнтація на ”старшого брата” все ще керують багатьма політиками України. Таким чином, менталітет громадян України ще не досягнув того рівня, який здатний забезпечити поступ українського суспільства до сім’ї європейських народів. Ці проблеми є не менш важливі, ніж політичні та соціально-економічні.
Отже, розглянувши найважливіші аспекти діалогу Україна – ЄС в 1991–1999рр., слід зазначити, що не дивлячись на значні проблеми і недоліки двосторонніх відносин, можна зробити висновок, що досягнуто вже немало. Водночас, в першу чергу Україні слід ще багато попрацювати для вирішення своїх внутрішніх проблем, продовження курсу реформ і подальшої інтеграції в Європу. Подальші темпи процесу інтеграції України до європейських структур в руках народу України, його бажанні та праці.
Література:
Будкін В. У рамках особливого партнерства // Політика і час. – 1998. – № 9. – С. – 23-28.
Вектори української дипломатії // Політика і час. – 1995. – № 10. – С. 3-9.
Горбулін В. Сценарії наближення україни та Польщі до Європейського Союзу мають багато складових // Урядовий кур’єр. – 24 травня 1997р. – С. 2.
Євангелос С. До ЄС не так далеко, якщо прискорити ходу // Віче. – 1996.- № 12. – С.102-111.
Забарко Б. Україна та людський вимір європейського процесу (на шляху до включення в Європейські структури) // Політологічні читання. – 1993 – № 4. – С. 3-29.
Ігрошкін Г. Об’єднана Європа: що там нас чекає // Політика і час. -1995. – № 7 – С .3-10.
Кіш Є. Європа у пошуках нової ідентичності // Нова політика. – 1998. – № 3. – С. 3-6.
Кравчук Л.М. Нова Україна в новій Європі // Політика і час. – 1993. – № 2.- С. 4-9.
Круглашов А.М. Україна та Європейський Союз: ностальгія за майбутністю // Політичні студії. – Чернівці, 1997. – С.40-49.
Кузьо Т. Європа чи Євразія? Стратегія для України // Розбудова держави. -1996. – № 6.- С. 14-16.
Кучма Л.Д. Нова архітектура в Европі неможлива без України // Політика і
час. – 1996. – № 7. – С. 3-7.
Кучма Л.Д. Україна на шляху до Європи // Політика і час. – 1995. – № 7. – С. 3-6.
Кучма Л.Д. Україна і майбутнє Європи // Політика і час. – 1996. – № 7. – С. 3-7.
Кирстен Й., Вейхельт В. Некоторые замечания по поводу процесса європейской интеграции // Государство и право. – 1993 – № 4. – С. 131-134.
Мороз О. Шлях до Європи // Політика і час. – 1995. – № 11.- С. 10-13.
Мошес А. Политика Запада в отношении Украини // Мировая экономика и международние отношения.- 1996. – № 12. – С. 90-98.
Павличко Д. Європа відчула, що вона більша, ніж здавалось // Віче. – 1992. – № 8.- С. 139-145.
Рудяков Л. До і після Маастрихту // Політика і час. – 1996. – № 7 – С.41-45.
Скаленко О., Дрозденко В. Проблеми входження України до Європейського Союзу // Розбудова держави. – 1996. – № 2. – С. 1-33.
Фадеева Т. Единая Европа: наследие и судьба // Вопроси философии. – 1992. – № 4. – С. 108-117.
Якемчук Р. Україна і Європейський Союз // Сучасність. – 1997. – № 10.- С. 95-99.
Peter van Ham. Ukraine, Russia and European Security: Implications for Western Policy. – Paris, 1993. – 61 p.

ANNOTATION
Ukraine on the Way of its Integration into the European Union
The article is focused on the different aspects of the relationship between Ukraine and the European Union. The author illustrated all the most important steps concerning to the Dialogue “Uktraine – EU: 1991-1999”. According to the problem, the author analysed all the factors of the “european choise of Ukraine” and investigated the problems and accomplishments of Ukraine towards integration into the European Communities. The possible scenarios for the future development “Ukraine – the EU” relationship also have been reviewed. Namely, the author has made shrewed prognoses of the future bilateral relations. Consiquently, the author has analysed the past, present and future of the ukrainian integration into the European Union.


Міждисциплінарна інтеграція як засіб математичного розвитку дошкільників

Психологія

Розділ І.
1. Міждисциплінарна інтеграція
як засіб математичного розвитку дошкільників
Пізнання об’єктивної дійсності не можна забезпечити тільки однією науковю і відповідним навчальним предметом. Треба розв’язувати проблему між наукових і міждисциплінарних взаємодій і відношень між ними. З’ясування суті міждисциплінарних зв’язків можливе через розкриття характеру, ролі і значення міжнаукових зв’язків.
Для міжнаукової взаємодії достатньо і двох наук. Кожна з них може бути зінтегрована в між науковий процес, як цілісна система або через свої структурні ланки. При цьому важливою є і якісна сторона взаємодії, тобто властивості самої природи взаємодії.
У процесі інтегрування наук відбувається посилення взаємних зв’язків між їх структурними ланками і підвищення ступеня їх єдності. Це і є системним інтегративним ефектом. Відповідно, інтегративні між наукові взаємодії завжди ведуть до нових результатів, підсилюючи ефективність наукових досліджень.
Сучасні інтегративні процеси в науці відбуваються:
1) в окремій науці; 2) між науками однієї галузі, але без участі філософії, що визначає міжнауковий міждисциплінарний підхід; 3) між конкретно науковим пізнанням і філософією, що і є загальнонауковим підходом.
Усі три підходи є основними формами реалізації сучасних інтегративних тенденцій у розвитку наукового пізнання, а, відповідно, й основними формами реалізації сучасних міжнаукових взаємодій. Методологічною основою взаємних зв’язків усіх трьох підходів є єдність одиничного, особливого й загального (всезагального), що визначає інтегративний підхід у науковому розвитку. Інтегративні тенденції, які відбуваються на всіх трьох рівня розвитку наукового пізнання (емпіричному, теоретичному і світоглядному) відрізняються тим, що охоплюють технічні засоби й операції пізнання, теоретичні прийоми, методи і процедури наукових досліджень та синтезують світоглядні елементи в науковому змісті. Загальноприйнятою є діалектика синтезу наук за В.Кедровим [ ].
Міждисциплінарні зв’язки виступають важливою ланкою відповідності дошкільної освіти розвитку наукової теорії. Тому розглядати гносеологічну природу, суть причини і потребу міждисциплінарних взаємозв’язків слід з позицій міжнаукових взаємозв’язків.
Психологічні основи міждисциплінарних зв’язків було закладено вченням І.Павлова про динамічний стереотип і другу сигнальну систему [ ]. Спираючись на уявлення про особистість, вітчизняні й зарубіжні психологи І.Сік орський, Д.Нколенко, Г.Костюк, Н.Менчинська, Л.Виготський, С.Рубінштейн, В.Давидов, Ю.Самарін, О.Матюкін, А.Смирнов, О.Леонтьєв, Д.Ельконін, Ж.Паже, Д.Сева, К.Леві, Д.Гілфорд та інші їх поглибили й розширили. П.Кулагін на основі іторико-ретроспективного аналізу розвитку ідеї міждисциплінарних зв’язків показав, що кожна історична епоха в педагогіці (Я.Коменський, І.Песталоціі, А.Дістервег, К.Ушинський, В.Сухомлинський та інші) продукувала свій підхід до розв’язання проблеми міждисциплінарний зв’язків [ ].
Сучасні концепції реалізації міждисциплінарних зв’язків І.Звєрєва, В.Федорової, Н.Борисенко, А.Усової, В.Максимової, В.Ільченко та інших свідчать, що міждисциплінарні зв’язки відображають між наукові зв’язки в змісті й методах навчання гуманітарних і природничих дисциплін. Навчальні предмети є дидактичним еквівалентом основ відповідних наук.
М.Борисенко вважає, що між наукові взаємодії виникають під час: 1) комплексного вивчення різними науками одного й того самого об’єкта (проблеми); 2) використання методів однієї науки в інших для вивчення різних об’єктів; 3) використання різними науками однієї й тієї самої теорії для вивчення різних об’єктів. Відповідно, на його думку, треба виділяти три види міждисциплінарних зв’язків. Перший виступає як засіб для всебічного вивчення предметів і явищ, пізнання їх зв’язків, а також поглиблення формування понять. Другий забезпечує ознайомлення учнів з науковими методами та їх застосуванням. Третій вид зв’язків покликаний забезпечити глибоке розуміння суті виучуваних понять, категорій, законів і теорій для пояснення різних явищ. Звідси Н.Борисенко доходить висновку про потребу досягнення максимуму міждисциплінарних взаємодій під час формування у дітей світоглядних поглядів. При цьому кожний вид зв’язку виконує певну дидактичну функцію, а разом вони сприяють утворенню системи знань, їх синтезу, а також розвитку у дітей цілісного світогляду.
Такий погляд на нашу думку, є фундаментальним для правильного розуміння гносеологічної суті міждисциплінарних зв’язків як форми дисциплін них взаємодій.
Ускладнення міждисциплінарних зв’язків на вищих вікових ступенях навчання дає змогу одночасно підвищувати рівень їх узагальнення і, відповідно, розвивати здібність до методологічного обґрунтування. При цьому поглиблюється й розширюється: 1) логічність знань, які у вигляді елементів діти емпірично засвоюють під час вивчення окремих дисциплін; 2) знання історії науки, що розкриває її соціальні функції і зміну стилів наукового мислення. В кінцевому результаті перед дітьми відкриваються загальні особливості наукового мислення і способи філософського осмислення світу.
Науково-теоретичне мислення матиме свій інструмент – найбільш загальні, фундаментальні закони природи й суспільства, наукові теорії їх використання створить умови для формування глобального, екологічного мислення, коли в центрі картини світу буде людина, якій кожний відкритий закон додаватиме впевненості і можливостей, щоб оптимально і з розумною метою використовувати природу. “Мислення, здатне оперувати найбільш загальними фундаментальними закономірностями, інтегрувати і обґрунтовувати на їх основі явища дійсності, часткові закони різних наук, – за визначенням В.Ільченко, – прийнято вважати інтегративним мисленням” [ ].
Розгляд міждисциплінарних зв’язків з позицій цілісності навчально-виховного процесу показує, що вони функціонують на рівні трьох взаємопов’язаних типів: 1) змістово-інформаційних; 2) операційно-діяльнісних; 3) організаційно-методичних.
Реалізація міждисциплінарних зв’язків потребує: 1) узгодження в часі вивчення окремих навчальних предметів, тем; 2) забезпечення наступності і неперервності в розвитку понять; 3) забезпечення єдності в інтерпретації загальнонаукових понять; 4) недопущення дублювання під час формування одних і тим самих понять у процесі вивчення різних предметів; 5) забезпечення єдиного підходу до розкриття однакових класів понять; 6) систематизація й узагальнення понять [ ].
Важливо розрізняти види міждисциплінарних зв’язків за їх функцією у формуванні понять: 1) використання понять, уже сформованих під час вивчення іншого предмета для формування нових понять; 2) використання понять уже сформованих раніше на заняттях з інших дисциплін, під час вивчення даного предмета; 3) дальший розвиток на заняттях з даного предмета поняття формування якого було розпочато в процесі вивчення іншого предмета; 4) систематизація й узагальнення понять, з якими діти ознайомлюються на заняттях з різних дисциплін. Викладене повною мірою можна застосувати в базовому курсі математики, хоча це вимагає особливої методології. Для цього необхідне спеціальне виховання, свого роду перебудова мислення.
Інтегрування математичних понять у дошкільників в останні десятиріччя значно зростає. Фізика, хімія, астрономія, біологія, економіка, медицина, навіть лінгвістика й літературознавство, – всі ці науки користуються її методами.
Аналіз навчальних планів спеціальності “Педагогіка і психологія (дошкільна)” засвідчує, що існує цілий комплекс дисциплін, які можуть бути об’єднані одним консолідуючим ядром – математикою. Ці дисципліни взаємо проникають, окремі їх положення схрещуються, взаємодіють, і всі вони пов’язані між собою основним предметом їх вивчення – особистістю дитини, віковими особливостями її навчання і виховання. Побудова і систематизація знань, тих чи інших тематичних ліній, які ми вивели з курсу кожної дисципліни можуть утворювати нові, відносно самостійні рушійні сили, або цілі локальні блоки.
Наприклад, зображувальна діяльність, де одним з таких блоків мають виступати художні промисли, в основу яких закладений математико-доцільний зміст (рослинні і тваринні елементи рідної величини, геометричні

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9