Проблеми роздвоєностi особистостi у новелi Миколи Хвильового “Я (Романтика)”
Так споконвiку було: однi
умирають з ганчiркою в руцi, а другi
тяглися до стяга зорi i йшли за
хвостами комет, горiх розкусивши буття.
/ М. Хвильовий /
Там, де закiнчується Пушкiнська вулиця у мiстi Харковi, за студентським гуртожитком “Гiгант” колись знаходилось мiське кладовище, яке нинi переобладнано у Молодiжний парк. За старою церквою залишили для нащадкiв кiлька могил – П. Гулака-Артемовського, драматурга М. Кропивницького, художника С. Василькiвського.
Розквiт нацiонального вiдродження останнiх рокiв повернув нам iм’я Миколи Хвильового (Фiтiльова). Члени товариства “Спадщина” вiдновили могилу одного iз найталановитiших зачинателiв української лiтератури початку XX столiття. У поемi “Електричний вiк” Микола Хвильовий писав:
I хiба посмiє вiчнiсть
шпурнути в моє обличчя
докiр?
Творчiсть прозаїка, поета, критика, публiциста – яскравий приклад самовiдданого служiння iдеї “загiрної комуни”, яка стала причиною трагедiї. Письменник бунтував, сумнiвався, боровся, переживав, помилявся i каявся. Це не могло не знайти вiдбитку в новелах, що побачили свiт у 1923-1927 рр.
Найбiльшу увагу розкриттю психологiї мрiйникiв, романтикiв революцiйної доби автор придiлив у новелi “Я (Романтика)”. Новелiст прагнув розкрити душевний конфлiкт мiж старим i новим. Вiдомий лiтературознавець О. Бiлецький вiдзначав, що твiр “силою своєю не має собi аналогiй у новiтнiй прозi”.
Новела “Я” має лiричний зачин. Саме з нього постає зримий, реальний образ матерi-України: “З далекого туману, з тих озер, загiрної комуни шелестить шелест: то йде Марiя! Матiр приходить до сина, коли вiн має хвилинку для перепочинку мiж жорстокими битвами”. “Моя мати – наївнiсть, тиха жура i добрiсть безмежна… I мiй неможливий бiль, i моя незносима мука теплiють у лампадi фанатизму перед цим прекрасним печальним образом”.
Але поступово наростає тривога, насувається гроза, син бачить в очах матерi “двi хрустальнi росинки”.
Чому ж у чудових очах рiдної людини сльози, над чим плаче мати-Україна? Мабуть, над дилемою гуманностi та фанатизму, людяностi та слiпої вiдданостi абстрактнiй iдеї. Письменник прагне допомогти осмислити протиставлення свiтлого i чорного, Добра i Зла, що поселили ся у душi головного героя новели.
З одного боку – це iнструмент, який має вершити революцiйний суд, а з другого – людина, яка вмiє любити, бути нiжною, яка невидимою силою любовi пов’язана з матiр’ю.
М. Хвильовий по-новому розкрив перед читачем споконвiчну суперечку мiж життям i смертю. Стомлений син шукає спокою на старечих материнських долонях. “Я – чекiст, але я i людина”, – пiдкреслює головний герой. Отже, хочеться вiрити, що цiєю людиною насправдi має чинитися справедливий суд iменем народу. Але мiж двома началами терзається душа м’ятежного сина: Андрюша i мати, Тагабат – людина, з холодним розумом i з каменем замiсть серця. Герой не бачить виходу. Саме у такi хвилини вiн, комунар, викликає спiвчуття.
Через роздвоєнiсть душi син мусив застрелити матiр. “Тодi я у млостi, охоплений жаром якоїсь неможливої радостi, закинув руку на шию своєї матерi й притиснув її голову до своїх грудей. Потiм пiдвiв маузера й нажав спуск на скроню”. I це в iм’я революцiї, в iм’я дороги до загiр-них озер невiдомої прекрасної комуни…
Письменник намагався пiдвести нас до висновку, що такий вчинок мiг здiйснити тiльки справжнiй революцiонер, який в критичну хвилину “голови не згубив”. Але ми все бiльше починаємо розумiти, що фанатична вiдданiсть iдеї несе тiльки зло, вбиває почуття справедливостi, почуття розумiння Добра i Правди, руйнує людську особистiсть, людське “Я”.
“Там, у далекiй безвiстi невiдомо горiли тихi озера загiрної комуни”. Цими сумними словами закiнчується трагiчна новела – драма роздвоєностi людської особистостi, примушує нас замислитися над величчю Матерi, котру вбиває син. А Україна, що породила революцiонера, морально знiвiченого абстрактною iдеєю, прощає йому цей смертний грiх.
Новела М. Хвильового “Я (Романтика)” стала своєрiдним викриттям жорстокостi та несправедливостi нової системи. Намагання вбити в собi людину, вбити добро в iм’я фанатизму, призводить до переродження в дегенерата.
Разом iз своїми героями письменник шукав виходу iз лабiринтiв iсторiї, помилявся i пророкував, свято вiрив i люто ненавидiв, i, нарештi, не витримав дуалiзму сучасної йому доби. Пролунав пострiл… Але нiколи Вiчнiсть не жбурне у бiк письменника докiр. I цьому свiдчення – нагробок йому серед могил видатних людей Харкiвщини.
Січень 2009
“Кiт у чоботях” – мiй улюблений твiр Миколи Хвильового
“Кiт у чоботях” – мiй улюблений твiр Миколи Хвильового
Микола Хвильовий – людина трагiчної долi. Власною рукою вкоротив вiн собi вiку, не змирившись iз невiдповiднiстю реального життя iдеалу, у який вiн вiрив. Але живуть його твори, оригiнальнi, самобутнi, стилiстично незвичнi, часом навiть важкi для сприйняття. Його талант не схожий на iншi, й саме цим особливо цiнний.
Читаю його поезiї, оповiдання… I раптом: “Кiт у чоботях”. Початок:
“Гапка – глухо, ми її – не Гапка, а товариш Жучок. Це – так, а то – глухо.
А от гаптувати – це яскраво, бо гаптувати, вишивати золотом або срiблом.”
Яке дивне вiдчуття слова! А яка поезiя свiтосприйняття! Та щось не схоже на початок казки. Так воно й є: перед нами не казковий кiт, а жива, конкретна людина, жiнка, куховарка i воїн, мати i секретар парт’ячейки. Ось як виразно й оригiнально змальовує Хвильовий її портрет:
“Кiт у чоботях – це товариш Жучок. От.
От її одiж.
Блуза, спiдничка (зимою стара шинеля), капелюшок, чоботи…
Блуза колiр “хакi”, без гудзикiв…
Вся революцiя без гудзикiв, щоб було просторо…”
Цитату, звiсно, можна продовжити, але й цих рядкiв достатньо, щоб зрозумiти, яка вона. Ще ми можемо дiзнатись, що очi у неї “теж – жучок”, що голова – голена “не для люди, а для походу, для простору”, а носик – кирпатенький.
“Це тип: “Кiт у чоботях”. Знаєте малюнки з дитинства: “Кiт у чоботях”?”
Трагiчна доля цiєї жiнки. Бандити повiсили на лiхтарi її дитину, тодi “товариш Жучок” залишилась у вiйськах революцiї.
В радянськi часи було створено багато образiв героїв революцiї, справжнiх i фальшивих. Хвильовий дає свiй, зовсiм iнший варiант образу. Вiн не iдеалiзує свою героїню, але й не хулить огульно, вiн пiдходить до теми саме як чесний художник, а не iдеолог, що вдає з себе письменника i зображує персонажiв “хорошими” або “поганими” згiдно зi своїми полiтичними переконаннями.
“А втiм я зовсiм не хочу iдеалiзувати товариша Жучка, а хочу написати правду про неї – уривок правди, бо вся правда – то цiла революцiя”.
М. Хвильовий називає таких, як Гапка Жучок, “муравлями революцiї”, надiляє їх епiтетом “сiренькi”, але не зневажає їх. На його думку, кiт у чоботях з казки комiчний, “Але вiн дуже теплий”.
М. Хвильовий – прихильник неоднопланового сприйняття подiй i явищ. В усьому вiн прагне бути об’єктивним. Його дратує бюрократизм Жучка, як секретаря парт’ячейки, безглуздiсть дискусiй, що проводяться мало не щодня i в примiтивнiй формi, але вiн i поважає прагнення “кота у чоботях” до знань (хай у невдалiй формi). “Нам треба за рiк-два, три вирости не на вершок, а на весь сажень”, бо поки що “у нас – темнота”.
Не слiд забувати, коли саме це писалося. Навiть просте бажання сказати правду, вiдмовитись вiд iдеалiзацiї революцiї та усього, що було пов’язане з нею, не кажучи вже про образи комунiстiв, було ризиком, часто – смертельним. Це – смiливий твiр. Лише для того, щоб процитувати народний афоризм “… треба бути начеку i не забувати про чеку” (чк), необхiдно було мати неабияку мужнiсть.
Ми можемо мати рiзнi полiтичнi переконання, можемо не погоджуватися з переконаннями i самого письменника, але поважати його за бажання правдиво передати власне бачення – необхiдно. Одне це робить цiкавим “Кота у чоботях”, але цим не вичерпуються якостi цього твору. Бо крiм iдейного змiсту є ще й високий талант (чи не вiн спонукав Хвильового шукати правду?).
Читаючи його твiр, ми можемо вiдчути i холод зимових ночей у степу, коли зупиняється паровоз i треба шукати дрова, i нiжнiсть теплих лiтнiх вечорiв. I горе Жучка ми вiдчуваємо, i її моральну чистоту. Особисту, бо душа людини, як правда, теж стоїть над усiма обмежени ми полiтичними переконаннями.
А ще менi подобається, що автор не повчає, а розмовляє з читачем, як з рiвнею, вiн весь час закликає: “Думайте!”
Отже, скажу вiд щирого серця – це хороший твiр, “степова бур’янова пiсня цим сiреньким муравлям”. Тому я можу назвати його своїм улюбленим твором Миколи Хвильового.
Iмпресiонiстичнi засоби зображення дiйсностi в новелi Миколи Хвильового “Кiт у чоботях”
Iмпресiонiстичнi засоби зображення дiйсностi в новелi Миколи Хвильового “Кiт у чоботях”
Хвильовий пiсля В. Стефаника i М. Коцюбинського створив в українському письменствi свiй стиль, своєрiдний рiзновид лiрико-романтичної, iмпресiонiстичної новели. Одна з новел письменника “Кiт у чоботях”, хоч i має у своїй основi реалiстичний фундамент – складнi роки громадянської вiйни, мiстить потужний лiрико-iмпресiонiстичний струмiнь. У цiй новелi реалiстичнi подiї поданi немов крiзь призму iмпресiонiстичного сприйняття дiйсностi.
Для того щоб проаналiзувати новелу “Кiт у чоботях” з цiєї точки зору, коротко згадаємо сутнiсть i естетичнi засади iмпресiонiзму.
Iмпресiонiзм – художня течiя в мистецтвi другої половини XIX – поч. XX ст. Хоч вiн виник у колi художникiв, але швидко принципи iмпресiонiстичного зображення довкiлля перейшли в лiтературу. Письменники намагалися витончено, через художнi деталi передати суб’єктивнi моментальнi й мiнливi враження вiд чогось та найменшi вiдтiнки вiд спостережень навколишньої дiйсностi. А вона перебуває в постiйнiй мiнливостi. Отже, завданням iмпресiонiстiв було “впiймати” i зафiксувати неповторну мить враження вiд предмета, пейзажу чи iншого. Твори, як ранiше i полотна, писали деталями-мазками, що виражається у звукових, зорових, дотикових мiкрообразах чи його елементах. Динамiзм, процесуальнiсть, загадковiсть, розiмкненiсть у вiчнiсть – риси образу-iмпресiї.
Такi риси має, на мою думку, i образ “кота у чоботях” – товариша Жучка. Новелу “Кiт у чоботях” можна проаналiзувати в трьох аспектах: 1) специфiчна проблематика; 2) композицiйна органiзацiя; 3) образотворчi засоби.
Одна з найважливiших проблем у цiй новелi – проблема розбiжностi мрiї i дiйсностi. М. Хвильовий, як iмпресiонiст, намагається зобразити прихiд омрiяного щасливого майбутнього через людськiсть i безпосереднiсть товариша Жучка, зображує особистий час Жучка шляхом вiдходу вiд iсторичного часу, але невблаганна дiйснiсть показує справжнє становище справ.
А звiдси – два часовi плани: омрiяне майбутнє (або манливе минуле) i протиставлене йому непривабливе сьогодення.
Мрiя: “…зав’язка – Жовтень, а розв’язка – соняшний вiк, i до нього йдемо”.
Реальнiсть:
– падiння моральних устоїв у суспiльствi за революцiйнi роки;
– брак палива i багато чого iншого;
– невирiшене нацiональне питання (росiяни i українцi);
– правда про товариша Жучка.
Якщо ми спробуємо визначити композицiю новели, то вона вiдсутня. Точнiше, нема класичної композицiї iз зав’язкою, розвитком дiї, розв’язкою, а є окремi сюжетнi мазки. А це прямо зазначає iмпресiон iстичнiсть композицiї твору. Сам автор новели попереджує: “А зав’язки-розв’язки так вiд мене й не дочекаєтесь… Розв’язка в гiтарних поетiв…” Якi мазки в композицiї новели можна побачити? Я вважаю, що основних п’ять:
1) зображення товариша Жучка (що спiввiдноситься з описом людини в класичнiй побудовi твору. Там опис – позасюжетний елемент);
2) громадянська вiйна, товарний потяг;
3) випадкова зустрiч лiричного героя з товаришем Жучком по закiнченнi вiйни;
4) “дискусiя”;
5) правда про товариша Жучка.
Цi мазки мiж собою безпосередньо мало пов’язанi, але окивнуши одним поглядом усiх разом, складається бiльш нiж рельєфна картина цього часу. Можна навiть зробити прогноз розвитку суспiльства, виходячи iз цих фактiв.
Що ж до iмпресiонiстичних образотворчих засобiв, то тут їх багато. Наведемо лише кiлька яскравих прикладiв.
Як автор новели зображує свою головну героїню? Неiмпресiонiст почав би це робити описово. М. Хвильовий це робить по-iншому: вiн нiби нiчого прямо не говорить про людину, а певне враження в нас складається: “Гапка – глухо, ми її не Гапка, а товариш Жучок. Це так, а то – глухо”. Або: “А от гаптувати – це яскраво, бо гаптувати: вишивати золотом або срiблом”, “Гаптований – запашне слово, як буває лан у вереснi або трави в сiновалах – трави, коли йде з них дух бiляплавневої осоки”. Автор для зображення товариша Жучка використовує незвичнi асоцiативнi i миттєвi образи: “Кiт у чоботях”… теплий i близький, як неньчина рука з синьою жилкою, як прозорий вечiр у червiнцях осени.
Яким чином автор зображує конкретнi елементи образу героїнi? Наприклад, очi: “…коли на бузину впаде серпневий промiнь – то теж її очi”, а “нiс – головка вiд цвяшка: кирпатенький…”
Автор майже нiчого не сказав про дiвчину, а в кожного з нас перед очима свiй образ.
Наступний приклад. М. Хвильовий тiльки називними реченнями i звуконаслiдувальними словами зображує всю буремнiсть довгих рокiв вiйни:
“Плак`ати! Плак`ати! Плак`ати!
Гу-у! Гу-у!
Бах! Бах!
Плак`ати! Плак`ати! Плак`ати!
Схiд. Захiд. Пiвнiч. Пiвдень.
Росiя. Україна. Сибiр. Польща.
Туркестан. Грузiя. Бiлорусiя.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Мiсяць, два, три, шiсть, дванадцять… ще, ще, ще…
Гу-у! Гу-у!
Бах! Бах!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Мчались мiсяцi”.
Куди ж подiлись “коти в чоботях” – товаришi Жучки? Бо “Товариш а Жучок N1 нема”. Замiсть – N2, 3, 4 i т. д. Може, загинула пiд час безкiнечних воєн, може, перетворилася, за словами самого М. Хвильово го, “на свiтову сволоч”, а може, стала звичайним бюрократом. Але неповторний образ товариша Жучка автором запам’ятався назавжди.