Його називали душею поетичного кіно, аристократом духу, блискучим самородком. «Я не знаю більш національного, більш народного генія», — захоплено говорив про нього Сергій Пара-джанов. Доля послала Іванові тридцять чотири ролі у фільмах, більшість із яких увійшла до золотої колекції українського кіно. А може, тому й увійшла, що пропустив їх через своє серце, засвітив своїми, одному йому притаманними барвами Іван Миколайчук.

Іван захопився театром та акторством ще в дитинстві. У селі був драмгурток, який майже щомісяця ставив спектаклі. Грали всі: і старе, і мале. Проте всі без винятку хотіли грати ролі молодих, вродливих, закоханих. Якось ледь не зірвалася вистава п’єси «Безталанна» за Старицьким, бо ніхто з парубків не хотів грати батька Софії, старого Івана. Виручив… дванадцятирічний Іван Миколай-чук. Його намастили сажею, причепили на плечі горб із соломи й випустили на сцену. Відтоді він став повноправним членом гуртка й протягом наступних трьох років зіграв тридцять шість прем’єр.

Іван прагнув «учитися на артиста» і, вступивши до театрального інституту, почав зніматися вже з другого курсу. І одразу у фільмах — «Сон» (у ролі Тараса Шевченка) та «Тіні забутих предків» (у ролі Івана Палійчука).

Фільм Сергія Параджанова за повістю Михайла Коцюбинського тріумфально пройшов по всьому світові, здобувши тридцять дев’ять міжнародних нагород, двадцять вісім призів на кінофестивалях (з них двадцять чотири — «гран-прі») у двадцять одній країні й увійшов до Книги рекордів Гіннесса. Американці назвали на честь Івана. Миколайчука малу планету…

А в нього — нові фільми: «Анничка», «Помилка Оноре де Бальзака», «Камінний хрест», «Захар Беркут», «Білий птах з чорною ознакою», «Пропала грамота»… І в кожній ролі він інший, але однаково природний, цілісний, незабутній.

Розповідають, що якось на зйомках у Болгарії Іван зустрівся з Жаном-Полем Бельмондо. Француз спеціально прийшов на зйомочний майданчик, довго спостерігав, як працює Миколайчук, а тоді запросив його поспілкуватися перед відльотом. їм запропонували перекладача, але Бельмондо сказав: «Якщо двом таким акторам, щоб зрозуміти один одного, потрібен хтось іще, то акторська справа взагалі нічого не варта на цьому світі». І справді, вони чудово порозумілися.

«Зоряна хвороба» не торкнулася душі Йвана. Слава лише спонукала Миколайчука до глибшого осягнення секретів майстерності,
магії кінематографа. Тим часом деякі фільми з його участю влада сприймала як «надто націоналістичні». На «полицю» потрапила «Пропала грамота» разом із «Криницею для спраглих» Юрія Іллєн-ка й іншими «неправильними» фільмами. Дедалі важче стало доводити своє право бути українцем як у творчості, так і в житті.

Лише 1979 року вдалось отримати дозвіл на зйомки «Вавилона-ХХ» за романом Василя Земляка «Лебедина зграя». Цей фільм став режисерським дебютом і другою вершиною творчості митця. Миколайчук написав сценарій за три дні й три ночі, але зумів дати твору безсмертя.

Його фільми залишилися нам як вічна загадка любові.

435 слів ‘ За матеріалами інтернет-видань