Архів позначки: Василь Стефаник

«…УКРАЇНІ ПОТРІБНІ ЇЇ ДІТИ…» (За новелою В. Стефаника «Марія»)

10 клас, Твори з української літератури,

Свої життя і творчість В. Стефаник присвятив Україні. На власні очі він бачив, як найкращі сини рідної землі поклали голови за незалежність і державність своєї Батьківщини. Та чому ж молоді галичани з піднесен­ням і заповзяттям вступали добровільно до лав УСС? Василь Стефаник описує це в новелі «Марія»: «В місті зійшлося сила їх — паничі і прості хлопці. Хоругви й прапори шелестіли над ними і гримів спів про Украї­ну». Автор знайомить читача з історичними реаліями доби першої світо­вої війни, а саме — зі створенням частин українських Січових Стрільців. Одним яскравим реченням В. Стефаник змалював урочистий похід на­ціонально свідомої української молоді.

Головною героїнею новели є селянка Марія, яка втратила на безглуздій братовбивчій війні чоловіка й трьох синів. Найменшого сина, її останню надію, героїня не хоче відпускати від себе. Сліпа материнська любов не зважає на ідейні переконання юнака, який приєднався до Січових Стрільців. Дмитро не загинув, але він був засуджений до каторжних робіт у Сибіру.

… Лишалася Марія з двома доньками. Рятуючи їх від неминучого зґвалтування, мати ховає дівчат у льох, з розпачем говорячи: «Бодай дівки на світ не родилися!..» На перший погляд може здатися, що Марія не любить своїх доньок. Але це не так. «Свіжі козаки», що час від часу захо­дили до села, грабували й без того вбогі обійстя, ґвалтували молодиць і дівчат,— вбивали непокірних… Але ці «гості» були зовсім не схожі на попередніх «завойовників». Хлопці чемно поводилися, говорили прекрас­ною українською мовою, а головне — подарували Марії та її односель­цям пісню… «Пісня випростовувала її душу. Показувала на небі ціле її життя. І тоді Марія зрозуміла, «… що це наші…».

Марія — не просто головна героїня новели. Вона — символ самої Ук­раїни у вирі буремних подій початку ХХ століття. Ця безграмотна жінка інстинктивно прагне того, «щоби всі ми були однієї мислі», відчули себе народом, господарем своєї землі, а не рабами.

Отже, в новелі «Марія» Василь Стефаник розкрив трагедію українсь­кої нації, роздертої на шматки, що вподовж кількох століть піддавалася глумові та знущанням чужинців.

СИМВОЛІЧНІСТЬ ОБРАЗУ КАМІННОГО ХРЕСТА В НОВЕЛІ В. СТЕФАНИКА «КАМІННИЙ ХРЕСТ»

10 клас, Твори з української літератури, , , , , , ,

Василь Стефаник увійшов в історію не лише української, а й світової літератури як автор правдивих соціально-психологічних новел із життя галицького селянства. «Мабуть, ніхто до Стефаника не показав селянсь­ку душу хлібороба у такому повному освітленні,— захоплено писав Ми­хайло Мочулевський,— ніхто не змалював так, як він, переживань цієї душі: відчай, резигнація, плач і сміх, сум і сподівання. Стефаник відкрив нам джерело ніжних порухів селянської душі».

Єдиний твір присвятив Василь Стефаник темі еміграції. Це новела «Камінний хрест». В основу новели покладено справжній факт. Штефан Дідух, односелець письменника, емігруючи до Канади, поставив на своєму полі камінний хрест. Він і понині стоїть на найвищому горбі в Русові. «Він дуже не хотів покидати свого камінистого грунту,— згадував Стефаник,— та діти, невістки і доньки не давали йому життя.» Та справжніми прототи­пами головного героя були тисячі емігрантів, долею яких турбувався пись­менник упродовж трьох років. На Краківському вокзалі Стефаник бачив сині, спечені губи, підпухлі від плачу дитячі очі і чув захриплий від го­лосінь та зойків голос матерів. Уже там, на вокзалі, почалась творча робота над «Камінним хрестом». Довга, болюча, виснажлива.

Душу емігранта Стефаник знав, як свою власну, муки і болі його му­чили і боліли відчутніше. Він бачив марність надій мужицьких, знав, що чекає їх там, у далеких краях, тому так наполегливо, вперто розгонив ілю­зійне марево еміграційного щастя.

Іван Дідух — селянин, що своєю працею досяг середніх статків. Пор­трет свого персонажа В. Стефаник подає у зіставленні з конем, щоб підкреслити виснажливу працю селянина. Це зіставлення набуває сим­волічного значення: в умовах капіталізму людина доведена до стану ро­бочої худоби. Після десятирічного перебування у війську Іван повернув­ся додому. Батьків не застав. Вони померли, залишивши у спадок хатину і горб «щонайвищий і щонайгірший над усе сільське поле». На нього ви­тратив Дідух молодечу силу, на ньому скалічився і постарів. А тепер, на старість літ, господарство, налагоджене такою каторжною працею і ней­мовірними зусиллями, Дідух змушений залишити. Шість розділів нове­ли містять цілий комплекс складних почуттів героя, формуючи найго­ловніше — трагізм розставання з рідною землею. Пройнятий страшною тугою, Іван Дідух почував себе як камінь, викинутий хвилею на берег. Та й весь він неначе закам’янів. Причину своєї туги Іван пояснює людям сам: це любов до рідної землі і вимушена розлука з нею. Намагаючись розвія­ти сумний настрій Івана, сусіди розраджують: «То вже, Іване, пропало. За цим краєм не варт собі туск до серця брати! Ой, здолали нас, так нас ймили в руки, що з тих рук ніхто нас не годен вірвати, хіба лиш тікати.» У цих словах розради страшна правда селянського життя й еміграції. Особливої надії на краще життя за океаном у селян немає. Не даремно Дідух прощається з дружиною перед людьми, як на смерть, і ставить хрест, ніби заживо ховаючи себе. «Хотів-єм кілька памнєтки по собі лишити… » — несміливо признається він краянам. Йому стало легше: і від того, що ви­повів людям свою сердечну таємницю, і від обіцянки односельчан догля­дати той хрест. Не зникне безслідно, не розвіється, як лист по полю, па­м’ять про нього в людей. І це найважливіше.

Психологічне напруження досягає апогею в шостому розділі. Тугою пройняті всі присутні, «ціла хата заридала. Як би хмара плачу, що навис­ла над селом, прорвалася, як би горе людське дунайську загату розірва­ло — такий був плач». Не пам’ятаючи, що робить, Іван «ймив стару за шию і пустився з нею в танець». І зупинився тільки тоді, коли побачив хрест. Іван Дідух емігрує, піддавшись вимогам дружини і синів. Він не тішить себе ніякими ілюзіями, бо переконаний, що Канада — це могила для нього і дружини: «Куди цему, ґазди, йти печі? Аді, видши, де твоя дорога та й твоя Канада? Отам! І показав їй через вікно могилу».

Життєва доля Дідуха — трагічна. Усі його зусилля змінити життя, по­кращити його закінчуються безрезультатно. Спів Івана і старого Михай­ла, в якому слова йшли, «як жовте осіннє листя, що ним вітер гонить по замерзлій землі, а воно. дрожить подертими берегами, як перед смер­тю», підсилює тему народної драми, нездійсненних поривів і стремлінь, марно втрачених сил молодості. І цей сумний спів старими мозолистими голосами стає алегоричним виразом народного горя і страждань.

Новела «Камінний хрест» багата на символічні деталі й образи. Це стосується насамперед камінного хреста, що символізує нестерпні страж­дання і терпіння не тільки Івана Дідуха, а й усього народу, який хилиться під кам’яною вагою гніту. Викинутий на берег камінь, Канада-могила, камінний хрест виступають символами трагізму українського селянина-емігранта.

Образ хреста символізує страдницьку долю селянина, який все жит­тя гірко працював і однаково змушений покидати свою нивку, бо вона не спроможна його прогодувати.

Усі епізоди новели підпорядковані головному завданню — розкрит­тю теми народної недолі, людського горя і водночас сподівань трудівників на краще майбутнє.

Новела «Камінний хрест» відразу ж одержала високу оцінку критиків. Новелою захоплювалися І. Франко, Леся Українка. «Страшно сильно пи­шете Ви, — ділилась своїми враженнями від прочитаного «Камінного хреста» Ольга Кобилянська. — Так, якби-сти витесували потужною ру­кою пам’ятник для свого народу». Та найсильніше враження справила новела на канадських емігрантів. Мирослав Ірчан у листі до Стефаника писав: «Якби був знав, може, й не читав би. Тяжко дивитися, як сиві го­лови хиляться додолу і старі очі плачуть». Плачуть, бо згадують себе, зга­дують ті давні літа, як вибиралися за море шукати щастя. Далеко не кож­ний емігрант знайшов його. Пошуки заробітків виснажували, клімат душив, ностальгія вбивала. Вмирала остання надія в селян покращити свою долю, вирватися з безпросвітної нужди через еміграцію.

Василь Стефаник писав, що його творчість була важкою ношею як для її творця, так і для читачів: «Я робив, що міг. І все, що я писав, мене боліло». Тодішня соціальна дійсність не давала змоги для радості народної. Слово селянина, пропущене через серце і душу письменни­ка, ставало зболеним, як і його бідняцька доля. Мені здається, саме тому так глибоко западало в душі людей Стефаникове слово, пробуджува­ло в них добро й гуманність, співчуття до людського горя і чесність, справедливість і любов до України та її народу — це те, що і сьогодні хвилює мільйони.

ГЕРОЇ НОВЕЛ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА

10 клас, Твори з української літератури, , , , , , , ,

Творчість Василя Стефаника — оригінальне явище світового рівня. За словами Франка, Стефаник — «може, найбільший артист, який по­явився у нас від часів Шевченка».

Друг і земляк Василя Стефаника Марко Черемшина, називаючи його «поетом мужицької розпуки», точно визначив основне тематичне заці­кавлення В. Стефаника — українське, а точніше, галицьке селянство. Гли­бинний реалізм і психологічна заглибленість, виняткова чесність і мис­тецька довершеність — такі основні риси творчого доробку цього прозаїка. Усвідомлюючи потребу в найчеснішому письменницькому слові, достой­ному тих, що «кров червону лиють у чорну землю», покладаючись пере­дусім на життєву правду і силу факту, письменник цілком входив у чуже життя, роз’ятрюючи своє серце чужим болем. Можливо, у цьому секрет нечисленності новел письменника, лаконізму і точності його слова.

Біда і розпука галицького села на зламі століть «коротко, сильно і страшно» відображена письменником у новелі «Камінний хрест». У ній трагедія безземельного селянина подана на такому драматичному зрізі, як спродування рідного гнізда й еміграція у пошуках хліба та роботи до далекої Канади. Змальовуючи історію життя сільського бідняка Івана Дідуха, котрий, як підсумок усіх своїх надлюдських зусиль, мав лише камінного хреста на піщаному гробі, прозаїк розмірковує над тими мо­ральними чинниками, що творять духовну сутність людини, і перед­усім — над проблемою моральної осідлості, зв’язку з рідною землею. І аби увічнити цей зв’язок, Іван ставить по собі і по своєму життю камін­ний хрест. Канада для нього рівнозначна смерті. Уникаючи докладних описів, письменник добирає такі деталі, за допомогою яких проникає до найглибших глибин людської душі. П’яний танець як ознака божев­ілля, прадавня пісня про осіннє листя як психологічний прийом для підсилення трагізму ситуації, камінний хрест як символ титанічної праці й поховання людини заживо — це ті художні засоби, які не тільки по­глиблюють драматизм загальної розповіді, а й несуть надтекстову інфор­мацію, привнесену читачем.

Своєрідну «мелодію смерті» творить В. Стефаник і в новелах «Похо­рон», «Озимина», «Сама-самісінька», матеріалізуючи відчуття людини, яка проживає останню годину. Людина живе доти, вважає автор, доки не згасне в ній свідомість того, що вона людина.

Ось стара баба, «синя, як пуп» у непаленій хаті, в цілковитій самотині чекає святого вечора на печі, посеред купи дрантя («Святий вечір»).

Ось нещасний Данило несміливо зазирає до панської брами, мріючи про те, щоб продати панові свою силу, самого себе, бо «переднивок дуже прикрий», а четверо дітей вимагають їсти («Май»).

Батько не радий новій дитині, бо «то не люди, а то жебраки плодять­ся», а нещасна мати, вмираючи, співає дітям передсмертну пісню: «у слабім, урванім голосі виливалася її душа і потихеньку спадала межи діти й цілувала їх по головах» («Кленові листочки»).

Батько, везучи безнадійно хвору доньку до лікаря, докоряє їй за хво­робу, бо «ліпше вже відвести на могилу та вівернути, та й збутися» («Кат­руся»)…

Такий світ героїв Стефаника. Не моральне звиродніння, а нелюдські умови існування штовхають іноді його героїв до страшних вчинків, як, наприклад, Гриця Летючого («Новина»), котрий, не в змозі дивитися на страждання голодних і холодних своїх дітей, вирішив їх утопити.

Покалічені життям, затуркані бідою і безвихіддю, герої Стефаника ма­ють внутрішню мораль. Навіть коли тіло холоне від студені і голоду, в душі тліє іскра надії, що стримує від втрати людської подоби. Втопивши одну доньку, Гриць Летючий дає іншій палицю, щоб боронилася від собак, ра­дить, як уберегтися від злого і жити далі. «Дрожала на печі. і головою в стіну била», та згадавши, що святий вечір, стара баба звертається до груші за вікном: «Колідуй мені, грушечко, колідуй, бо ніхто мені цього вечора не заколідує, .лиш ти.» («Святий вечір»).

Світло від великості малої людини у Стефаника таке потужне, що його неможливо не помітити. Попри все письменник не втрачає оптимізму. І оптимістичне звучання сповнює його творчість особливим змістом, зу­мовлюючи вічну сучасність його слова.