Невід”ємною складовою вчення про матерію є вчення про розташування матерії у просторі й часі. В історії філософії є 2 підходи до вирішення цієї проблеми. Перший назив. субстанціональним, прихильники якого (Декарт, Ньютон) вважали що час і простір є окремою реальністю, що існує поряд з матері­єю (самостійною субстанцією), а взаємодія між матерією, прос­тором і часом є міжсубстанціональною. Такий підхід виник у XVII ст. і проіснував до XVIII ст.

Другий підхід називається реляційним. Його прихильники (Арістотель, Ляйбніц, Геґель) вважали, що простір і час існують у вза­ємодії з матеріальними об’єктами, простір і час є формами існу­вання матеріальних об’єктів. Реляційну теорію було взято за головну в діалектико-матеріалістичному поясненні взаємодії прос­тору та часу. Згідно з нею час — це форма буття матерії, що ви­ражає тривалість існування матеріальних об’єктів і послідов­ність зміни її станів у процесі їх розвитку. Вирізняють об’єктивний та суб’єктивний час. Об’єктивний час в матеріалістичному тлумаченні — це форма існування ма­терії, вираз безперервності руху, тривалості перебігу процесів зміни, швидкості, ритму, темпу, взаємозв’язку, послідовності зміни стану об’єктів та явищ під час їх взаємодії (виникнення та знищення). Виокремлюють фізичний, біологічний, соціаль­ний та інший час. Суб’єктивний час — це форма існування свідомості, яка містить переживання людиною реальних подій і процесів, що віддзеркалюють певний часовий проміжок: те­перішнє, минуле й майбутнє. Усвідомлення незворотності пе­ребігу часу, миттєвості та ефемерності сьогодення породжує в людини сум і трагічні почуття. Звідси два протилежні виснов­ки: песимістичний — плин часу все перетворює на ніщо, тепе­рішнє безсиле перед майбутнім, а тому реальне життя є безпер­спективним захопленням ілюзорною цінністю земних благ (буддизм); оптимістичний — миттєвість та ефемерність сьо­годення має позитивну якість, адже час наближує можливість зустрічі людини з Богом. Теперішній час — це можливість трансформації людини з метою її єднання з Богом у вічності, що підносить свідомість особистості до ступеня духу.

Простір — форма буття матерії, що характеризує її протяж­ність, структуру, взаємодію елементів між собою у середин: матеріальних об’єктів. Простір характеризує структурну органі­зацію єдності світу: протяжність об’єктів, їх взаємні кордони, міс­це, яке вони посідають серед інших об’єктів. Властивості просто­ру залежать від виду й рівня матерії, а також від швидкості мате­ріального руху. Загальною властивістю простору є її тривимірність. Усі матеріальні процеси проходять у тривимірному просторі. Взаємодоповнюючись, простір і час функціонують як універсальної форми організації всього безмежного світу. Час і простір тісно переплетені між собою, і те, що виникає у просторі, здійснюється водночас і в часі. Те, що проходить у часі, міститься одночасно й у просторі.

Час, простір і матерія невіддільні. Це доводить теорія від­носності А. Ейнштейна. Згідно з нею простір і час відносні. Ця відносність залежить від умов взаємодії між матеріальними ті­лами. Теорія відносності підтвердила висновки реляційної тео­рії, а саме — розуміння простору й часу як певної взаємодії в самій матерії; вона заперечила погляди на простір і час як вічні й незмінні.