Український учений, історик і політичний діяч В´ячеслав (Вацлав) Липинський (1822—1931) заслуговує на увагу і як філософ, зокрема як філософ історії. Починаючи з 1920 p., він друкує у збірнику «Хліборобська Україна» свої «Листи до братів-хліборобів», у яких розкриває філософію не лише української політики, а й політики взагалі. Політика, на його думку, є не лише боротьбою політичних груп і напрямів, які в різних народів і в різні часи можуть бути різними, а й виявом глибинних тенденцій і законів історичного процесу. Тому зроблені ним висновки можна застосовувати до розв´язання соціально-політичних проблем.

В. Липинський закликав до остаточного національного визволення і створення власної держави, вважаючи, що внутрішня боротьба українського народу могла б бути творчою за умови її здійснення в ім´я волі, державної й культурної незалежності української нації. Тому політичні опоненти характеризували В. Липинського як консерватора, аристократа й націоналіста.

Основні поняття філософії історії та основні теоретичні засновки В. Липинського багато в чому оригінальні й своєрідні. Розмірковуючи над причинами поразки Української держави в 1917—1920 pp., він дійшов висновку, що за її створення, тобто за здобуття свободи для української нації, боролися представники української демократичної інтелігенції, які не тільки не вірили в державну незалежність України, а й вороже сприймали навіть саму ідею державної незалежності. Причиною такого ставлення було, на його думку, те, що дореволюційна українська інтелігенція складалася з людей т. зв. вільних професій, не пов´язаних органічно із жодними суспільними класами, вихованими у революційному дусі. Вона лише себе вважала представницею й носієм української національної ідеї, а єдиний вихід вбачала у співпраці із загальноросійською радикальною та соціалістичною інтелігенцією, вірила, що загальноросійська свобода принесе волю й Україні в межах усеросійської федерації. Російська соціалістична інтелігенція готова була визнати «справедливими» домагання українців: запровадження рідної мови в школі, право нею друкувати книжки і часописи, створювати товариства «Просвіти» тощо. У своїй здекласованості, відсутності власності на землю і великі маєтки вона вбачала значну перевагу і від початку революції намагалася залучити народні маси до загальнонаціонального руху винятково за допомогою гасла «Бий панів і хапай землю!».

Український рух за державність України, минуле національне відродження, яке спроможне було охопити всі класи й постати в усій своїй красі та величі, позбулися загальнонаціонального характеру й справжнього ідеалізму. «Коли відродження нації, — зазначав В. Липинський, — відбувається без національного ідеалізму, без любові до цілої нації в усіх її класах і групах, без того ідейного національного пафосу, того ідеалістичного захоплення образом повної волі й незалежності нації, що йшло в парі з відродженням усіх європейських народів, то внаслідок того з самого поняття нації викидається весь його живий творчий зміст. Зостається тільки форма — мертва шкаралупина без зерна. Висока національна ідея вийшла обкарнана, втиснена в форму “соціалізації землі” і в єдиний російський революційний фронт, тісну спілку з російською революційною демократизацією, себто з російською та жидівською інтелігенцією на Україні…

Ніякої легенди, ніякого образу, що захоплював би чутку селянську душу. Замість патріотизму героїчного, патріотизму посвяти, патріотизму любови, ми витворили нігде в світі не виданий якийсь патріотизм меркантильний, з розцінкою на земельну валюту…»

Посилаючись на досвід тих європейських націй, які виборювали свою незалежність (насамперед Ірландію), В. Липинський переконливо показував, що, хоча там аграрне питання стояло набагато гостріше, ніж в Україні, всі верстви населення об´єднувалися не під гаслом «Бий лордів і хапай землю!», а під державно-національним гаслом повної волі та незалежності нації.

В Україні нація, на думку інтелігентів-соціалістів, мала відродитися під гаслом «прирізки» землі. Тому не дивно, що Україна своєї незалежності так і не здобула, а українські інтелігенти-соціалісти замість того, щоб об´єднати всі верстви населення закликом до повної державної незалежності, спровокували гаслом «Бий панів, хапай землю!» громадянську війну.

За переконаннями В. Липинського, це було однією з причин того, що українська інтелігенція втратила право на монополію провідника української нації. Таку монополію вона мала в дореволюційні часи, коли українську національну ідею репрезентували лише невеликі гуртки «свідомої» української інтелігенції, замкненої в напівконспіраційних організаціях і товариствах. У роки революції, коли розпочалося відродження нації, а українцями відчули себе навіть ті, які раніше вважали себе малоросіянами, росіянами, поляками, коли вперше постало поняття «нація», що охоплює всі верстви, стани, класи, намагання втримати за собою монополію представника української нації і не допустити українських націоналістичних елементів до Центральної Ради, бойкотувати Гетьманщину на першому, суто національному і самостійницькому, періоді її існування дискредитує українську інтелігенцію у відбудові незалежної держави.

Водночас В. Липинський не вважав інтелігенцію морально нікчемною і ні на що не здатною. За його словами, пересічний український інтелігент не гірший від пересічного інтелігента-«європейця», в його потенції набагато більше ідейності й чесноті, але гіршими є методи національної орієнтації, способи національної боротьби. Він застерігав від критики тих, хто несвідомо робить руїну, при цьому віддавав належне своїм ідейним супротивникам — провідникам радикальної й соціалістичної демократії, які енергійно й самовіддано виконали свій громадянський обов´язок; шукав способи встановлення внутрішнього миру й співпраці всіх верств українського суспільства. Проте таку співпрацю вважав можливою лише за умови, що кожна верства зрозуміє своє місце, своє завдання в розбудові Української держави. «Трьох синів, — писав В. Липинський, — має сьогодні наша мати-Україна: хлібороба-гетьманця, інтелігента-демократа й пролетаря-більшовика. Мати наша тяжко хвора. Всі сини її поріжнені, кволі, слабосилі й міцної, всіх їх об´єднуючої національної ідеї вони досі сотворити не були в силі. Тільки один інстинкт любови сина-громадянина до матері-громади може подиктувати нашому розумові те, що для врятування України, для зорганізування нашої громади в націю потрібно».

Долю самостійної України можна пов´язати, за переконаннями Липинського, з реальними інтересами хліборобського класу, якого він вважав основою української нації. Не менш важливо — навернути до української нації зрусифіковане та ополячене українське панство, культурну й економічно сильну верству. Однак вони мусять зрозуміти свій обов´язок перед українським народом, поєднати свої інтереси з його інтересами. Українське панство має докласти всіх зусиль для збереження української культури, оскільки вона, як свідчить минуле, не чужа йому і може бути тільки українською, оскільки витворена віковим життям на цій землі, працею всього народу. Тому потрібно повернути народові нагромаджений капітал і зробити майбутнє цієї культури своїм майбутнім. Попри всі намагання української демократичної інтелігенції виставити панів як найбільших ворогів народу й національного руху, В. Липинський доводив, що український рух упродовж XIX ст. завдячував саме тим людям, що належали до пансько-поміщицької верстви, всі найважливіші національні інституції були створені поміщиками й існували на їхні кошти.

Якщо в «Листах до братів-хліборобів» В. Липинський реабілітує пансько-поміщицьку верству, то в працях «Шляхта на Україні» та «Україна на переломі (1657—1659)» він переконує, що й у далекому минулому українське панство (шляхта) відігравало важливу роль у національно-визвольному русі за державність України. Він виправдовує не лише ту частину української шляхти, яка не зрадила віру своїх батьків, а й ту, що змінила її. Українська шляхта-лицарство, на відміну від решти населення, мала станові привілеї: необмежену земельну власність, владу над селянами, звільнення від податків, участь у сеймах, виняткове право бути представленою у державних установах, власне судочинство. Ці привілеї і єднали шляхетський стан у консолідований земельний клас.

У праці «Шляхта на Україні» В. Липинський стверджує, що українська шляхта, захищаючи свої станові права й привілеї, зуміла піднести їх до загальнонаціональних, а у великому повстанні брала участь не як випадкові одиниці, а як окрема суспільна верства, що має індивідуальні прикмети й спеціальні інтереси. Тому є підстави трактувати її як окрему суспільну категорію, що разом із козацтвом, міщанством і духовенством брала участь у великому повстанні України під проводом «Богом даного», «могутнього козацького гетьмана».

У праці «Україна на переломі (1657—1659)» під впливом ідеї українського монархізму В. Липинський проголошує шляхту єдиним виразником українських державницьких інтересів. Водночас він акцентує, що цей землевласницький, політично вироблений, культурний, такий, що обстоює державні традиції, а через те одинокий, здатний до державної творчості український клас був малочисельним, щоб оволодіти повстанням і надати йому не лише національного, а й державницького характеру. І якщо за Б. Хмельницького шляхта не змогла відіграти істотної ролі в повстанні, то вона спромоглася на творення засад козацької держави, стала основою для формування структури національної еліти — старшин, дипломатів, урядовців тощо. До середини XVII ст. шляхта залишалася вірною своєму народові, брала участь у культурному русі, засновувала школи в містах, цікавилася церковними справами. Із занепадом козацької держави здеградувала і шляхта.

На думку В. Липинського, роль польських і російських поміщиків не вичерпана; стаючи українськими хліборобами, поєднуючи свій інтерес з інтересами селян, порозумівшись щодо землі з тими, хто має її замало, і завдяки цьому ліквідовуючи засади для внутрішньої боротьби в межах хліборобського класу, вони привносять свій культурний, господарський та адміністративний досвід, інтелектуальні й матеріальні цінності, що дає їм підстави претендувати на роль фундаторів Української держави, організаторів хліборобського класу загалом.

Тільки хліборобський клас, наголошує В. Липинський, міцно прив´язаний до землі, кровно заінтересований в існуванні власної незалежної держави. На відміну від демократичної інтелігенції, котра, навіть воюючи з чужим урядом за здобуття національних прав, зречеться власної української державності, якщо цей уряд допустить її до російських або до всепольських державних установ як «представника українського народу», цей клас буде національним посередником між чужою державою і народом. Як свідчить історія, українським він може бути лише у власній Українській державі. А якщо він підтримує і терпить чужу владу, то лише тоді, коли вона забезпечує йому необхідні для хліборобської праці мир і спокій. Однак у такому разі, зазначає В. Липинський, він перестає бути українським хліборобом, утрачає своє національне обличчя, сторониться своєї «мужицької» мови в школі, бо не хоче бути «гіршим» за панів-чужинців.

Українська інтелігенція не вірила, що долю української незалежної держави можна пов´язати з хліборобським класом, і в перші місяці революції не зуміла використати моральне піднесення всіх класів для об´єднання їх навколо ідеї незалежної держави. Натомість під гаслом класової боротьби вона нацьковувала бідних на багатих, безземельних на малоземельних, а тих — на середняків-куркулів. Запанували розлад і деморалізація. Налаштована демократично і республіканськи українська інтелігенція не вірила й у можливість відновлення Української держави в її традиційній формі Гетьманщини.

Актуальні думки В. Липинського про роль національної еліти в державотворчому процесі і на сучасному етапі. Вона найбільше зацікавлена в державній незалежності, оскільки має змогу активно впливати на політику, формувати її у своїх інтересах. Збагачуючись, вона тим самим робить економічно багатою та політично незалежною державу. З утратою незалежності вона, в гіршому випадку, втрачає своє багатство, у кращому — її доля залежатиме від політики і волі панів-чужинців. Інтелігенція з утратою незалежності не втрачає нічого, в гіршому разі — мову та культуру, якщо чужий уряд шовіністично налаштований проти неї та її народу. Вона не стане дуже пручатися, якщо в неї заберуть останнє — мову та культуру, але допустять до участі в чужих державних установах на правах «представника українського народу» (за винятком одинаків-героїв, які за національну ідею покладуть свої голови).