Вітер лагідно підштовхував її в спину. Вона вимахувала сумочкою і загравала з вітром — підставляла йому рум’яні щоки або раптом обкручувалася на одній нозі, і він грайливо окреслював її тонкий стан.

Дівчина йшла на роботу. Цілий вечір і ранок мати давала їй інструкції й годувала повчаннями.

— Тато насилу підшукав тобі місце, — наставляла мати. — Тримайся його. Робота чиста, і люди там гарні.

І ось вона вже доповідає підтоптаному чолов’язі з темними очима й галявиною серед чорної чуприни:

— Я прийшла на роботу. Мене звуть Оксана Оришечко.

— Ага, дуже приємно, — відповідає той і міряє її лінивим поглядом. — Я голова завкому КрекоТень. Для відвідувачів — товариш Крекотень, а для вас — Микола Панасович.

Він не дуже доречно запитує:

— Де вчилися друкувати?

— У мами. Вона друкарка.

— Сідайте за машинку.

Він диктує їй метрів сорок бездумності з протоколу чи газети, а потім безбарвним голосом підбадьорює:

— Добре. Молодець. А тепер підшийте газети, бо тут справжній кавардак, — і простує до свого кабінету.

— Миколо Панасовичу, газети підшиті.

— От і добре.

Якусь хвилину чути лише його важке дихання.

— Якщо будуть відвідувачі, кажіть, що прийматиму з другої години. Зараз зайнятий. — Перед ним лежить розгорнутий журнал, у голосі його лінь і втома.

— А що мені робити? — вихоплюється в неї.

— Не спіши поперед батька в пекло, — несподівано переходить на «ти». — Будеш потрібна — скажу.

Знічев’я вона гортає підшивки газет, друкує листа знайомій у село, скорботно заглядає в маленьке дзеркальце. Часом її викликає Микола Панасович:
— Надрукуй список заочників. Зніми копію з цього листа. Два примірники.

Минає день. Закінчується тиждень. На незриму вісь часу намотуються одноманітність і нудота. Шурхотять папери, і стукає серце.

Коли вже я почну щось робити? — питає вона одного разу.

— Ти прекрасно справляєшся з обов’язками.

— А хіба в мене так і не буде справжнього діла?

— Справжнього діла? — Микола Панасович навіть осміхається. – Наївне ти дівчисько. Кожне діло справжнє. Так нас учать.

Вона починає щось палко доводити, а він поблажливо й докірливо хитає головою. Йому смішно чути її докази. Він — син свого часу. Колись якось висунувся, його помітили й посадили в це крісло. І він сидить. І сидітиме без жодних нарікань, доки не пересадять в інше. Як це завжди буває з людьми низької культури й убогої душі, совість його не турбує. Він навіть зверхньо дивиться на людей, особливо неспокійних, і вважає себе незамінимим. Порожнечу справді нелегко чимось замінити.

— Знаєте, Миколо Панасовичу, — несподівано для самої себе каже Оксана, — завтра я не прийду на роботу…

Вона не чує, що він бубонить їй услід. Дівчина вже біжить східцями, сумочка викреслює кола, а в грудях оживає щось незмірно дороге й ніжне, відвойоване в байдужості.

412 слів За В. Симоненком