Подорож до пірамід відбувалася навмисне звечора, щоб по­дивитися на тисячолітні пам’ятники в місячну ніч, коли вони здаються особливо величними й загадковими. До того ж у такий час менше помітні пошкодження, яких зазнали ці витвори від довгого часу й безжалісного впливу людини. Ще здалеку, на під­ході до групи пірамід, хтось згадав, що понад сто років тому на цьому місці проходив Наполеон зі своєю армією. Показуючи ру­кою на піраміди, він сказав своїм воякам:

— Солдати, на вас дивляться сорок століть із висоти оцих пі­рамід! Цього досить, щоб бути хоробрим!

Мандрівники минули піщаний горб, спустилися в неглибоку улоговину й звідси дивилися на громаддя трьох пірамід, що ви­мальовувалися на тлі неба монументальними силуетами. З цієї тисячолітньої тиші раптом прорвалося моторошне завивання шакалів. Леся разом з іншими обійшла поволі Хеопсову піраміду, яка вражала своєю величчю.

Цю найбільшу кам’яну споруду стародавнього світу збудував для себе фараон Хеопс майже три тисячі років до нашої ери.

До Ейфелевої вежі в Парижі це була найвища споруда світу — сто сорок шість з половиною метрів. Її складено з точно виріза­них і щільно припасованих вапнякових блоків масою майже дві з половиною тонни кожний. На цю споруду було використано два мільйони триста тисяч таких блоків. Це неймовірна річ для тодішньої техніки, власне, за її відсутності. Поряд стоїть пірамі­да Хефрена, нижча від попередньої лише на три метри.

Дивне почуття опанувало всіх, коли проходили поміж цими двома рукотворними скелями. Хоча відстань між ними була досить велика, однак здавалося, немов щось зависло над голо­вою і тисне, давить до землі. Ішли мовчки, намагаючись ступати безшумно. На обличчях — чи то затамований страх, чи просто пригнічення…

Коли трохи відійшли, Леся, немов сама до себе, сказала, що стан деякого збентеження й розгубленості цілком зрозумілий: перед собою бачиш усю марність величної праці, укладеної (з примхи деспота) у нікому не потрібну геометричну фігуру, бачиш трагедію стародавнього народу.

Після цього мандрівники попрямували до статуї Великого сфінкса, що височіла поблизу пірамід. На Лесю дивилася кам’яна напівлюдина-напівзвірина з рештками лев’ячої гриви, з дірками на місці носа й очей. Кажуть, що голова сфінкса свого часу слугувала мішенню для наполеонівських солдатів.

Тисячі років ця потвора непорушно дрімає серед пустелі. Витесана із суцільної кам’яної брили, вона сягає двадцяти метрів заввишки, п’ятдесяти семи метрів завдовжки і важить майже п’ятнадцять тисяч тонн.

«Ми бачили великі піраміди й Великого сфінкса, — писала Леся, — це справді щось єдине на цілім світі! Ніякі картини, фо­тографії не можуть дати справжнього поняття про душу цих ка­мінних істот. Особливо сфінкс — він має велику тисячолітню душу, живі очі, він немов бачить вічність. А який там пейзаж пе­ред очима сфінкса!.. Не розчарував мене Єгипет, а ще більше причарував, і тепер тільки я зрозуміла до кінця його геніальний хист».

У столичному музеї Михайла Булгакова на Андріївському узвозі відкрито експозицію, присвячену вісімдесятиріччю одно­го з найвідоміши’х романів двадцятого століття — «Майстер і Маргарита». Для цього є особлива нагода. Як відомо, Булгаков розпочав свою важку літературну працю над твором у 1928 році, а завершив у 1940-му. Київська виставка — певне просторове ос­мислення знаменитого роману.

Ще 1939 року в листі до свого київського друга, скрипаля Гдешинського, Булгаков написав: «Я повсякчас звертаюся до спогадів і був би вдячний, якби ти допоміг мені в них дещо з’ясувати. Це стосується в основному музики й книжок…»

Уявіть, музика й книжки — головні складники київської ви­ставки, присвяченої Майстрові та його роману. Булгаков був справжнім знавцем музики, тому в музеї працюють над тим, як представити ще й музичний складник його літературних творів, зокрема «Майстра і Маргариту». Музика — мистецтво про­сторове, а виставкові зали булгаковського будинку — простір особливий…

Домінантою першого залу є унікальний білий рояль, з яким пов’язана одна з легенд музею. Гроші на нього збирали півтора року. Як правило, кожна людина жертвувала «на одну клавішу», їй видавали навіть «документ», який свідчив, що цей поціновувач літератури є дарувальником, меценатом. Цей білий рояль, зроб­лений для виставки в Парижі 1889 року, отримав там Золоту ме­даль. У нього немає номера. На роялі — надпис «Лоенгрін», а по­ряд автограф Булгакова. Один з улюблених композиторів Бул­гакова — Вагнер — пов’язав свого часу музику з міфом. На цьому перехресті й народилися відомі вагнерівські опери, які слухав Булгаков на початку минулого століття в Києві в Міському театрі.

В іншому залі — письмовий стіл із безліччю «рваних» фото­графій письменника. Вони наче пориваються злетіти від подиху вітру, але… залишаються на місці. Фазиль Іскандер написав: «Рукописи не горять там, де письменник сам згоряє над руко­писом. У житті багато борців, які йдуть на Голгофу, але зупиняються перед самісіньким розп’яттям». Михайло Булгаков ішов до кінця.

Переважна більшість музейних експонатів — оригінали. Ці­кавим, наприклад, є один із документів, що нагадує про тривід- соткову позику, за якою можна було виграти раз на рік сто тисяч. Це саме та позика, завдяки якій Майстер і виграв свої сто тисяч. Перша професія Майстра — музейник. У своєму романі Булгаков і розповідає про те, що в музеях поширювали тривідсоткову позику і саме Майстрові й дісталася ця «фішка». Далі — відомо… Майстер виграє сто тисяч карбованців, на які купує підвальчик, де й пише роман про Понтія Пілата.

Усе своє життя Булгаков обожнював Київ. Однак шлях ро­ману до киян був досить тривалим. Українське видання «Майстра і Маргарити» російською мовою вийшло друком у сімдесятих роках. А от перше видання роману українською мовою з’явилося лише три роки тому. «Майстер» був надрукований раніше вірмен­ською, турецькою, на івриті.