одного яблука.

Тепер чує — яблуня проговорила до нього людським голосом та й каже:

— Не урвеш ти з мене, сину, ні одно яблуко, бо вже десять років, як на мені нема ніякого врожаю. А де ти йдеш, сину мій? — запитала його яблуня.

— Мене цар послав до Діда-всевіда, щоби я приніс від нього у царський двір три золоті волоси.

— Іди, сину мій,— відповіла яблуня.— Та будь добрий, запитай Діда-всевіда, чому вже десять років на мені немає ніякого врожаю.

— Добре! Спитаю! — відповів Пливунчик і пішов далі своєю дорогою.

Незабаром Пливунчик опинився на березі моря. Дивиться і бачить — якийсь дідусь перевожує у човні людей через море.

«Що ж! Нехай і мене перевезе цей дідусь»,— думав собі Пливунчик.

— Чи перевезете мене, дідику, через оце море? — звернувся він до дідуся.

— А чому б і ні? Перевезу! — відповів дідусь.

Сів парубок у човен та й не втямився, як швидко опинився на протилежному березі.

— А де ти йдеш, синку? — спитав його дідусь, коли Пливунчик виходив із човна.

— Іду до Діда-всевіда по три золоті волоси. Мені цар дав таке завдання, щоби я йому приніс від Діда-всевіда три золоті волоси.

— Іди, сину мій,— відповів дідусь.— Та будь такий добрий, запитай від Діда-всевіда, що мені робити. От я вже прожив сімдесят років. Уже далі робити не в силах, хотів би звільнитися від цього весла. Нехай вже хтось інший перевожує людей у човні через море. Та нема нікого, хто би від мене перебрав цю роботу. Спитай, сину мій, Діда-всевіда, що мені робити. Як звільнитися від цього весла?

— Добре, дідику! Спитаю! — відповів Пливунчик і пішов далі своєю дорогою.

Ішов один день, ішов другий, аж на третій день переходить через одне велике поле. Довго йшов він цим полем, аж бачить — уже починає стемнюватись, наближається вечір. Раптом помітив на полі одну невелику хатину і попрямував до неї. Дивиться — а навстрічу йому йде якась стара бабуся.

А ця бабуся — це була одна із тих дев’яти бабусь, котрі розмовляли у хаті вугляра про його долю, коли він народився.

— Де ти йдеш, сину? — питає бабуся Пливунчика.

— Мені цар дав завдання, щоби я йому приніс від Діда-всевіда три золоті волоси. От я й ходжу по світу, шукаючи того Діда-всевіда,— відповів Пливунчик.

— Дідо-всевідо — це мій чоловік,— відповіла бабуся.— Заходи, сину, до хати, і я тобі дістану тоті три волоси.

Йдучи до хати, Пливунчик звернувся до бабусі та й каже:

— Бабко, я би хотів від вас щось запитати, чи можу?

— Чому ні, сину, питай! — відповіла бабуся.

— Йдучи дорогою, я бачив криницю, у якій не було ні краплі води. «Що воно таке? — думав я собі.— Яка ж це криниця, що в ній нема ні краплі води?» Потім чую — криниця до мене озвалася Людським голосом та й каже: «Узнай, сину мій, від Діда-всевіда, що мені робити, щоб у мене знову була вода. А то вже десять років минуло, як я