Травень 2012

ВИСОКА ТРАГЕДІЯ ЯК ПРОВІДНИЙ ЖАНР ЛІТЕРАТУРИ КЛАСИЦИЗМУ

Класицизм сформувався у Франції і звідти поширився у країни Євро­пи. Історичним ґрунтом класицизму був абсолютизм, в якому люди того часу бачили запоруку миру, злагоди.

Державу більшість митців того часу сприймала як втілення розуму нації. Тому служіння державі та її символу — королю — стає для багатьох письменників виконанням громадянського обов’язку, що лежить вище за особисті інтереси.

Провідним жанром літератури класицизму стає трагедія. По-перше, тому, що вона давала змогу поставити проблеми, які хвилювали сучас­ників: громадянський обов’язок і особисті інтереси, розум, обов’язок і по­чуття, пристрасті. По-друге, театр відігравав важливу роль у формуванні суспільної думки, виставу дивилася велика кількість людей, ідея талано­витої п’єси могла захопити глядача. Невипадково дія трагедій, за прави­лами класицистів, повинна була розгортатися в давні часи, в далекій країні, щоб конкретне життя, знайоме глядачам, не заважало їм сприйма­ти ідею твору.

Найвищого розвитку класицистична трагедія досягла у творчості французьких драматургів П’єра Корнеля і Жана Расіна. Вони зосереди­ли свою увагу на розкритті складних моральних проблем. Основою фор­мування особистості вони вважали заповіді Біблії, проте життя часто висуває проблеми, вирішити які мусить лише сама людина. Основний конфлікт, який розглядають класицистичні драматурги, — це конфлікт між пристрастями і розумом, здоровим глуздом, обов’язком.

П’єр Корнель у трагедії «Сід» розкриває конфлікт між почуттями й обов’язком. Родріго Сід і Хімена кохають один одного, але герой, захища­ючи честь свого батька, вбиває батька коханої. Драматург показує складний внутрішній світ героїні, яка відповідно до родинного обов’язку повинна не­навидіти Родріго, але вона не може зректися кохання. Конфлікт героїні Кор-нель вирішує за допомогою традиційного на той час прийому: тільки втру­чання короля, його дозвіл звільняють Хімену від необхідності помсти. Але Корнель показує, що такий складний конфлікт не може бути вирішений механічно, вольовим рішенням короля. Протиріччя в душі Хімени продов­жують жити. Саме за це Французька Академія засудила цю п’єсу Корнеля.

У трагедії Расіна «Федра» теж розкривається конфлікт між почуття­ми й обов’язком. Федра, жінка царя Тесея, кохає свого пасинка Іпполіта, а той, у свою чергу, полонянку Арікію. Цар Тесей залишає свою родину й бере участь у військовому поході, невдовзі приходить звістка про його загибель. Тепер Федра може освідчитись Іпполіту. Але той розкриває та­ємницю свого кохання й сподівається, що після смерті батька він зможе одружитися з полонянкою. Та несподівано повертається цар Тесей. Мо­ральна проблема, яка стоїть перед героями, потребує вирішення: герої не хочуть брехати царю, чоловіку, батькові, але правди сказати не можуть. Душа Федри — це справжнє бойовище для боротьби почуття і обов’язку, нарешті вона не витримує й розповідає правду, що і призводить до тра­гічного фіналу: всі герої гинуть.

Трагедія класицизму відкрила нові можливості театрального мистец­тва зосередити увагу глядачів на внутрішньому світі героїв.

ХУДОЖНЯ СВОЄРІДНІСТЬ КЛАСИЦИСТИЧНОЇ ДРАМИ

Класицизм як художня система склався в XVII столітті й охоплював не лише літературу, а й інші види мистецтва: живопис, скульптуру, архі­тектуру, музику. Назву класицизм ввели в ужиток на початку XIX сто­ліття, підкреслюючи, що митці цього напрямку наслідували античну «кла­сику», брали її за взірець.

Класицизм — перша художня система, яка усвідомлювалася саме як система зі своєю метою й зі своїми правилами. Мета класицистичного мистецтва — створити художні твори за законами гармонії і логіки, тому митці цього напряму виробляють певні правила, дотримання яких було обов’язковим.

Найбільшого розвитку класицизм досяг у Франції, де у XVII столітті починає складатися абсолютна монархія, і мистецтво, яке підкоряється правилам, влаштовує абсолютистів, стає часткою державної ідеології. Не­випадково французький король Луї вважався покровителем мистец­тва, а за часів його батька було створено Французьку Академію, діячі якої критикували ті твори, що не відповідали державним завданням.

Художні принципи класицизму виклав Н. Буало у поемі «Мистецт­во поетичне». У його творі відбилось ідеальне уявлення про розумну й справедливу владу освіченого монарха. Ідеал прекрасного, що відстоює Буало, пов’язаний у першу чергу з античним мистецтвом, особливо часів Римської імперії, коли у творах переважали громадянські, героїчні і пат­ріотичні мотиви.

Утілюючи ці принципи в конкретні драматичні твори, драматурги уникали змішування трагічного і комічного, великого і низького.

Усе це й зумовило тематичну та художню своєрідність класицистич­ної літератури, драми зокрема. Драматичні жанри поділяються на «ви­сокі» (в яких ідеться про благородні, високі почуття, сюжети взяті з ан­тичної літератури, героїчного епосу або Старого Заповіту) і «низькі» (твори про сучасність, повсякденність). До «високих» жанрів належала трагедія, до «низьких» — комедія.

Обов’язковим для драматургів було правило «трьох єдностей». На думку класицистів, це правило допомагало зробити драматичний твір більш вірогідним. Перша — єдність часу: дія драматичного твору обме­жується в часі, всі події повинні відбуватися протягом одного дня, як вва­жалося, це створювало у глядача відчуття вірогідності. З цією ж метою драматурги дотримувались і єдності місця: всі події повинні відбуватися в одному місці (глядач не покидає приміщення театру протягом вистави, тому він не повірить, що герої могли дістатися з одного місця в інше). Третя важлива вимога — єдність дії, що передбачало взаємозв’язок усіх героїв, а всі сюжетні лінії пов’язувалися з однією подією. Ці правила мали свої позитивні і негативні сторони. Правила обмежували драматургів у розробці сюжету, кількості сюжетних ліній, але давали можливість зоб­ражувати не зовнішні події, а внутрішній світ персонажів.

І сьогодні глядачів хвилюють образи, що створили видатні драматурги класицизму. У трагедіях «Сід» П. Корнеля, «Британік», «Федра» Ж. Расіна відбився конфлікт між людською гідністю, високим моральним обо­в’язком та пристрастями. Художня досконалість комедій Ж. Б. Мольєра привернула увагу сучасників до проблем народного життя. Невипадково Мольєра вважають засновником жанру «високої комедії». Завдяки ху­дожнім досягненням класицистів у розробці характерів комедії Мольєра засяяли яскравими персонажами: міщанин-шляхтич, Тартюф, Мізантроп.

НАД ЧИМ СМІЄТЬСЯ МОЛЬЄР У КОМЕДІЇ «МІЩАНИН-ШЛЯХТИЧ»?

«Міщанин-шляхтич» — не єдина п’єса Мольєра, в якій він висміює шляхту. Починаючи з перших своїх творів Жан-Батист Поклен (сценічне ім’я — Мольєр) спирався на народну творчість, народний гумор. І невідо­мо, чи став би він великим драматургом, якби не п’ятнадцятирічна шко­ла життя, яку він пройшов під час подорожування з бродячим театром. Але не слід відкидати і ролі прекрасної освіти, одержаної ним у Клер-монському колежі, що дало змогу увійти у найвищі суспільні кола і бути обізнаним в усіх сферах громадського життя. Як виходець із буржуазно­го середовища, Мольєр залишав за собою право висміювати його нега­тивні риси, а як людина освічена, він здобув право на висміювання вад дворянських кіл.

«Міщанин-шляхтич» — одна з найкращих п’єс драматурга. У цьому творі сатиру автора і направлено на два суспільні класи.

Зображуючи довірливого і доброзичливого купця Журдена, автор гнівно засуджує його прагнення будь-яким шляхом набути дворянських манер. Хоча Журден і наймає собі різних учителів, які навчають його ма­нерам, танцям, музиці, проте залишається недолугим, пихатим і грубим.

Але не менш недолугими виступають і найняті героєм учителі. Вони зво­дять сварку через дрібниці, не порозумівшись, яка ж з наук найважливіша.

Але з перших же сторінок п’єси ми знайомимось з кмітливими представ­никами трудового народу. Помічники портного, зрозумівши пихатість Жур-дена, відкрито видурюють гроші, лестячи йому. А якою веселою і щирою показано служницю Ніколь, яка відверто сміється над своїм господарем.

Розсудлива дружина Журдена не тільки не підтримує свого чоловіка, а й намагається навести його на розум: «А мені так совісно дивитись, яку ти моду завів. Власної оселі не пізнати. Можна подумати, що в нас що­денно свято: з самого ранку, тільки й знай, грають на скрипках, пісні співа­ють,— сусідам і тим спокою немає».

Але найгостріше перо сатири Мольєр направив на викриття парази­туючої знаті. Авантюрист Дорант не має нічого, крім графського титулу, і намагається обібрати багатого купця Журдена. Дорант виманює у куп­ця діамант для своєї подруги маркізи Дорімени, господарює в домі Жур-дена, замовляючи розкішні обіди для Дорімени: «Дорант! Що я бачу? Та це ж справжній банкет!».

Мольєр показав жалюгідність аристократії. І тому ще з більшим сар­казмом виявляється устремління до неї багатого суконщика Журдена. Його поведінка є антинародною, хоча сам він є вихідцем із народних кіл.

Тож відчуження від свого класу, прагнення до завуалювання власних нега­тивних рис є неприроднім для нормальної людини.

Талант Мольєра виявився не лише у написанні низки сатиричних творів, а й у створенні комедії балету. Цей жанр був розвинутий ним для придворних урочистостей. Але геній драматурга виявився у поєднанні двох мистецьких жанрів для показу важливих суспільних проблем свого часу.