Архів позначки: «Я (Романти­ка)»

ТРАГІЗМ ЖИТТЄВОЇ ДОЛІ М. ХВИЛЬОВОГО ТА ЙОГО ГЕРОЇВ

Українське Відродження 20—30-х років прикликало в літературу бага­то нових талантів, свіжих ідей та оригінальних світобачень. Серед яскра­вих літературних зірок — Микола Хвильовий. За висловом його сучасни­ка В. Коряка, «сам хвилюється і нас усіх хвилює, п’янить і непокоїть, дратує, знесилює і полонить.»

М. Хвильовий щиро повірив у комуністичні ідеї, відстоював їх пером і зброєю, гасаючи дорогами «червінькової революції» та мріючи про «загірню комуну». Він поставив собі за мету проспівати пісню пісень, про­славити маленьких «муралів революції», які хочуть «осушити болото». Письменник навіть погоджувався, що для цього можна піти на деякі жер­тви. Але вони виявилися надто великими.

М. Хвильовий, аналізуючи свої враження від поїздки на Пол­тавщину, спостерігаючи за змінами, які відбувалися з його товари­шами по партії, дізнаючись про нові й нові арешти своїх колег, при­йшов до висновку, що тоталітарній системі байдужа доля людей, і вона може пожертвувати мільйонами заради міфічного «світлого майбутнього».

Яким би відданим комунаром не був М. Хвильовий, у своїх творах він намагався відобразити дійсність об’єктивно. У новелі «Я (Романти­ка)» — страшне передбачення — син-чекіст заради вірності революційній ідеї вбиває власну матір, як і сотні інших людей, за інакомислення. Він сам відчуває тягар відповідальності — на його совісті не шість загубле­них безневинних душ, а «шість мільйонів».

Безмірна трагедія і самого М. Хвильового, і його героїв. Письмен­ник розчарувався у світлих комунарівських ідеалах, відчув, що його народ чекає страшне лихо, і покінчив життя самогубством. А «главко-верх чорного трибуналу» рішуче відсікає «легкодухість», сумніви і йде виконувати свої обов’язки перед революцією» — розстрілює власну матір, як і інших непокірних громадян. Андрюша, один із членів три­буналу, не розуміє, «навіщо ця безглузда звіряча жорстокість». Глав-коверх же знає: «Воістину: це була дійсність, як зграя голодних вовків. Але це була й єдина дорога до загірних озер невідомої прекрасної ко­муни». Отже, мета для нього виправдовує будь-які засоби. Це потво­ра, звір, а не будівник світлого майбутнього, і душа його мертва, страш­на, бо сіє смерть навкруги.

Ми не можемо засуджувати письменника за такий його вибір, за те, що, навіть помираючи, він залишався вірним своїм комуністичним пере­конанням. Але повинні зробити висновок, що, за висловом Леся Курбаса, «немає в світі таких ідей, за які можна було б заплатити людським жит­тям — чужим чи власним».

«Вогонь фанатизму» — це велика руйнівна сила і у фізичному, і в мо­ральному розумінні. А руйнуючи, щастя людського не побудуєш.