Архів позначки: Улас Самчук

РОЗКРИТТЯ ДУХОВНОЇ КРАСИ СЕЛЯНКИ-ТРУДІВНИЦІ У РОМАНІ У. САМЧУКА «МАРІЯ»

11 клас, Твори з української літератури, , ,

Центральним образом роману-хроніки є жінка на ім’я Марія. Звичайна селянка, якій випала така ж доля, як мільйонам жінок-матерів, жінок-труді-вниць, що пережили нелегкі часи. Це образ звичайної жінки, що чесно пра­цювала, кохала, робила помилки у житті і спокутувала їх стократ своєю до­лею. В її образі підкреслені визначальні риси українського менталітету: суттєвість, важливість мистецьких переживань і водночас здатність до дії, волевиявлення, усвідомлення чину. Вона неосвічена, про таких говорили, що вони, мовляв, темні, але її єство містить стільки складних філософських глибин. Досить пригадати, коли вона молодою співала: «Коли співаєш, голос в’ється і обнімається з зорями». Так само щирі і палкі її сльози: «Марія плаче, коли на широкому світі тісно стає, а душа вимагає простору». Рано залишившись сиротою, вона змушена була працювати ще дитиною, та пра­ця не лякала її. Дівчина розуміла, що тільки працею можна заробити не лише кусень хліба насущного, але й повагу людей. Вона селянка, це її чин, і вона не зраджує його, повсякденно це підтверджуючи й ніколи не замутнюючи. Маріїна праця — це її самовияв, її творчість, її боротьба за право зватися лю­диною, мати гідність, власність, а значить, і повагу односельців. Чемна, ви­хована на кращих традиціях народної моралі, вона не могла не подобатися. Тому й обрав її Корній, тому кохав її Гнат. Здавалося, усе складалося щасли­во у дівочому життя Марії: вона кохає Корнія і відчуває себе коханою, її по­важають люди за веселу вдачу, за працелюбність. Оце б і простелитися долі вишитим чистим рушником, та не так склалося. Корнія забрали до війська аж на сім років. Як вона чекала бодай вісточки від нього, щоб знати: вона кохана. Але Корній не обізвався жодним словом. А вона ж так хотіла уваги, прихистку, тепла! Тому й не витримала: віддала рушники нелюбому Гнатові. І хоч Гнат, що кохав її понад життя, вважав, що його любові на двох виста­чить, та не судилося їм щастя: настали будні, виявилося, що їх так важко терпіти без любові. Діти, які було відродили Марію, запалили сімейне вог­нище, повмирали. Може, була це кара Божа за зраду кохання? Хто зна! Та жінка не бажає миритися зі своїм нещастям, як пташка з клітки, рветься на волю. Та не вернеш дівоцтво, ба й пов’язана вона шлюбом із Гнатом, якого не жаліє зовсім. За це осуджують її у селі. Та вона й сама зрозуміла потім, як зле вчинила. Може, тому й не виказала Гната, що потім підпалив її з Корнієм хату. Вона вважала це справедливою карою, а самого Гната вважала святим. І не тому, що той одяг ченця надів, а тому, що, страждаючи, ніколи не відмо­вився ні від страждань, ні від любові. Душа цієї жінки завжди була відкрита для добра і любові, вона здатна прощати і любити людей, і це головне у її характері, так само як працелюбність і терпіння.

Завдяки Маріїній волі до життя, до гідності поступово почав повер­татися до землі Корній. Із ним вона збудувала міцну, тривалу, по-селянсь­кому заможну сім’ю, у якій народилися діти. Може, вона прожила б щас­ливе трудове життя, коли б не революція, коли б не син Максим, котрий пішов до більшовиків, коли б не голодомор. Образ Марії — це тип жінки-трудівниці, не ідеалізований, узятий із самого життя. Але це й узагальне­ний, возвеличений образ жінки-матері, що викликає біблійні асоціації. Не випадково цю аналогію проводить в останній частині сам автор: «Але пригадай, сестро, ту Марію, ту Святу Матір, що родила світові Бога жи­вого… І пригадай велику Матір, яка день і ніч стояла під хрестом розп’я­того Сина. Пригадай її велику мужність, попроси у Неї сили пережити твоє горе і видержати так само, як це видержала Вона, найбільша зо всіх матерів…» Ці слова звернені не просто до Марії-жінки. Глибина і мо­нолітність образу Марії, його національна органічність дозволяють ствер­джувати, що Марія — це символ багатостраждальної України.

Улас Самчук (1905-1987)

Біографії письменників, , , , , , , , , , , , ,

Улас Олексійович Самчук (справжнє прізвище — Данильчук) народився 20 лютого 1905 року в селі Дермань на Рівненщині. Батьки — Олексій (1869- 1936) та Анастасія (1877- 1933) — були заможними селянами. Із п’ятьох дітей вижив лише він.
У. Самчук закінчив спочатку сільську школу в селі Тилявці, потім Дерманську двокласну школу при семінарії та Крем’янецьку гімназію ім. Стешенка. 7 березня 1927 року він був мобілізований до польської армії, служив у Західній Польщі, звідки 23 серпня 1927 року дезертирував до Німеччини. У. Самчук опинився у місті Бойтен, три місяці працював бендюжником, учителював у родині директора місцевої гімназії, пізніше переїхав до міста Бреслау (нині — Вроцлав), де почав відвідувати лекції в місцевому університеті. 1929 року У. Самчук залишив Німеччину і переїхав до столиці Чехословаччини Праги, де завершив своє навчання в українському вільному університеті (1929- 1931).
З 1929 року У. Самчук плідно співпрацює зі львівським «Літературно-науковим вісником», часописами «Самостійна думка» (Чернівці), «Розбудова нації» (Берлін) та іншими. У цей час письменник розпочинає працю над епопеєю «Волинь». Перша книга під назвою «Куди тече та річка» з’явилася 1934 року, два наступні томи: «Війна і революція» та «Батько і син» були написані упродовж 1935- 1937 років. Паралельно з працею над «Волинню» У. Самчук написав ще два романи, присвячені українському селу: «Кулак» (1932) і «Марія» (1934).
Восени 1938 — весною 1939 року У. Самчук як кореспондент брав безпосередню участь у проголошенні Закарпатської України під проводом Августина Волошина. Після поразки цієї відчайдушної спроби самостійного державного будівництва письменник потрапив до угорської тюрми, звідки йому майже чудом вдалося вислизнути. Наслідком цих вражень став роман «Гори говорять».
З початком агресії фашистської Німеччини проти Радянського Союзу У. Самчук, не полишаючи надії на розбудову Української Самостійної Держави, нелеґально перетнув кордон у липні 1941 року і прийшов до Львова. Пізніше він став головним редактором рівненської газети «Волинь». За публікацію 23 березня 1942 року статті «Так було і так буде» У. Самчука заарештували. Внаслідок втручання колишніх приятелів (ще з часів перебування його в Німеччині) письменника через місяць звільнили. Після виходу з тюрми він продовжує друкуватися в різних, переважно українських, виданнях.
З 1943 року У. Самчук перебирається на захід: Львів, Польща, Німеччина. Після закінчення війни письменник опинився в таборах «Ді-Пі», де був обраний головою Мистецького українського руху (МУР) — організації українських митців-еміґрантів, до якого серед інших входили Василь Барка, Іван Багряний, Євген Маланюк, Тодось Осьмачка, Юрій Шевельов. Там же вийшов друком автобіографічний роман «Юність Василя Шеремети» (1947) та перша частина нового роману-епопеї «Озі» під назвою «Морозів хутір» (1948). (Другий том епопеї — «Темнота», виданий в Америці 1957 року, а третій — «Втеча від себе» — 1982 року в Канаді).
23 вересня 1947 року У. Самчук виїхав до Канади, де в Торонто провів останні сорок років життя. У цей час він став одним із засновників Об’єднання українських письменників «Слово» 1954 року. З-під пера письменника вийшли романи: «Чого не гоїть вогонь» (1959) про боротьбу УПА на Волині, «На твердій землі» (1967), «Слідами піонерів» (1980) про життя українських переселенців у Канаді та США. У. Самчук пише також спогади, присвячені передусім рокам Другої світової війни: «П’ять по дванадцятій», «На білому коні», «На коні вороному», «Планета Ді-Пі» тощо.
Помер Улас Самчук 9 липня 1987 р. в Торонто, похований на цвинтарі церкви св. Володимира канадського містечка Київ.
Твори У. Самчука написані в кращих традиціях європейської реалістичної прози, для яких характерні масштабність і багатоаспектність охоплення дійсності, глибоке розкриття психології персонажів. Письменнику вдається поєднати публіцистичність оповіді з поетизацією селянського життя.

Трилогiя “Волинь” Уласа Самчука – художнiй лiтопис української iсторiї XX столiття

Твори з української літератури,

“Хочу бути лiтописцем українсь
кого простору в добi, яку сам
бачу, чую, переживаю”
/ У. Самчук /
Творчiсть Уласа Самчука заслуговує на велику увагу i високу оцiнку. Вiн талановитий прозаїк, який прожив довге i напружене життя, вимiрюване 82 роками, що збiглися з добою буремних iсторичних потрясiнь для українського народу. Особливо чутлива душа, як барометр вiдгукувався вiн на найтрагiчнiшi, найскладнiшi подiї в життi України, хоча жив за її межами, гонимий, невизнаний, довгий час забутий, бо заборонений. Та є ж правда на свiтi! Повертаються до українського народу забутi iмена: О. Ольжич та О. Телiга, О. Лятуринська та Ю. Клен, Є. Маланюк та У. Самчук… i як-то добре, що перелiк можна продовжувати ще довго!
Який талант, який майстер, який знавець селянської душi Улас Самчук! Автор монументальних творiв, повiстей, статей, спогадiв, романiв “Марiя”, “Ост”, роману-трилогiї “Волинь”. Як зазначає один iз найактивнiших дослiдникiв творчостi письменника С. Пiнчук, подiбний випадок у свiтовiй лiтературi єдиний – Гомер з його “Одiсеєю” та “Iлiадою”, а тому i варто називати Уласа Самчука Гомером XX столiття. Роман “Волинь” у 30-х роках висувався на здобуття Нобелiвської премiї, та автор не став лауреатом, бо “твори письменникiв погромленого i пригнобленого народу виявились неконкурентоздатними не за мiрою таланту, а через вiдсутнiсть перекладiв, вiдповiдної реклами”. I все ж, зiзнається Улас Самчук, “ця книга прорвала не тiльки всi льоди, але й стала своєрiдною сенсацiєю часу”. Це “кремезна селянська епопея”, – називає Самчукову “Волинь” Є. Маланюк. Та чи лише волинського селянства? Це епопея не якогось одного закутка, а цiлої України. Сам письменник, прагнучи донести до нащадкiв правдиве слово очевидця про свiй час i своїх сучасникiв, “щоб їх стопи не затерлися на цiй землi, щоб їх дух не розвiявся в часi i просторi”, вважав трилогiю романом -хронiкою. Замислював написати велику епопею “Дiд Днiпро”, у якiй прагнув показати тисячолiтню iсторiю України, розповiдаючи про княжу, козацьку та сучасну. Але не судилося, бо не змiг здобути українське громадянство. А писати про величне i велике України не в Українi автор вважав нездiйсненним. Тому береться за роман – “Волинь”.
“Волинь” – твiр значною мiрою автобiографiчний. В основу його сюжету покладено факти життя автора та його родини. Ми знаходимо багато схожого в бiографiях Самчука й головного героя роману Володька Довбенка. Перебуваючи на чужинi, прозаїк надзвичайно болiсно переживав розлуку з близькими йому людьми. Саме туга за рiдним краєм, батькiвським домом, батьками, сестрою стали головним поштовхом i бажанням повернутися подумки на Волинь, створити епiчний широко розгорнутий роман про людей, мiж яких вiн вирiс, яких знав i любив, без яких його iснування не мало сенсу.
Прагнучи створити широке епiчне полотно про життя волинського селянства першої третини XX столiття, письменник змалював понад 450 персонажiв. Ми зустрiчаємося у романi iз селянами-хлiборобами рiзного достатку, помiщиками, священиками, панськими прикажчи ками, урядовцями, солдатами Першої свiтової вiйни, революцiйними матросами. Вони – люди рiзного вiку, рiзних уподобань, рiзних полi-тичних поглядiв, вони – народ.
Трилогiя “Волинь” охоплює iсторiю українського роду Довбенкiв, якi мiцно, серцем приросли до наймальовничiшого куточка України. Їм визначено долею жити у час великих соцiальних зрушень, боротися за збереження своєї сiм’ї, свого добробуту, корiння, любовi до землi. Матвiй та Володько Довбенки – носiї поглядiв селян на свiт, нового та старого. Матвiй не мислить себе без працi на землi, яка дає йому фiзичнi сили i духовну мiць, та Володько зачарований красою Волинi, загадковiстю її природи, хай важкою, але життєдiйною силою селянської працi, вбирає, як губка, подiї навколишнього життя i покидає рiдну домiвку, щоб здобути знання i ними бути корисним рiдному краю. Та i вся родина Довбенкiв, за влучним виразом В. Шевчука – “нiби команда корабля, що пливе в розбурханому морi життя”. Самчук поселив родину Довбенкiв на хутiр, розповiдає про їхнє родинне життя, в якому панує мир, спокiй, злагода. У кожного своя робота: батько корчує пнi за лiсом на вирубi, “щоб просо вродило, а пiсля пшениця”; мати пiшла до млина; старший син Василь корови пасе, менший Володько, хоч йому ще й семи рокiв немає, доглядає найменшого Хведота. Чiткий розподiл обов’язкiв, кожен знає своє мiсце. Та життя iде й iсторичнi буревiї вносять свої корективи у родинне життя. Батько Матвiй – надiйна людина, господар на своїй землi, витримав на своїх плечах усi злигоднi та лишається людиною з чистою совiстю, бо завжди керувався iстинними iдеалами добра. Дiти пiдростають, Василь та Хведот цiкавляться, як i батько, господарством. А ось Володька, викупаного в красi волинської природи, “бiльше цiкавлять книжки та малюнки, та спiв, та музика, та школа, та мiста, та краї далекi, всiлякi розповiдi про страшне, про незбагнуте та про “Боже”. Сидячи на березi рiчки, дивлячись як несе вона свої води у безвiсть, багато рiзних питань у Володька народжуються. I саме в цей момент вiн уперше вiдчуває i плиннiсть часу, i безкiнечнiсть та красу свiту, замислюється над своєю життєвою дорогою. Не випадково, що джерело рiчки, якою так цiкавиться Володько, знаходиться в Дерманi, “звiдки три роки тому вибрався Матвiй”, – це батькiвщина Уласа Самчука. Символiчно, що й погляд Володька спрямований на схiд – там сходить сонце, туди тече рiчка. Зi сходом ототожнюються у нього вимрiяна справжня Україна, з Днiпром, з Сiччю, з козаками, з соняшниками… Та зась! Чомусь вимрiяний схiд у Самчукового Володька постiйно стикається iз в’язницями (адже так було i у життi самого автора). Сучасний його свiт, навпаки, потворний: терор, Соловки, голод… Але минулого не повернеш, майбутнє ж пов’язане тiльки iз заходом, конкретнiше – з Європою. Автор на власнi очi бачив разючий контраст мiж Заходом i Україною, яка внаслiдок своєї недоформованостi все ще лишалась на узбiччi свiтової iсторiї i “всi, кому лиш заманеться, зобижають її”. Тому Володько i вступає у боротьбу, бореться по-своєму, по-довбенкiвськи, як iстинний “продовжувач батькiвської справи, носiй його сутностi в нових iсторичних умовах” Володько не може змиритися з байдужiстю народу до своєї власної долi, з вiдсутнiстю у народу почуття самоповаги. Як i сам автор, Володько вважає фатальною помилкою цiлого народу те, що українцi – це тiльки селянська нацiя. Нi! Заперечує автор. А тому Володько у романi з’являється ще i як людина, збагачена мудрiстю народiв усього свiту. I уже людей, своїх односельцiв, вiн сприймає не лише як темних знедолених мужикiв, а як нащадкiв того народу, перед вiйськом якого свого часу вiдчинялися брами європейських столиць, який давав європейським державам королiвськi династiї, який давав таких полiтикiв, про яких писали найкращi письменники свiту, будував такi замки i храми, красi й величi яких ще довго дивуватимуться люди.
Пiти, щоб повернутись… У цих словах втiлено найзаповiтнiшу мрiю Уласа Самчука. Хоча б ногою ступити на рiдну землю. Авторовi високохудожнiх творiв не вдалося, зате його творам, його лiтературним героям вiдведено довге життя серед вдячних українцiв.