Архів позначки: страждання

ОБРАЗ УКРАЇНИ У РОМАНІ Л. КОСТЕНКО «МАРУСЯ ЧУРАЙ»

11 клас, Твори з української літератури, , , , , , , , , , , ,

Чимало книг створено про Україну, історичних і художніх. І все-таки, читаючи роман Ліни Костенко, розумієш: так ніхто ще не сказав — про­никливо, людяно, щиро.

Особливість розкриття цієї теми у романі «Маруся Чурай» полягає в тому, що увесь твір сповнений теплоти патріотизму. Образ України по­стає через характери героїв, їхнє ставлення до своєї історії, до інших лю­дей. Найяскравіше виписаний образ Марусі Чурай. Історія життя цієї дівчини, пісні якої співала уся Україна, висвітлює багато важливого для розуміння характеру українського народу, його ментальності. Образ Ма­русі — це образ порядної людини, вихованої на кращих традиціях народ­ної моралі. Багато хорошого узяла вона від батьків. Гордій Чурай був людиною доброю і люблячою у сім’ї, але твердою і непокірливою з воро­гом. Взаємоповага і любов батьків стали взірцем родинного щастя, висо­кого кохання для Марусі. Вона мріяла, що колись і в неї буде таке чисте кохання. Характер дівчини є привабливим саме тому, що уособлює най­кращі риси народу, дочкою якого вона була. Зі спогадів Марусі ми дізнаємося про деталі побуту і звичаїв козацтва, міщан Полтави та бага­тьох інших людей. Прекрасний чарівний світ поетичного свята Івана Купала згадує дівчина:

А ще згадалось — колесо вогненне З гори в долину котиться проз мене. Пливуть вінки, і мій пливе, не тоне. У милих спогадах дитинства вимальовуються зворушуючі картини буденного життя: осінні збори врожаю, лущіння квасолі у дворі. А на зи­мові свята щедрівки, яскраві картини Різдва, Водохрещення:

На Ворсклі хрест вирубують опішнями.

Заллють водою, уморозять в лід.

Зима тікає, підібравши поли.

А вже співають, корогви несуть.

Картини ці впізнає читач, і на душі тепліше, адже усе це знаходить живий відгук у пам’яті і свідомості кожного українця. Разом із Марусею читач подорожує нелегкою дорогою від Полтави до Києва через поніве­чені війною міста і села України за часів Богдана Хмельницького. Неспо­кійно скрізь. Люди втомилися від численних війн: «Усі віки ми чуєм брязкіт зброї». Споконвіку тут проливалася кров, бо надто багато було охо­чих до цієї землі:

Там відступало військо Остряниці.Тут села збив копитами Кончак. Тут скрізь — історія, що не вмирає. Вона діється такими синами Ук­раїни, як Байда, Наливайко, Остряниця, Чурай, Хмельницький.

Саме вони — найвища цінність України. Народ-герой, народ-мученик постає з розповідей мандрівного дяка:

Хіба оті, без німбів, без імен, На тій дорозі в Київ із Лубен, Або оті, під лісом, із Волині,— Хіба не більші мученики нині?!

Той дяк по-своєму розуміє святість. Для нього священним є обов’я­зок перед Батьківщиною:

Сисой, Мардарій — мученики віри. А Байда що, від віри одступивсь? Життя народу подає такі взірці мужності і витривалості, що ними не можна не захоплюватися, адже це жива історія України:

Історії ж бо пишуть на столі.

Ми ж пишем кров’ю на своїй землі.

У цьому вся Україна. Страждання і терпіння, стійкість і мужність за­ради того, щоб захистити свою землю, щоб зберегти себе як народ. Народ України.

Ліна Василівна Костенко нікого не повчає прямо, та зі сторінок роману дивляться в світ безсмертні образи наших героїчних предків, вимальовуються неповторні картини природи:

Буває, часом сліпну від краси.

Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,—

оці степи, це небо, ті ліси,

усе так чисто, гарно, незрадливо,

усе як є — дорога, явори,

усе моє, все зветься — Україна.

ДИТИНСТВО, ОПАЛЕНЕ ВІЙНОЮ (За повістю Г. Тютюнника «Климко»)

7 клас, Твори з української літератури, , , , , , , ,

Війна несе горе всім. Кров, біль, страждання випали на долю дорос­лих, які зі зброєю в руках пішли на фронт. Та як почувалися діти і підлітки, багато з яких залишилися без піклування старших, без даху над головою, перед щоденною смертельною небезпекою? На собі, своїй долі відчув чорний подих смерті і Григір Тютюнник. Пізніше, ставши письменником, він не зміг не описати тих страхіть, які випали на долю покоління. Розповідь про дітей війни — основна тема його творчості, зокрема повісті «Климко».

Головний герой, як і сам письменник, залишився сиротою, вихову­вався у дядька, доки той не загинув від німецької бомби. Вже з початку повісті ми бачимо, що хлопчик серйозний, відповідальний. А зі смертю дядька йому і зовсім довелося покладатись тільки на себе. І Климко, і його друг Зульфат — чуйні, чутливі до чужого горя. Самі беззахисні, вони прихистили у себе свою вчительку з її немовлям. Зрозумівши, що запасів на зиму обмаль, Климко вирішив іти у Слов’янськ по сіль, на яку можна було наміняти харчів. Подорож далека й безпечна, але Клим-ко готовий терпіти холод і голод заради Зульфата, заради Наталії Ми­колаївни і її дитинчати. Взаємодопомога — характерна риса майже всіх героїв оповідання. На перший погляд безпорадна людина у трагічній ситуації знаходить сили і можливість допомогти іншій: хлопці допома­гають вчительці, старий безногий швець разом з голодним Климком ря­тують молоденьку дівчину від облави, чужа жінка доглядає хворого Климка і навіть запрошує залишитися жити у неї. Біда зближує, згур­товує людей, виявляє глибини людської душі: доброту, порядність од­них і жорстокість та підлість інших.

Фінал оповідання — трагічний. Климко загинув від фашистської кулі уже біля самого дома, а «з пробитого мішка тоненькою цівкою потекла на дорогу сіль».

Ця повість страшна своєю правдою про війну і красивою правдою про благородних людей.

Схиляючи голову перед пам’яттю дітей, що загинули на війні, ми має­мо докласти всіх зусиль, аби не опалював вогонь війни душі дітей.

НАМ УСІМ НЕОБХІДНА ВОЛЯ ДО ЖИТТЯ (За оповіданням О. Довженка «Воля до життя»)

7 клас, Твори з української літератури, , , , , , ,

Роки Великої Вітчизняної війни — це страшний, грізний і водночас славетний період нашої історії. В цей час весь народ став на захист своєї землі. Олександр Довженко бачив гіркоту поразок і відступів початку війни. У листі до своєї дружини від 4 червня 1942 року він пише: «Я буду писати про страждання, і героїзм, і трагедію свого народу».

А вже 13 листопада 1942 року в газеті «Известия» було опубліковане його оповідання «Воля до життя», яке і дало відповідь на питання: завдя­ки чому вистояв і не загинув народ?

Це оповідання — величний гімн солдату, який не дав ворогу знищити себе, переміг смерть своєю волею до життя. Головний герой — Іван Карналюк — звичайний солдат, якого було поранено під час бою. Незважаючи на нестерп­ний біль і страшну коровотечу, він вибирається з небезпечної ділянки. Опри­томнівши після втрати свідомості, він не дає собі заснути словами «втрачаю свідомість». І, щоби цього не сталось, закрив рану, щільно притулившись до дерева, і широко розплющив очі. Вся поведінка Івана після поранення — при­клад величезної напруги всіх фізичних і душевних сил з єдиною метою: вижити. Після ампутації руки лікування не дало результатів і газова гангрена «поповзла» далі. Лікарі зрозуміли, що надії немає. Але не здався солдат! Заради коханої, заради золотого свого Поділля, заради самого життя він змагався зі смертю. Він не тільки зумів підняти своє помираюче тіло, а й захопив усіх присутніх своєю волею до життя. Хірург був вражений такою мужністю, «ніколи ще не хотілось йому так палко врятувати життя людині, як зараз». Вони зробили ще одну спробу і перемогли!

«Ви виграли генеральну битву майже без всяких засобів до перемо­ги»,— констатував лікар. Особисто мене цей твір багато чому навчив. Часто я здаюсь під тиском обставин і припиняю боротьбу. Труднощі зда­ються непереборними. Але прочитавши оповідання Довженка, я по-но­вому подивився на себе, свої вчинки. Я збагнула, що справді необхідно мати волю до життя, і не тільки на війні.