Архів позначки: Овідіїв репертуар

ОСОБЛИВОСТІ МАТЕРІАЛІЗАЦІЇ ОВІДІЄВИХ МЕТАМОРФОЗ У РОМАНІ К. РАНСМАЙРА «ОСТАННІЙ СВІТ»

Поштовхом для написання роману «Останній світ» стала робота К. Рансмайра над прозовими перекладами «Метаморфоз» Овідія, які замовило одне поважне німецьке видавництво. На кілька років Овідієві «Метамор­фози» заполонили уяву письменника. У «Задумі до роману» К. Рансамайр подав таку характеристику свого твору: «Тема — зникнення і реконструю-вання літератури, поезії; матеріал — «Метаморфози» Публія Овідія Назо-на». «Останній світ» став яскравою ілюстрацією концепції постмодерніз­му про «світ як текст». Сама реальність сприймається як різновид безмежного тексту, а «чужий» текст стає героєм нового твору.

Сюжетну канву роману становить подорож римського громадянина Котта до чорноморського міста Томи, де перебував в засланні поет Публій Овідій Назон. Спонукали Котта до цієї подорожі непевні чутки про поетову смерть, бажання розшукати або його самого, або його могилу й останній Назонів твір «Метаморфози», який опальний поет спалив, залишаючи Рим.

Котта прагнув розшукати «Метаморфози», а натомість знайшов у То­мах «живих» персонажів, а от тексту не знайшов. «Матеріалізація» пер­сонажів твору, на перший погляд, здається досить парадоксальною: Терй — різник, Кіпарис — карлик-кіномеханік, Ехо — повія і т. д. Але поступо­во усі вони виявляють свій генетичний зв’язок із «Метаморфозами».

Художній світ роману складний і неоднозначний. Його головним за­коном є метаморфози. Перше, на що читач звертає увагу, це дивне по­єднання в одному творі рис різних історичних епох. Події, що відбува­ються в романі, пов’язані з античністю, але визначити історичний час «Останнього світу» дуже складно: міфічні, історичні, вигадані персонажі живуть у якомусь умовному, або «останньому», часі, де наче спресована вся історія людства. Тому Піфагор, давньогрецький математик, філософ і вчений, що народився близько 570 р. до н.е., перетворюється в романі на слугу Публія Овідія Назона, римського поета, який народився 43 р. до н. е. А один із персонажів —Діт — виявляється ветераном і дезертиром Другої світової війни. Із цього сплаву різних історичних епох виникає своєрідний художній «позачасовий» простір твору — «останній світ», в якому втрачаються і реальні просторові поняття. Наприклад, той же Діт під час Другої світової війни бував у Констанці, потім його, тяжко пораненого, привезли у Томи; у Томи з Констанци колись ходив навіть автобус (хоча Констанца — теперішня назва давніх Томів).

Сам поет-митець, який подав у «Метаморфозах» історію людської ци­вілізації, став головним героєм роману К. Рансмайра, хоча жодного разу він не з’являється перед читачем, лише у Коттових спогадах та розповідях про нього інших людей. Метаморфоза, або реконструювання, тобто зміни відпо­відно до певних вимог часу, чи відновлення того, що вже втрачено, стає композиційним принципом будови твору й основним смисловим принципом. Змін зазнають усі і все: Томи, мешканці міста, при­рода. Не знайшовши Назона, але частково почувши його книгу від Ехо й частково побачивши її на килимах німої ткалі Арахни, змінюється і Котта.

К. Рансмайр зазначав, що від самого читача, від його здатності сприй­мати залежатиме, наскільки його захопить асоціативне поле, чи наштов­хне на власні роздуми й інтерпретації. Тому «Останній світ» можна сприй­мати як суворий вирок людській цивілізації, що неминуче йде до загибелі, вичерпавши свою культуру, моральні й художні цінності. А можна як «по-стмодерністську гру», в якій один художній текст уживається в іншому, утверджуючи «сталість мінливості» буття, спонукаючи читача вичиту­вати авторський «підтекст» і створювати власний «надтекст».

Підштовхнуть до цього читача й коментарі автора до власного рома­ну — «Овідіїв репертуар», де коротко характеризуються персонажі «Ос­таннього світу» та їхні античні прототипи, хоча й у цьому розділі твору відчувається певна авторська іронія.

Метаморфози в романі «Останній світ» стають законом буття: все змінюється, перетворюється, але ці перетворення не підлягають логічно­му тлумаченню, вони несподівані й абсурдні, і єдине, що їх спрямовує — генетична спорідненість із «Метаморфозами» Овідія. У такий спосіб К. Рансмайр втілює постмодерністську ідею «світу як тексту».