Архів позначки: новела

ХУДОЖНЯ СВОЄРІДНІСТЬ РОМАНУ Ю. ЯНОВСЬКОГО «ВЕРШНИКИ»

11 клас, Твори з української літератури, , , , ,

Роман «Вершники» вийшов друком у 1935 році спочатку в ро­сійському перекладі П. Зенкевича, а потім і мовою оригіналу. Відтоді по­чався тріумфальний хід твору, що увійшов не тільки до «золотого фон­ду» української, але й усієї радянської літератури. За жанром «Вершники» — роман у новелах, до якого неодноразово звер­талися різні письменники світу. Окремі новели не пов’язані наскрізним сюжетом, проте їх об’єднує авторська ідея — показ історичних змін, які принесла громадянська війна в Україну. Розвиваючи цю ідею саме на украї­нському матеріалі, автор для цього добирає доречну форму. У романі по­єднано ознаки традиційної для української літератури народної думи, істо­ричної пісні, героїчної поеми та надбання європейської літератури. Про стиль народної думи свідчать вже перші рядки новели «По-двійне коло». Вони скидаються на ритмічну прозу, на вірш у прозі, збагачений традиційними прийомами повтору сполучників, уживання дієслів:

«Лютували шаблі, і коні бігали без вершників, і Половці не пізнавали один одного, а з неба палило сонце, а ґелґання бійців нагадувало ярмарок, а пил уставав, як за чередою.»

Саме на традиціях народної думи будує автор романтичний пафос свого роману, створюючи образи-символи. Сим­волічними фігурами сприймаються брати Половці з новели «Подвійне коло», які опинилися по різні боки політичних барикад — своїми діями спричинили розпад роду. Символічними є й батьки Половців, показані в но­велі «Шаланда в морі», зусилля яких спрямовані на збереження роду, сім’ї. Герої роману «Вершники» представлені автором в ореолі поезії і глибоко­го психологічного драматизму. Окремі новели — це справжні поеми про двобій добра і зла на землі, про красу українського неба і степу, про людсь­ку витривалість і жадання свободи. Показуючи романтизм і реалізм у зоб­раженні подій, автор відтворює нев’янучий національний колорит, який проявляється не тільки у зображенні звичаїв українців (новела «Дитин­ство»), але й у ментальності при різних життєвих ситуаціях героїв. Незва­жаючи на необхідні за тих часів ідеологічні реверанси («Подвійне коло»), згадування про Сталіна, Фрунзе, Ворошилова та інших, Ю. Яновський ство­рив переконливу, художньо вмотивовану картину боротьби українського народу за створення кращого світу, за волю і щастя.

ОСОБА АВТОРА У НОВЕЛІ М. ХВИЛЬОВОГО «Я (РОМАНТИКА)»

11 клас, Твори з української літератури, , , , ,

Микола Хвильовий — письменник пристрасний і гарячий. Тому зро­зуміла його безпосередня присутність у своїх творах. Новела «Я (Роман­тика)» відображає особу автора опосередковано, через деякі грані «я» та філософську систему.

Трагедія автора у новелі «Я (Романтика)» надто глибока. Написаний в імпресіоністичній манері, твір у яскравій художній формі відображає ті складні протиріччя, які є в душі людини, в її свідомості та у навко­лишній дійсності. «Я — чекіст, але я й людина»! Сказано так, що одне поняття повністю (за своєю суттю!) виключає інше. І це справедливе твер­дження. Заради якоїсь «невідомої прекрасної загірної комуни» засідає вночі «чорний трибунал» і підписує вирок за вироком: «Розстрілять!». І тих, хто збирався на квартирі філософствувати про правду, і черниць, і рідну матір. Героя новели, як і автора, ще терзають сумніви, його «я» розкололося на кілька «я». Одне з них тягнеться до ніжної і доброї ма­тері, інше — молиться на той час, який звів його з товаришами із «чорно­го трибуналу». Ще одне «я», фанатично віддане ідеям революції, йде на вбивство матері: «Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможли­вої радості, закинув руку за шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів мавзера й нажав спуск на скроню».

Переміг тваринний, звірячий інстинкт: або ми їх, або вони нас. Зга­давши, як сам Хвильовий вірив у світле комуністичне майбутнє, як брав участь у боях, в революційній перебудові країни, ми розуміємо, що якесь із цих «я»,— власне авторське.

Письменник безжалісно анатомує «я» героя, заглядає у найпо-таємніші, найглухіші закутки душі й виносить це на суд читачів. Навіть інші герої — доктор Тагабат, вартовий, Андрюша — це вірні сторожі його душі, одне з «я».

Пошлемося на думку Л. Ставицької: «Аналізуючи центральний пер­сонаж новели, не можна не відзначити того, що він проектується на по­стать самого Миколи Хвильового. Постріл у скроню матері — це духов­на смерть героя і фізичне самогубство автора — романтика загірної комуни, що втратив віру в революційні ідеали. Ідейний пафос новели — духовна драма її автора». Це ж стверджує і літературознавець М. Жулинський: «Як же так могло трапитись, що та свята мета, заради якої проливалася кров, творилося насильство, починає тьмяніти, набухати кров’ю невинних, чому так сталося, що мати змушена притуляти до згасаючого серця свого блудно­го сина, який заплутався на трагічних дорогах революції, вичерпався мо­рально, зневірився і в розпачі піднімає руку на свою матір Україну, котра породила його і котра прощає йому цей смертний гріх?»

Як бачимо, трагедія героїв твору М. Хвильового близька до трагедії самого автора. Тому новели письменника такі пристрасні, такі хвилюючі й незвичайні. Для сучасного читача — це багатющий матеріал для вивчен­ня не лише історії, а й психології, переконливий урок — не повторювати помилок наших попередників, віддавати перевагу людині, а не ідеї.

ТРАГІЗМ ЖИТТЄВОЇ ДОЛІ М. ХВИЛЬОВОГО ТА ЙОГО ГЕРОЇВ

11 клас, Твори з української літератури, , , , , , , , , , ,

Українське Відродження 20—30-х років прикликало в літературу бага­то нових талантів, свіжих ідей та оригінальних світобачень. Серед яскра­вих літературних зірок — Микола Хвильовий. За висловом його сучасни­ка В. Коряка, «сам хвилюється і нас усіх хвилює, п’янить і непокоїть, дратує, знесилює і полонить.»

М. Хвильовий щиро повірив у комуністичні ідеї, відстоював їх пером і зброєю, гасаючи дорогами «червінькової революції» та мріючи про «загірню комуну». Він поставив собі за мету проспівати пісню пісень, про­славити маленьких «муралів революції», які хочуть «осушити болото». Письменник навіть погоджувався, що для цього можна піти на деякі жер­тви. Але вони виявилися надто великими.

М. Хвильовий, аналізуючи свої враження від поїздки на Пол­тавщину, спостерігаючи за змінами, які відбувалися з його товари­шами по партії, дізнаючись про нові й нові арешти своїх колег, при­йшов до висновку, що тоталітарній системі байдужа доля людей, і вона може пожертвувати мільйонами заради міфічного «світлого майбутнього».

Яким би відданим комунаром не був М. Хвильовий, у своїх творах він намагався відобразити дійсність об’єктивно. У новелі «Я (Романти­ка)» — страшне передбачення — син-чекіст заради вірності революційній ідеї вбиває власну матір, як і сотні інших людей, за інакомислення. Він сам відчуває тягар відповідальності — на його совісті не шість загубле­них безневинних душ, а «шість мільйонів».

Безмірна трагедія і самого М. Хвильового, і його героїв. Письмен­ник розчарувався у світлих комунарівських ідеалах, відчув, що його народ чекає страшне лихо, і покінчив життя самогубством. А «главко-верх чорного трибуналу» рішуче відсікає «легкодухість», сумніви і йде виконувати свої обов’язки перед революцією» — розстрілює власну матір, як і інших непокірних громадян. Андрюша, один із членів три­буналу, не розуміє, «навіщо ця безглузда звіряча жорстокість». Глав-коверх же знає: «Воістину: це була дійсність, як зграя голодних вовків. Але це була й єдина дорога до загірних озер невідомої прекрасної ко­муни». Отже, мета для нього виправдовує будь-які засоби. Це потво­ра, звір, а не будівник світлого майбутнього, і душа його мертва, страш­на, бо сіє смерть навкруги.

Ми не можемо засуджувати письменника за такий його вибір, за те, що, навіть помираючи, він залишався вірним своїм комуністичним пере­конанням. Але повинні зробити висновок, що, за висловом Леся Курбаса, «немає в світі таких ідей, за які можна було б заплатити людським жит­тям — чужим чи власним».

«Вогонь фанатизму» — це велика руйнівна сила і у фізичному, і в мо­ральному розумінні. А руйнуючи, щастя людського не побудуєш.