Ця суперечність позначилася на соціально-політичних погля­дах Ґеорґа Геґеля. Він вважав, що держава є найвищою формою існування Бога у світі. Правові відносини в державі є втіленням усвідомленої необхідності (свободи). Суспільні інтереси доміну­ють над приватними інтересами особи, тому останні можна при­нести в жертву інтересам держави. Багатство й бідність — це природний стан реального життя, з яким необхідно змиритися. Суперечності й конфлікти в суспільстві не є деструктивним чинником (злом), а навпаки, є добром, що сприяє прогресу. А це означає, що суперечності, конфлікти й війни між державами є показником прогресу у всесвітньому масштабі. Геґель вважав, що військові конфлікти очищують дух нації.

Формулюючи основні закони діалектики, Гегель показав діа­лектику процесу пізнання та довів, що істина є процесом.

Ідея діалектичного розвитку значно вплинула на розробку концепції філософії історії. Історія людства, на думку мислителя, це прогрес у пізнанні свободи як «пізнаної необхідності», а ідеал історичного розвитку суспільства — досягнення свободи для всіх. У цьому полягає сенс історії. Тріумф свободи означає й тріумф розуму. Учений виокремлює три форми розвитку свобо­ди: східну, античну і германську. Гегель, на відміну від Канта, у своїй філософії історії не залишив місця для історичної творчості особистості. Історія має свою власну внутрішню логіку, а індиві­ди, народи, людство загалом — лише засоби реалізації логіки іс­торії. Тобто історичний процес відбувається та діє поза межами волі людей. Вони не є суб’єктами, творцями історії.

Гегель уважав, що розвиток історії завершується, досягнувши рівня Пруської монархії, після чого історія вже не розвивається в просторі й часі. Відтак, його консервативна метафізична філо­софська система ввійшла в суперечність з діалектичним мето­дом. Непослідовність діалектики Гегеля полягає в тому, що вона не поширювалася на пояснення сучасного та майбутнього, а була звернена в минуле. Гегель скрізь установив абсолютні межі роз­витку: у логіці — це абсолютна істина; у природі — людський дух; у філософії права — конституційна монархія; в історії філо­софії—його власна філософська система.

У філософії Гегеля слід чітко розрізняти діалектичний метод та си­стему, що суперечать одне одному, перебувають у суперечності, яка ви­являється в таких моментах. 1. Метод виходить з визнання всезагально­сті розвитку. Система ж заперечує всезагальність розвитку, оскільки при­рода розвивається лише в просторі, а не в часі. Система вимагає обме­ження розвитку. 2. Метод заснований на визнанні всезагальності супе­речності. Система ж вимагає вирішення усіх суперечностей та встанов­лення несуперечливого стану. 3. Метод вимагає відповідності руху думки стану, характерному для реальних процесів. Система ж передбачає конст­руювання зв’язків з голови. 4. Метод вимагає постійного перетворення дійсності, а система — незмінності існуючого стану речей.