Архів позначки: гармонія людини і природи

ІДЕЯ ГАРМОНІЇ ЛЮДИНИ Й ПРИРОДИ (За драмою-феєрією Лесі Українки «Лісова пісня»)

Лесю Українку називають у народі дочкою Прометея, бо вона про­йнялася творчістю Тараса Григоровича Шевченка і понесла далі естафе­ту правди, добра і людяності. Її лірика сповнена глибокої пристрасті, ніжної задушевності, щирої любові до рідної землі, навколишньої приро­ди, до свого нескореного народу.

Драма-феєрія «Лісова пісня» — це надзвичайний твір Лесі Україн­ки — видатної української поетеси, письменниці, філософа, драматурга. У цьому творі простежується багатство думки, поетичність образів та гармонічна єдність реальності та фантазії. В «Лісовій пісні» Леся Укра­їнка ставить та намагається вирішити вічні питання: життя й смерті, ко­хання та ненависті, вірності і зради, пошуку правди, справедливості.

Однак у драмі-феєрії є дещо таке, що сьогодні звучить особливо гос­тро — це трагічна тема відносин людини з природою. Головні герої «Лісової пісні» — це представники людства та природи. Лукаш — прос­тий селянин, представник людського світу. Мавка — дитина природи, лісова дівчина, яка закохується в Лукаша та йде до нього жити, залиша­ючи ліс, в якому пройшло все її життя, йде до нього, незважаючи на те що вся природа проти цього. Її дідусь Лісовик попереджає Мавку, що люди жорстокі, погано ставляться до природи, що вони ніколи не зможуть при­йняти її за свою. Але Мавка, попри всі відмови, пішла жити до Лукаша та зазнала там лише нещастя, труднощі, горе.

Велику роль у «Лісовій пісні» відіграє природа. Ліс «реагує» на всі переживання Мавки, на її душевний стан. Мавці добре, і ліс прокидаєть­ся, на деревах розпускаються бруньки; Мавці тяжко від розлуки з Лукашем, і «.все покривається протяглим сумним вовчим виттям. Безлис­тий ліс ледве мріє проти попелястого неба чорною пустиною, а далі по узліссі снується розтріпаний морок».

Ліс, з одного боку,— всеперемагаючий природний початок, і ліс,— крихкий беззахисний світ, який немов кричить: «Захисти мене, не чіпай мене! Збережи мене!» У творі ліс — це джерело творчості, краси. Не да­ремно дядько Лев так старанно береже старого дуба-велетня, навіть відмовляється його продати купцям. За повагу до природи, доброту, щирість його любить Мавка, поважає Лісовик:

То ж дядько Лев сидітиме в тій хижі, а він нам приятель. Люблю старого. Таж якби не він, давно б уже не стало сього дуба. Лісові жителі по-різному ставляться до людей. Русалка їх просто не­навидить:

…Ой, ті люди

з-під стріх солом’яних!

Я їх не зношу.

Я їх топлю.

Лісовик же, хоч і не має такої неприязні, знає, що серед людей бува­ють і гарні, але все ж таки попереджає Мавку:

.Минай людськії стежки, дитино, бо там не ходить воля,— там жура тягар свій носить. Обминай їх, доню: раз тільки ступиш — і пропала воля!

Та Мавка його не слухає, вона зачарована грою Лукаша. Вона вірить, що всі люди такі ж гарні, добрі, відкриті, ласкаві, як Лукаш. Лукаш теж закохується у Мавку, але цьому коханню не судилося бути щасливим, бо Мавка — лісова дівчина, а Лукаш — людина.

Дядько Лев високо цінить природу, шанує її, як Мавка. Він навіть по­мерти хоче у лісі під старим дубом:

Як буду вмирати, то прийду, як звір, до лісу,— отут під дубом хай і поховають.

У цьому творі Леся Українка говорить про те, що людина і природа — це єдине ціле, що людина повинна дбати про навколишній світ. Сьогодні, коли відроджується наша культура, духовність, наша мова, «Лісова пісня» потрібна читачеві. Вона безкрайня, як безмежна природа, поезія та краса.

ПРОБЛЕМАТИКА ПОВІСТІ М. КОЦЮБИНСЬКОГО «ТІНІ ЗАБУТИХ ПРЕДКІВ»

Повість «Тіні забутих предків» датована 1911 роком. В одному з ос­танніх творів (новелі «Сон») М. Коцюбинський урочисто проголосив: «Поезія жити не може на смітнику, а без неї життя — злочин». Ці слова можна поставити епіграфом до всієї його творчості, особливо для таких мистецьких шедеврів, як «Іпіегтегго», «Сон», «Тіні забутих предків». Жадання добра, краси, почуття людяності відтворені у цьому останньому творі. Разом із тим у «Тінях забутих предків» виявився погляд автора на нерозривний зв’язок історії народу, його психології, його ментальності з його буттям. Невідворотний плин історії всього людства вбачається у картині життя одного з численних народів світу — гуцулів. Цю карти­ну з любов’ю і розумінням найтонших порухів народної душі змальовує М. Коцюбинський. Його твір цікавий саме універсальністю проблематики, загальнолюдським характером її.

Проблема життя і смерті, мабуть, найголовніша у творі, бо до неї так чи інакше звертається кожна людина. Так і герої повісті «Тіні забутих предків» по-різному судять про це. Здається, життя тут нічого не варте, бо надто лег­ко може обірватися чи у боротьбі з суворою природою гір, чи у безглуздій бійці двох ворогуючих родів, чи ще де. Звідси й гірке міркування під час по­хорону Івана Палійчука: «Що наше життя? Як блиск на небі, як черешневий цвіт…» Справді, життя коротке, скільки б воно не тривало. Може, тому й на­магаються герої радіти йому, скільки можна. Ось ми бачимо, як весняним ранком іде в полонину Іван. «Він легко стрибав з каменя на камінь, наче гірський потік, і вітав стрічних, аби тільки почути свій голос:

— Слава Ісусу!

— Навіки слава».

Його радість така справжня, така непідробна, що й читач радіє мимо­волі разом із ним: жити — прекрасно. Та у житті не тільки свята. Іван не боїться роботи, він радіє, працюючи, бо це так радісно бачити, що твоя пра­ця, твої зусилля не марні. Бути потрібним, уміти працювати і пишатися своєю працею — це одна з важливих складових частин людського щастя, сенсу буття. У повісті подано багато картин побуту, і всі вони освячені пра­цею. З малих літ Іван, як і кожен хлопчик його віку, «мав обов’язки — його посилали пасти корів». Потім робота ускладнювалася, і ось уже ми бачи­мо злагоджену роботу вівчарів, серед яких і Іван, на полонині. Благосло­венна їхня праця і їхня майстерність. Твір насичений такими описами. Це й не дивно, адже сенс життя цих людей — у праці. У ній вони бачать і радість, і джерело життєвих сил. Жити, працювати, любити — така фор­мула щастя. Герої повісті «Тіні забутих предків» по-різному розуміють ко­хання. Для одних, як для Палагни та Юри,— це пристрасть, це виклик мо­ралі, бо головне в житті, за словами Палагни,— «набутись» на цьому світі, порадіти. Для інших, як для Івана та Марічки,— це світле чисте почуття, овіяне поезією, омріяне серед свіжості зелених царинок і лісів. Не випад­ково природа наділила їх талантом відчувати красу світу, вмінням жити у гармонії з усім живим. Мелодії Іванової флояри, Маріччиних пісень сла­вили життя і любов, без якої і саме життя неможливе.

Проблеми, розглянуті автором у повісті, філософського плану: справ­жня краса, сенс життя і ставлення до смерті, людська мораль, гармонія людини і природи, проблеми соціального буття народу. Саме це коло пи­тань окреслює проблематику повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків» і визначає її мистецьку етичну цінність.