Архів позначки: гуманізм

ГУМАНІЗМ НОВЕЛ В. СТЕФАНИКА

10 клас, Твори з української літератури, ,

Про що б не писав Василь Семенович Стефаник, у центрі розповіді зав­жди виступає людина з її проблемами, думами, переживаннями і прагнен­нями. Усі герої Стефаника, як говорив Марко Черемшина, або безнадійно хворі, або безнадійно вбогі, або безнадійно старі, або безнадійно спрацьо­вані, або безнадійно нещасливі. Справді, багато безнадій у житті його ге­роїв. Але багато й такого, про що не соромно розповісти усьому світові: дивіться, це — мій народ. Він, може, і вбогий, і нещасливий нині, але він є, живе за своїми духовними законами у злагоді з власною совістю, живе й працює на землі. Чи була вона ласкавою до нього, та земля? Пригадаймо, як порається біля неї Іван Дідух із новели «Камінний хрест». Усе життя своє — довге трудове життя селянина-трудівника — уклав у цю землю Іван. Загнула його робота фізично, але певен він був, що праця усе переможе: «Але доки ні ноги носє, то мус родити хліб!» І зрештою хіба ми любимо землю за щось? Любимо, бо інакше й бути не може. Саме вміння працюва­ти на землі, розуміння її диктували й основи моралі селянина. Цінують люди і працьовитість, і чесність, і порядність, і доброзичливість. Не випад­ково ж запросив до себе Дідух усе село, прощаючись перед від’їздом у дале­ку Канаду. У розповіді про історію життя Івана Дідуха відтворилися найяс­кравіші риси ментальності українського народу, саме ті, що зрозумілі усім людям. Здатність долати працею усі перешкоди, терпіти скруту, холод і бідність, але залишатися людяним, відкритим цінують односельці Івана. У нього багато друзів, бо він зберіг у серці тепло до людей, пошану до кож­ного сусіда, намагаючись жити по совісті. Так само мислить і герой опові­дання «Сини» Максим. Особисте горе ніби відділило зовні його від людей, але нема у його серці зла. Попри традиційні моральні забобони щодо шлю­бу і дітей, мріє він про те, щоб у цьому світі залишилося дитя від його синів. Хай хто скаже, що грішне таке поза-шлюбне кохання, але для нього головне не це. По-іншому розуміє він цінність і сенс життя тепер, коли він старий і самотній. Головне — то саме життя, найвища цінність на землі.

Читаючи новели В. Стефаника, припадаєш до чистої криниці народної моралі, пройнятої любов’ю до людини, пошаною до всього живого на землі.

Василь Барка (1908-2003)

Біографії письменників, , , , , , , , , , , , ,

Василь Костянтинович Барка (справжнє прізвище — Очерет) народився у селі Солониця біля міста Лубни на Полтавщині 16 липня 1908 року. Батько після поранення на фронті Першої світової війни змушений був продати ділянку землі й переїхати до Лубен. Василь почав вчитися в духовному училищі («бурсі»), котре після революції було реорганізоване на «трудову школу». 1927 року він закінчив педагогічний технікум за спеціальністю учитель фізики і математики і виїхав на роботу до шахтарського селища Сьома Рота (нині м. Нижнє). 1928 року В. Барка виїхав з України на Північний Кавказ і вступив на українське відділення філологічного факультету Краснодарського педагогічного інституту, який і закінчив 1931 року.
1930 року в Державному видавництві в Харкові вийшла перша збірка поезій «Шляхи», а 1932 — друга збірка «Цехи». Після згортання «українізації» Кубані В. Барка викладав зарубіжну літературу в Краснодарському педагогічному інституті, працював співробітником художнього музею. 1940 року в Москві захистив кандидатську дисертацію на тему: ««Божественна комедія» Данте: (Політична теорія, гуманізм, риси стилю)». З початком війни вступив до «народного ополчення». У серпні 1942 року він був поранений і потрапив в оточення. Працював коректором у газеті «Кубань», а потім як «остарбайтер» був вивезений до Німеччини. Після закінчення війни потрапив до таборів «Ді-Пі», залишився в еміграції. З 1950 року мешкає у США: до 1970 р.— у Нью-Йорку, з 1970 — у містечку ґлен Спей. Помер В. Барка 11 квітня 2003 р. у містечку Ліберті (США).
В. Барка є автором збірок поезій «Апостоли» (1946), «Білий світ» (1947), «Псалом голубиного поля» (1958), «Океан І» (1959), «Лірник» (1968), «Океан ІІ» (1979), «Океан ІІІ» (1992), роману у віршах «Свідок для сонця шестикрилих» (1981), прозових романів «Рай» (1953) та «Жовтий князь» (1963), епічної поеми «Судний степ» (1992), драматичної поеми «Кавказ» (1993), збірок есеїв та ін. Переклав «Короля Ліра» Шекспіра, «Божественну комедію» Данте, «Апокаліпсис».
Для творчості В. Барки характерне поєднання широкої ерудиції та християнського духовно-містичного світосприйняття. У романі «Жовтий князь» автор виділяє три плани зображення.
1. Реалістичне змалювання трагедії родини Катранників і масової загибелі українських селян у 1932—1933 роках.
2. Психологічний: показ змін, які відбуваються в душі людини під впливом голоду.
3. Метафізичний або символічний план боротьби світлих християнських начал із темними (інфернальними) силами зла, яких у романі уособлюють образи «Жовтого князя» (Сатани) та його слуг — Сталіна, Отроходіна, Шікрятова та ін.

Максим Рильський (1895-1964)

Біографії письменників, , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

Максим Тадейович Рильський народився 19 березня 1895 р. в Києві у дворянській родині. Дитинство провів переважно в с. Романівка на Житомирщині. 1908 р. він вступив до приватної Київської гімназії В. Науменка і здобув там глибоку гуманітарну освіту. З 1915 р. М. Рильський навчався в Київському університеті — спочатку на медичному, а потім на історико-філологічному факультеті. Революція та громадянська війна не дали змоги закінчити освіту, і М. Рильський змушений був переїхати на село, де вчителював до осені 1923 р. Після повернення до Києва він ще шість років викладав мову та літературу в середній школі та на робітфаці, доки повністю не присвятив себе літературній діяльності. У 1920-і роки М. Рильський належав до літературної групи «неокласиків» (М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара, Юрій Клен), яких об’єднувала не лише любов до своєї батьківщини та української літератури. Ґрунтовна освіта, інтелігентність, наявність мистецького смаку, обізнаність у світовій культурі та відсутність ірраціональної віри у світле майбутнє були причиною органічного несприйняття невігластва і безкультур’я представників нового пролетарського мистецтва. «Неокласики» у своїй творчості були схильними до іронії, скептицизму та своєрідного фаталізму, що породжувалися знанням про відносність явищ життя.
У 1930— 1932 рр. міняється доля поета: у країні розгорталися масові репресії проти національної інтелігенції, партією був проголошений курс на масову колективізацію, що призвело до голоду 1932—1933 рр. Не обминула доба і М. Рильського: з березня до серпня 1931 р. він пробув «під слідством» у в’язниці. Після виходу на свободу поет, щоб засвідчити свою лояльність радянській владі, друкує у серпні 1932 р. «Декларацію обов’язків поета й громадянина» та збірку «Знак терезів» (1932). Подальша творчість М. Рильського, який мусив відтепер обслуговувати панівну ідеологію, була позначена певним зниженням рівня художності. Нетривалий період відносної творчої свободи поет пережив у роки Вітчизняної війни. У повоєнний період М. Рильський зазнав несправедливої критики та ідеологічних гонінь. Нове духовне піднесення він відчув лише після смерті Сталіна, коли з середини 1950-х рр. був послаблений ідеологічний тиск. Цей час поет назвав періодом «третього цвітіння». Творчість М. Рильського була відзначена Сталінськими (1943; 1950) та Ленінською (1960) літературними преміями СРСР
У 1943 р. М. Рильський був обраний дійсним членом Академії наук УРСР, а у 1958 р. — академіком АН СРСР, очолював Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР, залишивши критичні та наукові праці з мовознавства, літературознавства і фольклористики. Він також багато перекладав, зокрема з англійської (Шекспір), білоруської (Я. Купала, Я. Колос та ін.), польської (А. Міцкевич, Ю. Словацький), російської (О. Пушкін, М. Лермонтов, В. Брюсов та ін.), французької (Ж.-Б. Мольєр, Вольтер, П. Верлен, В. Гюго) та інших мов.
Помер Максим Рильський 24 липня 1964 р., похований на Байковому кладовищі в Києві.
До перших літературних спроб М. Рильський вдався ще в дитинстві, а вже у п’ятнадцять років видав свою першу поетичну збірку «На білих островах», яка, попри учнівський характер віршів, була прихильно зустрінута критикою. Подальша літературна творчість засвідчила швидке зростання художньої майстерності поета. 1918 р. вийшла наступна збірка — «Під осінніми зорями», де, як і в попередній, превалювали романтика юнацької мрії, поривання у далекі незнані світи, поетизація кохання, краси і людини.
Найвищого творчого розвитку М. Рильський досяг у 1920-х рр., у так званий неокласичний період. Збірки «Синя далечінь» (1922), «Крізь бурю й сніг» (1925), «Тринадцята весна» (1926), «Де сходяться дороги» (1929), «Гомін і відгомін» (1929) засвідчили розквіт самобутнього таланту поета, що виявився насамперед у художній довершеності вірша, філігранній обробці кожної строфи, вишуканій досконалості образів. У поезіях М. Рильського цього періоду відтворено ідеї культури, краси, мистецтва, пошуки гармонії природи і людської душі.
У роки Великої Вітчизняної війни М. Рильський створив такі твори, як «Слово про рідну матір», поеми «Жага» і «Мандрівка в молодість» (останню поетові пізніше довелося кілька разів переробляти, аби уникнути звинувачень у націоналізмі). Тема патріотизму постала у спогадах про дитинство, зображенні митцем краси пейзажів рідної землі, героїки національної історії, найкращих рис українського народу.
Творче відродження М. Рильського припало на період «відлиги» в житті суспільства. Поетичні збірки «Троянди й виноград» (1957), «Далекі небосхили» (1959), «Голосіївська осінь» (1959) синтезували в собі здобутки попередніх етапів. Провідними для поета стали філософські роздуми про вічні цінності буття: працю, красу, добро і гуманізм.