У ХІV-ХVI ст. соціальна структура населення українськиї земель зазнала певних змін. На вершині соціальної ієрархії перебував військово-службовий стан (шляхта). Трохи нижче стояли пани, які входили до складу великокнязівської ради, мали право суду над підданими. Ще нижче перебувала військово-служива знать, або земляни. Вони користувалися землями за умов несення військової служби.

Іншим привілейованим класом було духовенство. Воно не підлягало світським судам, володіло маєтками. Православне духовенство обкладалось податком та не брало участі в управління державою.

Сформувалась нова верства населення – міщани, які поділялися на три велики групи: патриціат ( цехова та купецько-лихварська верхівка), бюргерство (дрібні купці, торговці), та плебс (позацехові майстри, або партачі, біднота, підмайстри).

Найнижчим прошарком соціальної піраміди було селянство, яке, так само як шляхта і міщанство, було неоднорідним. Залежно від форм феодальної експлуатації, характеру повинностей його поділяють на три групи:1. Чиншові селяни, або данники, які сплачували феодалам натуральну й грошову ренту (чинш). 2. Тяглі селяни, які вели господарство на земельних ділянках, що належали феодалам. Основними формами експлуатації цієї категорії селянства були відробіткова рента (панщина), державні податки (серебщина), державні повинності (будування мостів, прокладання доріг, ремонт замків тощо).3. Службові селяни — ремісники, рибалки, конюхи, бортники, які обслуговували двір феодала. Вони об’єднувалися в сотні, керовані сотниками і, крім виконання основної спеціальної служби, залучалися до відбування панщини та сплачували данину.

У процесі зростання феодального землеволодіння, утвердження фільваркової системи господарювання (виробництво та переробка сільськогосподарської продукції, засновані на щотижневій панщині та чітко орієнтовані на ринок) відбувалося зближення між різними категоріями селянства, а його феодальна залежність поступово переросла та юридично оформилася в залежність кріпосну.

Литовські статути обмежили право власності селян на землю. «Устава на волоки» встановила дводенну панщину в Литві, значно обмежила права селян щодо зміни місця проживання, тобто юридично закріплювала належність селян феодалові. Останню крапку в законодавчому оформленні кріпосного права було поставлено «артикулами» польського короля Генріха Валуа та третім Литовським статутом. Відповідно до цих документів тривалість панщини визначалася волею пана; селян позбавляли права розпоряджатися своїм майном, заповідати або ж відчужувати його без дозволу феодала; шляхтич отримав право карати на смерть своїх кріпаків; селян-утікачів розшукували протягом 20 років.

Селяни реагували на процес закріпачення як пасивною непокорою так і активною протидією