Уся творча діяльність великого німецького поета Генріха Гайне пов’я­зана з його боротьбою за світле майбутнє Німеччини, за свободу і щастя німецького народу.

Творча спадщина Гайне пройнята гуманістичними ідеалами свободи людської особистості. Висока майстерність поета, блискучий полемічний талант публіциста зробили ідеї Гайне зрозумілими для людей, які живуть у різних куточках земної кулі.

Але творча особистість Гайне розвивалась у той період, коли в літе­ратурі Німеччини, як і багатьох європейських країн, поширювався ро­мантичний напрямок, який вплинув на становлення молодого поета. Навчаючись у Бонні, Гайне із захопленням слухав блискучі за формою й багаті фактами лекції Августа Вільгельма Шлегеля, одного з теоретиків реакційного романтизму. Але не був сліпим послідовником свого учите­ля, про що свідчать і його вірші, і стаття «Романтика», надрукована в 1820 році. Порушуючи ідейно-естетичні закони німецької романтичної шко­ли видавати бажане за дійсність, Гайне висловив у статті думку про те, що Німеччина вільна і «…ні один піп не може заточити у в’язницю німецькі уми; ні один благородний дворянчик не має більше права батогом гнати на панщину німецькі тіла, і тому німецька муза також має стати вільною, квітучою, простою, чесною німецькою дівчиною, а не мліючою черницею чи пихатою лицарською дівою».

А у своїй поетичній творчості Генріх Гайне пішов значно далі за німецьких романтиків. Найвагомішими творами двадцятих років, які поставили Гайне в передові лави тодішньої літератури, стали «Книга пісень» і «Шляхові картини».

Збірка «Книга пісень» посіла важливе місце не лише у творчій спад­щині Генріха Гайне, а й відіграла важливу роль у розвиткові всієї німець­кої лірики. Продовжуючи кращі традиції національної поезії, Гайне про­клав своєю збіркою нові шляхи розвитку німецького ліричного віршованого жанру.

«Книга пісень» являє собою ліричну повість, об’єднану однією спільною темою — темою кохання. Але велич Гайне-поета полягає в то­му, що в інтимно-ліричній тематиці збірки він зумів відбити дійсні риси свого сучасника — молодої людини десятих-двадцятих років XIX століття, яка опозиційно ставиться до дійсності. На це вплинула і особиста драма Гайне: а його кохана вбачала в поеті лише бідного родича. Але в збірці ця тема набула соціального звучання. Історія кохання у творах Гайне стала вираженням протесту проти дворянсько-бюргерської моралі, про що свідчить вірш «Ліричне інтермеццо».

Гайне розумів, що його страждання — це важка суспільна хвороба, ви­снажуюча багатьох людей Німеччини, пригнічених своїм політичним без­прав’ям, і, звертаючись до своєї коханої, говорив:

Я позт немецкий, Известний в немецкой стране,

Где вспомнят о лучших людях, Там вспомнят и обо мне.

А что со мной, малютка,— То у многих немецких людей.

Где вспомнят о худших напастях, Там вспомнят и о моей.

Вірші, що увійшли в «Книгу пісень», створювалися протягом близько десяти років. Вони є наочним прикладом розвитку світобачення й удо­сконалення художньої майстерності Гайне. Все гостріше і глибше звучать у його творах опозиційні соціально-політичні мотиви. Зі зміною світо­гляду автора змінюються й риси ліричного героя. Він живе в реальному світі, але почуття його овіяні світлим і радісним колоритом.

Автор неначе переконує і себе, і ліричного героя своїх творів у тому, що за будь-яких соціальних умов людина прагне щастя. В інтимній ліриці поета з’являються інші відтінки. Легкий смуток нерозділеного кохання не має нічого спільного з хворобливою тугою ранніх віршів.

Ліричний герой циклів «Ліричне інтермеццо» та «Повернення на бать­ківщину» не поетизує містичне, потойбічне кохання, а утверджує ідеал земного кохання в усій його життєвій красі:

Дорогая, что же зто: Не пустой ли призрак ти, Что возник в мозгу позта В пору летней духоти?

Нет! Такой улибки чистой, Глаз, такой струящих свет, Красоти такой лучистой Не придумает позт.

Недаремно вірші цих двох збірок зрілого майстра привернули увагу багатьох композиторів і стали всесвітньовідомими романсами.

Подальша творчість митця спирається на метод іронії, властивий більшості романтиків, для яких іронія служила засобом примирення з дійсністю, вводила у світ ілюзій і буденності.

Гайне ж звертається до іронії, щоб, навпаки, розвіяти безплідні ро­мантичні ілюзії, показати їх безпомічність у зіткненні з дійсністю.

Часто в уста ліричного героя автор вкладає гостру політичну сатиру, яка у подальшій творчості стала невід’ємною рисою його прози. На по­чатку тридцятих років основним жанром творчості Генріха Гайне стає публіцістика. І тільки могутній революційний поштовх років сорокових, який вимагав від літераторів агітаційних функцій, повернув Генріха Гай­не до лірики, з якою він більше не поривав до останніх днів свого життя.

Але останній період творчості майстра вже не став періодом пошуків. Його можна назвати періодом сумнівів. Реакція на невдале завершення революції 1848 року знайшла свій відбиток у збірці віршів «Романсеро». Ліричний герой цієї збірки висловлює зневіру у боротьбі. Як особисту трагедію він сприймає загибель істинних героїв і торжество проходимців:

Гей! От смерти бесполезно

В панцирь прятаться железний;

Весь в крови падет герой. Одолеет добрих злой.

Але конфлікт ліричного героя з реальністю якраз і полягає в тому, що він вступив у суперечку сам із собою, але в нього збереглись і воля до бо­ротьби, і віра в перемогу над силами реакції.

Забитий часовой в войне свободи, Я тридцать лет свой пост не покидал, Победи я не ждал, сражаясь годи; Что не вернусь, не уцелею — знал.

Где ж смена? Кровь течет, слабеет тело… Один упал,— другие подходи! Но я не побежден: оружье цело, Лишь сердце порвалось в моей груди.

Ось таким і постає переді мною ліричний герой творів Генріха Гайне. А митець, який створив всесвітньовідомі шедеври лірики, прози і публіцистики, зумів відтворити найтонші відтінки настроїв людської душі, живе і буде жити у віках. Адже зліт людської думки не має меж. Ось у цьому, на мою думку, і полягає безсмертя.