Вона мала квітку за живу істоту, вважала очима й окрасою Землі, найпоетичнішим творінням серед рослинного царства. її леліяла, на неї молилася, за потрібною для картини квіткою йшла хворими ногами за двадцять-тридцять кілометрів у ліс під Пирятин чи в мальовничі куточки під Яготином. Сама ніко­ли не зривала квітів і, якщо бачила, що хтось зривав, не дозволя­ла цього робити: гріх! Не приймала дарованих букетів.

Мистецтвознавець Марія Андріївна Кулішова згадує: «Я на­гледіла у вікно автобуса квіткове диво й попросила водія зупи­нитися. Катерина Василівна вийшла із салону й оторопіла від несподіванки: смуга поля понад дорогою аж ген до обрію черво­но палахкотіла цвітом дикого маку. Від захвату Катерина Васи­лівна аж руками сплеснула:

• Яка Божа краса!
• Зараз збігаю й нарву вам букет маків, поставите у вазі — це нагадуватиме вам про поїздку до Києва.
• Ой не робіть цього, дорога Маріє Андріївно! — зойкнула художниця. — Квіти, як і люди, — живі, мають душу! Не рвіть, хай цвітуть на радість людям і сонцю.

І Катерина Василівна зізналася, що, крім чебрецю, м’яти, пижма та любистку (для запаху на долівці), ніяких квітів не зри­вала.

• А як же ви малюєте квіти, Катерино Василівно?
• Сидячи біля стеблинки з квіткою, з натури. Зірвана квіт­ка — уже не квітка…»

Від сусідів-односельців Катерини Білокур доводилося чути й іншу розповідь. Закоханий у юну Катрю хлопець не знав, як привернути її серце. Він зривав квіти, збирав у букет і клав його на гілку дерева при обніжку, яким дівчина бігала на берег. Пер­ший букет її подивував, а вже інші збурили все її єство, вона проклинала шкідника, а коли довідалась, що ті букети їй призначалися, — відшила хлопця, жбурнувши у вічі: «Якщо ти до квітів жорстокий, то на яку ласку мені сподіватися від тебе?»

Так це було чи інакше, а можливо, ця історія з букетом зако­ханого й вигадка, однак ніхто не бачив у неї в руках і в хаті зірва­них квітів. На подвір’ї, у квітнику й у саду їх висівала, саджала, доглядала, а потім з натури наносила на полотно. А рвати — не рвала: не могла!

Навіть їхні назви — сон, барвінок, калина — вимовляла з ніж­ністю й насолодою. І не надавала переваги тій чи тій квітці: кожну любила по-своєму, кожній шукала й знаходила місце на полотні — у гармонії або в контрасті з іншою задля сусідства, приємного для ока й душі. А гармонії та контрастів училась у живої натури, багатої на барви, тони й півтони.

Чи не тому нею, квіткою, Катерина Білокур висповідала вселюдські тривоги й надії, а водночас і власні болі й радощі? І піднесла ту квітку на не досяжний для інших художників п’єдестал. І дивиться вона на нас, сама чи в гурті посестер, як щось дивовижно прекрасне й таємничо незбагненне, ніби скопійована з натури й воднораз набагато піднесеніша, одухотвореніша, ніж у природі. Зображуючи квітку на полотні, Катерина Білокур була ще й художником-мислителем, українським і світовим водночас!

448 слів                                                           За М. Кагарлицьким

Треба залишити все: вічну гризоту про недолуге життя, що­денні нарікання, що навколо так багато поганих людей і вони, бач, щасливі, а ти хороший і нещасний. Просто взяти й зупини­ти своє звичне життя й негайно, не роздумуючи, у будь-який спосіб поїхати в Чигирин!

Ідеально — вирушити туди пішки, якщо маєш час і хоч якусь волю. Коли дотупаєш цими битими дорогами, якими ходять і їдуть українці вже понад дві тисячі років, ти раптом відчуєш, що, увійшовши в Чигирин, став іншим. Ти став трохи нижчим на зріст і кремезнішим — точно таким, щоб поміститися в старезну козацьку свитку, яку побачив у єдиному в країні музеї Богдана Хмельницького (тобі щойно тут розповіли, що наші предки були саме не такі, як їх малюють). Тобі стало життєво важливо дізнатися, де ж поділася труна з Богдановим тілом з-під пам’ят­ної плити в його церкві в Суботові. Тобі захотілося спуститися пошукати його в ті підземні тунелі під Чигирином, куди ніхто не спускався. Ти раптом відчуваєш, що там, під землею, точно є життя й живі козаки, вони ждуть нас. І ти стоїш над цією дірою- входом у Холодному Яру й підставляєш лице під холодний вітер, що дме з тунелю, і думаєш собі: «Треба взяти побільше вогню й туди залізти, бо раз звідти дме, то десь є вихід». І ти ро­зумієш, що в тебе вже точно є вихід з усіх ситуацій, що ти їх іще вранці не міг пережити.

Ти хочеш, щоб чигиринці домоглися відбудови Богданової резиденції — хай тут буде літня столиця всіх президентів, що су­дилися Україні. Ти хочеш, щоб усі побачили п’ятдесятишести- кілометровий височенний вал, насипаний руками козаків, і зро­зуміли, що загадка єгипетських пірамід — це модно, але не так уже й оригінально. Тут поламалася, бо не витримала, сучасна техніка, якою намагалися повторити роботу тих наших прадідів. Ти раптом сказав це слово «прадід» інакше, ніж досі, тепліше й з жалем, що раніше не прийшов сюди, до прадідів.

Ти обнімав із друзями тисячолітнього дуба, яких не буває на світі. А тут він є. І, щоб він не вмирав, йому під коріння зако­пали цілого коня. Це було жертвоприношення. І дуб живе, тільки не родить більше жолудів.

Ти подумав, що банально втішав свою слабкість тим, що по­ганих людей, мовляв, більше й вони сильніші. Ти просто не там ходив по життю. Ось чигиринці ходять, співають, підсипають тобі третю порцію юшки, розказують про місцевого діда, що в сімдесят років написав свій перший роман, а його викликали до Києва на зліт молодих письменників.

Ти їхав додому, розуміючи, що кожен українець хоча б раз у житті мусить приїхати в Чигирин, щоб пізнати себе й стати муд­рішим і кращим.

416 слів           З          журналу

Ця казкова споруда біля селища Гаспра стала символом Криму, своєрідною емблемою його Південного берега. Так само незвична й назва палацу — «Ластівчине гніздо». Палац збудова­ний за проектом архітектора Всеволода Шервуда. «Ластівчине гніздо» знайшло свого автора випадково: 1910 року Шервуд по­їхав до Криму у весільну подорож і несподівано дістав чудове замовлення — збудувати замок на скелі над морем. А через кіль­ка місяців проектування його почали будувати й завершили за дуже короткий термін.

Будівлю споруджено в неакадемічному стилі з порушенням усіх усталених законів творення форм і композиційно-худож­ніх канонів стилю. У її створенні проявилися не тільки творчі симпатії й пріоритети архітектора, а й легко простежуються ха­рактеристики соціального замовлення та вподобання замовни­ка. Дух захоплює сміливе розташування витонченої камерної споруди над високим урвищем Аврориної скелі. Сама думка про можливість зведення цієї будівлі в таких природних умовах здається безглуздою, але очевидне змушує повірити в її реаль­ність.

Невелика споруда (двадцять метрів завдовжки, десять мет­рів завширшки і дванадцять метрів заввишки) має вигляд чоти­рьох органічно пов’язаних форм: паралелепіпеда, двох кубів і циліндра, які ступінчасто розвиваються в бік моря. Об’ємно- просторове вирішення відповідає внутрішньому простору й плану: передпокою, вітальні, сходам на башту й опочивальням.

Така готична форма не випадкова. Вона з’явилася в період по­шуку новітньої мови й своєрідності архітектури на початку двадцятого століття. Цей період відзначено застосуванням нових будівельних і оздоблювальних матеріалів — залізобетону, металу, скла, кераміки, — розробкою нових конструкцій, оригінальними інженерними вирішеннями, унаслідок чого утворилася нова худож­ня система, названа модерном (з французької — «новітній», «сучасний»). Поява модерну як стилю стала реакцією на епоху еклектики, для якої було притаманне змішування стилів по­передніх епох. Проте не тільки стилістичні пошуки початку двадцятого століття були причиною народження такої незвич­ної за формою споруди.

За сімейними переказами, рід Шервудів бере початок від святого Хоми Шервуда, який жив в Англії в одинадцятому столітті. Це прізвище в перекладі з англійської означає «лісове графство». Цей топонім відомий усьому світові у зв’язку з іме­нем благородного шотландського заступника скривджених і бідняків Робіна Гуда, який переховувався в Шервудському лісі.

А поява представників цієї родини на російському небосхи­лі пов’язана ось із чим. За часів царювання Павла Першого ро­сійський уряд звернувся до англійського двору з проханням відрядити до Росії обізнану в технічній справі людину, яка б мала звання придворного механіка. Англійський уряд реко­мендував одного з найкращих на той час спеціалістів — Уїлья- ма Шервуда, який після приїзду до Росії взяв ім’я Василь Яко­вич. Імовірно, національне коріння й культурні традиції надихнули на початку двадцятого століття їхнього нащадка Всеволода Шервуда на відродження лицарського духу своїх предків у створеному образі романтичного палацу, що чимось невловимим нагадує творіння його діда. Цю приховану но­стальгію за Англією підтверджує й інший замок-мрія, що був побудований на шосе Київ-Канів одразу ж після «Ластівчиного гнізда».