Україно, Україно! Серце моє, ненько! Як згадаю твою долю, Заплаче серденько!
Т. Г. Шевченко
Тарас Шевченко — видатний поет української літератури. За своє життя Шевченко написав багато творів, кожний з яких є витвором мистецтва. В усі періоди творчості Шевченка ми бачимо його зацікавленість історією України. Усвоїх поемах «Холодний Яр», «Тарасова ніч», «Іван Підкова», «Гайдамаки» та у поезії «До Основ’яненка» автор зображує велич і красу козацької звитяги. Шевченко пишався героїчним минулим свого народу, вірив, що козацька «слава не поляже, не поляже, а розкаже, що діялось на світі, чия правда, чия кривда і чиї ми діти».
У поезії «До Основ’яненка» гостро відчувається туга за козацькою вольницею — за звитягою запорожців, за всім, що уособлює українську старовину. І от козацтва, яке було нездоланним заслоном на шляху могутніх орд зі сходу до півдня й врятувало Європу, не стало. Ось чому автор сумує за преславними козаками. Повернення їх можливе, але тільки як повернення ідеї:
Не вернуться сподівані, Не вернеться воля,
Не вернуться запорожці, Не встануть гетьмани,
Не покриють Україну Червоні жупани!
Поезія «До Основ’яненка» вся пройнята духом запорозької минувшини, але спроектована у сучасність: автор промовляє до національної свідомості українців, до їхньої честі й гідності. Нація, яка має такі пісенні скарби, не може загинути. Українці, пишайтеся:
Наша дума, наша пісня Не вмре, не загине.
От де, люде, наша слава, Слава Україні!
За рік до написання цієї поезії Тарас Шевченко склав невелику поему «Тарасова ніч». В основу поеми покладена історична подія — перемога козаків над військом польської шляхти у 1630 році. Кобзар оспівує минулі перемоги козаків над москалями, татарами, турками і ляхами, і почуття гордості за звитяжну славу предків переплітається з журбою:
Була колись гетьманщина, Та вже не вернеться.
Було колись — панували, Та більше не будем!
Тії слави козацької Повік не забудем!
Шевченко у своєму творі закликає українців «тії слави козацької» повік не забувати і гартувати себе до боротьби проти сучасних орд колонізаторів, що запанували над «козацькими дітьми». А як оптимістично звучать рядки поеми «Годі журиться», кличуть до лав нових лицарів національно-визвольної боротьби. Автор радіє перемозі запорожців, називає гетьмана сизим орлом. Але Кобзар обливається «гіркими сльозами», тому що Україна стоптана ворогами:
Була колись козацька І слава, і воля,
Слава сяє, а воленьку Спіткала недоля.
Оспівав Шевченко також Івана Підкову, сміливого отамана, що не раз очолював походи супроти Туреччини. У поемі, що названа його іменем, цей козарлюга змальований мужнім, справедливим, за що побратими його дуже шанують. Сміливість притаманна кожному із запорожців — розбурхана стихія лише звеселяє їхні серця, піднімає козацький дух. Оспівуючи славні перемоги козаків, Шевченко використовує рефрен «було колись»:
Було колись — в Україні Ревіли гармати;
Було колись — запорожці Вміли панувати.
Панували, добувши і славу, і волю;
Минулося: осталися Могили по полю.
Могили ті — і свідки гучної слави, і нагадування сучасникам, що втрачене можна відновити, що такі люди, як Іван Підкова, і зараз, напевне, є, бо дух народу не знищений. Шевченко дуже сумує за звитяжною славою предків, але сподівається на краще.
Твори Шевченка свідчать, що треба вчитися у козаків волелюбності, громадської мужності та людської гідності. У поемах показано лицарську звитягу українців ХVIII століття. Автор зробив висновок, що народ повинен берегти й шанувати пам’ять про козацьку славу. Шевченко пишався героїчним минулим свого народу. І ми повинні назавжди запам’ятати роки козацької слави.