З-поміж безлічі книжок, з якими має справу історія світо­вої літератури, поодиноко виділяються ті, що ввібрали в себе науку віків і мають для народу значення заповітних. До та­ких належить «Кобзар» – книга, яку український народ по­ставив на перше місце серед успадкованих з минулого націо­нальних духовних скарбів.

Дивовижна доля цієї книги. Поезії, що входять до неї, складалися на тернистих дорогах поетичного життя, писали­ся то в мандрах, то в казематах, мережилися при світлі білих ночей півночі й у пісках закаспійських пустель, під самотнім сонцем вигнання.

Хоча більшість поезій написано поза межами рідного краю, наскрізно струменить у них світлий образ Дніпра і мріє синя далеч українських степів. На випадкових аркушиках паперу і в захалявних книжечках поетова рука прихапцем, покрадь­ки записувала рядки, що стануть дорогими для цілого народу, донесуть до нього крізь усі перепони віщі й вічні слова.

Книга формувалася поступово, рік за роком, формувало її саме поетове життя, і все найістотніше із цього життя, з вели­кого життя українського кріпака Тараса Шевченка – від його юності й до останнього подиху – увібрав у себе цей класичних розмірів томик, збірник поезій, що його в хвилину творчого осяяння було найменовано «Кобзарем». Відтоді, упродовж ба­гатьох десятиліть, книга ця буде настільною книгою кожного українця.

У «Кобзарі» поет висловив насамперед самого себе, свою особистість, від першого й до останнього рядка книга випов­нена індивідуальним поетовим почуттям. Тут його, Шевчен­ків, темперамент, його щира й беззахисна у своїй відкритості душа. Тут думки – ним вистраждані, кривди – ним пережиті, тут картини саме його, Тарасового, дитинства. І мова його, і тільки йому властивий тембр голосу. Тут не позичені знання, а його власний, у розвитку відтворений розум мислителя, мо­гутній інтелект, що спрагло дошукується істини, простежує людське життя у всеоб’ємності – у конкретній долі сестри-кріпачки і в історичній долі цілих народів. Усе своє, особисто шевченківське, індивідуально забарвлене. Одначе мистецтво тому й мистецтво, що воно здатне творити чудо: особистий, внутрішній світ Тараса Шевченка, переллятий у литво ми­тецьких синтезів, постав у ліриці й поемах «Кобзаря» в таких художньо-образних виявах, у такій правдивості й глибині ін­дивідуальних переживань, що в них і сам народ упізнав свою душу, прочитав свою історію, прозирнув у своє майбутнє.

Найгостріші соціальні драми й найтонші нюанси інтимно­го, гнівний біль безправ’я, неволі, хвилини розпачу, що їх теж знав поет, смутки-жалі знівеченого життя, голос потопта­ної і пробудженої людської гідності, сила непокори, що не раз переходить у скрик прокляття, у грізні вибухи прометеївсько­го титанізму, – все клекоче, все скипілося в художню ціль­ність книги-сповіді, від початку й до кінця перейнятої вог­нем, може, найсильнішого поетового почуття:

Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю!

Саме із цієї любові виросла правдива, вогненна поезія «Кобзаря», саме це, ніякими стужами не остуджене синівське почуття й живило той дух протесту, бунтарства, антикріпаччини, яким наснажена Шевченкова книга.

(446 слів)
За О. Гончаром