Понад третину території України, а конкретніше – сорок відсотків, займає степова зона, але тільки чотири відсотка її залишилося не розорано. Наразі вся смуга степів перебуває на межі повного зникнення. Тож слід негайно визначитися хоча б із першими кроками, які здатні покращити ситуацію в найбільш понівеченій із усіх природних зон України.
Невеликі ділянки степу майже повсюдно збереглися на кам’янистих виходах чи по крутих схилах балок через непридатність для землеробства. Багато їх потрапили до складу заказників місцевого значення, заповідних урочищ і пам’яток природи, але подальша їх доля дуже непевна. Та чи будуть ці фрагменти, навіть узяті під охорону, чи здатні вони до стабільного існування й самовідновлення?
Як свідчать дослідження, площа степів уже менша від мінімуму, необхідного для самовідновлення й збереження генофонду всієї степової екосистеми. В умовах людського наступу в колись степові зони проникає велика кількість рослин, більшість яких – злісні бур’яни, що можуть перешкоджати поновленню степових екосистем.
У літературі наводяться дані про те, що для відновлення степу необхідно 70—100 років. Наразі важко уявити цей процес успішним без цілеспрямованого втручання людини.
Найбільшою проблемою є те, що в умовах зміненого ландшафту й мікроклімату степової зони України оголошення певного острівця природним заповідником, тобто територією, на якій виключається будь-яка діяльність людини, аж ніяк не сприяє його збереженню. Останнім часом усі ділянки заповідного степу тією чи іншою мірою охопили зміни, пов’язані саме зі встановленням на них заповідного режиму. Виведений з-під дії стабілізувальних факторів людської діяльності, степ швидко трансформується в чагарниково-деревні комплекси.
Причина – відсутність тварин – природних стабілізаторів. Зараз через зміни мікроклімату, підняття ґрунтових вод тощо ці процеси значно прискорилися.
Створення природних заповідників, що, до речі, є унікальною природоохоронною категорією, якої не мають ні Європа, ні Америка, ставить перед собою ще одну фундаментальну мету – збереження біологічного різноманіття. Якщо ми плануємо колись цілеспрямовано перейти до відновлення на виведених із сільськогосподарського обороту землях степових комплексів, то мусимо зберегти весь генофонд степових рослин і тварин.
Одночасно слід розробити й відпрацювати на степових територіях, які ще збереглися, методику розселення степових тварин, що стабілізують степ. Створення мережі з’єднаних степових і напівстепових територій – степової екомережі – дасть змогу визначати спеціальні ділянки, придатні для гніздування степових птахів. Це мають бути заказники з режимом, сприятливим саме для цих видів.
Але самого захисту замало. Існує проблема несприйняття громадськістю необхідності збереження степових ділянок. Тоді як до відновлення й збереження лісів спільнота ставиться з розумінням, роботи на цьому напрямі фінансуються і вважаються пріоритетними, – про знищення степових комплексів згадується вкрай рідко. Частково причина в тому, що в розумінні сучасного українця степ – уже не? території, покриті ковилою, що вражають своєю первозданною величчю й красою, а неозорі лани зернових.
У таких умовах без цілеспрямованої кампанії й популяризації ідеї збереження степу не обійтися. А тому доля українського степу залежить, більшою чи меншою мірою, від кожного з нас, від нашої самосвідомості.
(449 слів)
Із журналу