слова казали ви тоді, коли набрали води в горщик?
— Плямкали язиками, бо дуже їсти хотілося.
— Ото дурні!.. Треба примовляти такими словами:
Булькай, булькай, булькотання, Най ся варить нам снідання Із водички й мандибурки — Таке смачне, гейби з курки. |
— Файні слова, Іванку, але ти їх нам не говорив.
— Бо ви не просили. Побоялися, напевно, що доведеться доплатити якийсь нещасний крейцер. Тепер ходіть голодні, як пси!
Корчмарі застогнали:
— Ледве ноги волочимо. Щось роби, Іванку.
— Як не можете вже йти, то витягніть цю фіру хоч на гору. А далі я вас повезу. Так вам буде легше.
Леґінь простерся на соломі та й дрімає далі. Корчмарі запряглися, натужилися і потягли воза. Ледве-ледве викотили вгору.
— Вставай, Іванку,— розбудили парубка.— Ми своє зробили.
— Добро,— скочив на землю Іванко.— А тепер ви сідайте на фіру, я вас повезу.
Тримаючи за дишель, леґінь трохи побіг, а потім відскочив і пустив воза з корчмарями, аби сам котився вниз. Фіра так тарахкала, що аж земля гуділа. Зупинилася в долині. Корчмарі, від страху напівмертві, не злізали з фіри — переодягали портяниці…
— Ну, тепер вас поведу на спочинок! — підійшов Іванко. Корчмарі зітхнули і попленталися слідом.
Леґінь підвів їх до дерева:
— Вилізайте на самий вершок, прив’яжіться до гілля і спіть. Тутешні вовки особливо люті!
Корчмарі один за одним видряпалися на дерево і позасинали там, як кури. Серед ночі Йванко пообрубував найнижче галуззя, настелив на землю і ліг собі спати на м’якшому. Вранці корчмарі пробудилися і оторопіли:
— Іванку, хто це обламав гілля?
— Вовки повідгризали.
— А чому не пантрував?
— Та задрімав трохи. Потім залюлюкав — і вони повтікали.
— Як нам тепер злізти?
Іванко порадив:
— Найсильніший із вас най злапається за міцну гілляку, а решта ловіться один одному на ноги і злізете, як по мотузку.
Корчмарі не скоро знайшли найміцнішого. Та ось один вхопився за галузку й повиснув у повітрі. Коли почали спускатися, найсильніший крикнув:
— Іванку, в мене вже затерпли руки. Що робити?
— Поплюй на долоні.
Той поплював, і всі корчмарі гепнулися, як мішки з квасолею.
Посиділи трохи, очуняли, і повів їх Іванко у поле. А там цвіла гречка.
— Що це таке, Іванку?
— Така річка. Бачите, аж піниться. Треба перепливати. На другому березі є хата, де можна й відпочити. Ану, кидайтеся у хвилі.
Корчмарі, заплющуючи очі, падали у гречку. Махали руками, дерлися по груддю.
— Нічого, ще трохи!..— підбадьорював Іван.
З гіркою бідою переповзли лан і опинилися над Прутом. Були дуже сердиті. За посміх Івана засунули в міх. Домовилися: доки в хаті трохи відпочинуть, най міх лежить на березі, бо не мають сили кинути його в річку.
Сидить Іванко у міхові й думає, як має врятуватися. Коли так