Вона мала квітку за живу істоту, вважала очима й окрасою Землі, найпоетичнішим творінням серед рослинного царства. її леліяла, на неї молилася, за потрібною для картини квіткою йшла хворими ногами за двадцять-тридцять кілометрів у ліс під Пирятин чи в мальовничі куточки під Яготином. Сама ніколи не зривала квітів і, якщо бачила, що хтось зривав, не дозволяла цього робити: гріх! Не приймала дарованих букетів.
Мистецтвознавець Марія Андріївна Кулішова згадує: «Я нагледіла у вікно автобуса квіткове диво й попросила водія зупинитися. Катерина Василівна вийшла із салону й оторопіла від несподіванки: смуга поля понад дорогою аж ген до обрію червоно палахкотіла цвітом дикого маку. Від захвату Катерина Василівна аж руками сплеснула:
- Яка Божа краса!
- Зараз збігаю й нарву вам букет маків, поставите у вазі — це нагадуватиме вам про поїздку до Києва.
- Ой не робіть цього, дорога Маріє Андріївно! — зойкнула художниця. — Квіти, як і люди, — живі, мають душу! Не рвіть, хай цвітуть на радість людям і сонцю.
І Катерина Василівна зізналася, що, крім чебрецю, м’яти, пижма та любистку (для запаху на долівці), ніяких квітів не зривала.
- А як же ви малюєте квіти, Катерино Василівно?
- Сидячи біля стеблинки з квіткою, з натури. Зірвана квітка — уже не квітка…»
Від сусідів-односельців Катерини Білокур доводилося чути й іншу розповідь. Закоханий у юну Катрю хлопець не знав, як привернути її серце. Він зривав квіти, збирав у букет і клав його на гілку дерева при обніжку, яким дівчина бігала на берег. Перший букет її подивував, а вже інші збурили все її єство, вона проклинала шкідника, а коли довідалась, що ті букети їй призначалися, — відшила хлопця, жбурнувши у вічі: «Якщо ти до квітів жорстокий, то на яку ласку мені сподіватися від тебе?»
Так це було чи інакше, а можливо, ця історія з букетом закоханого й вигадка, однак ніхто не бачив у неї в руках і в хаті зірваних квітів. На подвір’ї, у квітнику й у саду їх висівала, саджала, доглядала, а потім з натури наносила на полотно. А рвати — не рвала: не могла!
Навіть їхні назви — сон, барвінок, калина — вимовляла з ніжністю й насолодою. І не надавала переваги тій чи тій квітці: кожну любила по-своєму, кожній шукала й знаходила місце на полотні — у гармонії або в контрасті з іншою задля сусідства, приємного для ока й душі. А гармонії та контрастів училась у живої натури, багатої на барви, тони й півтони.
Чи не тому нею, квіткою, Катерина Білокур висповідала вселюдські тривоги й надії, а водночас і власні болі й радощі? І піднесла ту квітку на не досяжний для інших художників п’єдестал. І дивиться вона на нас, сама чи в гурті посестер, як щось дивовижно прекрасне й таємничо незбагненне, ніби скопійована з натури й воднораз набагато піднесеніша, одухотвореніша, ніж у природі. Зображуючи квітку на полотні, Катерина Білокур була ще й художником-мислителем, українським і світовим водночас!
448 слів За М. Кагарлицьким