Архів позначки: «Зів’яле ли­стя»

ІНТИМНА ЛІРИКА ДМИТРА ПАВЛИЧКА

Світова література знає немало інтимної поезії найчистішої проби. Пригадаймо сонети Петрарки, лірику Пушкіна, неповторне «Зів’яле ли­стя» І. Франка, поезію Сосюри. Павличку вдалося сказати оригінальне слово про животворні емоції кохання.

Тема кохання, болісного, жагучого, драматично гострого — одна з ха­рактерних для поета. Захоплення жіночою красою, палкий жаль за втра­ченим коханням, вибагливість в інтимних стосунках — такі почуття прой­мають цикл поезій «Пахощі хвої». Ця тема пізніше продовжена у книзі «Гранослов» і найглибше розроблена у збірці «Таємниця твого обличчя». «Вічна» тема знаходить в особі Д. Павличка свого неповторного співця.

Вірш Павличка «Коли ми йшли удвох з тобою.» порушує важливі морально-етичні проблеми. Цей твір, полемічний за змістом, змушує нас замислитись над найпрекраснішим із людських почуттів, яким треба дорожити.

Поезія Павличка не повторює вже відомого. У традиційну тему ко­хання поет вносить нові відтінки. Вони зумовлені психологічною дра­мою, яку пережив ліричний герой у тій життєвій ситуації, де найдорож­ча для нього людина так неймовірно байдуже, наче бур’ян, топтала повнозерні хлібні колоски, схилені до землі.

Закоханий юнак не зважився в ту мить сказати дівчині, як йому гірко і боляче бачити стоптане золоте колосся. Боляче, що вона не замислюва­лася над тим, скільки праці у тих колосках, не помічала і не чула німот­ного крику знівечених нею колосків пшениці, як не чула й того, що так німо кричали його найніжніші почуття, стоптані разом із колоссям.

Поезія «Два кольори» — твір також емоційно-роздумливої інтимної лірики. Чимало років спливло відтоді, як двома кольорами, червоними і чорними нитками вишила мати сорочку для сина, який «малим збирав­ся навесні піти у світ незнаними шляхами». Немало тих шляхів пройде­но від юної весни, в яку проводжала мати, до днів передосінніх…

Пронесені крізь роки і відстані, як заповіт, як материнська пісня лю­бові й зажури, два кольори вийшли зі згорточка старого полотна і стали глибоко поетичним образом. Вони — ніби символи самого життя, що во­дило поета по світах і кликало додому, переплітаючи сумні і радісні до­роги, як узори на материнім гаптуванні.

Два кольори — дві тривоги, дві нитки душі, що з’єднують в одному візерунку пам’ять про батьків і турботу про дітей, про сучасне і майбутнє. Вони, як живі джерела, що передають від покоління до покоління скарби і багатство пам’яті свого роду, бо саме вони духовно єднають людину з рідною землею.

«Вічна тема» Д. Павличка спонукає читачів до роздумів, підносить у по­мислах і ділах, робить благороднішими. Вірш поета «Моя любове, ти — як Бог?» — яскравий приклад цього. Любов осяває душу людини. Любов не можна побачити й почути так само, як Бога, її дано лише відчувати.

Дмитро Павличко виспівав свою «вічну» тему ніби одним подихом, вклавши в неї радість, тиху печаль і тугу осяяного й збентеженого вели­ким коханням серця.