Архів позначки: “Жовтий князь”

Тоталiтаризм – це злочинна форма влади, що безкарно знищує свiй народ в романах Iвана Багряного та Василя Барки

Твори з української літератури, , , , , ,

Тоталiтаризм – це злочинна форма влади, що безкарно знищує свiй народ в романах Iвана Багряного та Василя Барки

У нас не було нi правди, нi волi, у нас одбирали вiру. Багато українських письменникiв, справжнiх синiв свого народу, зазнали переслiдувань, морального терору i полiтичних репресiй у роки комунiстичної сваволi. I тiльки коли вони опинилися далеко вiд Радянської iмперiї, вони змогли розповiсти нам правду.

Iвановi Багряному довелося пройти через усi пекельнi кола, якi влаштувала радянська влада “своєму” народовi. Уперше його заарештували в Харковi в 1932 роцi, звинувативши в українському нацiоналiзмi. Пiд час слiдства його запитали: “Бувши на нашому мiсцi, що б ви зробили такому злочинцевi, як ви?” “Я б розстрiляв,- вiдповiв Багряний. – Коли ви дасте менi кiлька рокiв, то виховаєте з мене контрреволюцiонера. Тож або вiдпустiть, або розстрiляйте”. Два роки i чотири мiсяцi просидiв вiн у тюрмi на Холоднiй горi. I не просто просидiв: його було нещадно катовано, бито, з нього вперто намагалися видобути необхiднi зiзнання, провокували, обiцяли, погрожували… Оцей досвiд i став основою роману “Сад Гетсиманський”. Авторовi не довелося вигадувати головного героя, бо Андрiй Чумак – це вiн сам. “Вiн по черзi пройшов через усi ступенi розбирання душi, до нього по черзi застосовано всi методи, якi здiбне був вигадати диявольський генiй епохи”, – читаємо в романi. Але вiн не розколовся , здався, не зрадив свої iдеали. Прямо в очi своїм мучителям вiн говорить, що не визнає пролетарського правосуддя. “I так само не визнаю соцiалiзму, будованого тюрмою й кулею.” За гратами, де, як запевняв напис на тюремних мурах: “Хто не був – той буде, хто був – той не забуде”, Андрiй Чумак усвiдомив важливу iстину: “Людина – це найвеличнiша з усiх iстот. Людина – це найпiдлiша з усiх iстот”.

Роман “Тигролови” поряд iз романом “Сад Гетсиманський” серед творчої спадщини письменника здобув найбiльшу популярнiсть. Пригоди головного героя Григорiя Многогрiшного розпочинаються тодi, коли вiн втiкає з “ешелону смертi” – етапного спецешелону НКВС, що мчав до смертникiв ГУЛАГу. Незабутнє враження справляє символiчний образ дракона-поїзда, який асоцiюється в уявi письменника з потворною сталiнською системою: “…Вирячивши очi, дихаючи полум’ям i димом, потрясаючи ревом пустелi i вогненним хвостом замiтаючи слiд, летiв дракон…” Шiстдесят коробок-вагонiв – шiстдесят суглобiв у дракона. Спереду вогнеока голова – велетенський двоокий циклон – потяг “Йосиф Сталiн”. Григорiй Многогрiшний був засуджений на 25 рокiв ГУЛАГу. Але вiн не дав перемолоти себе тоталiтарнiй м’ясорубцi. Нi варта, нi повна iзоляцiя не втримали його: “Стрибнув у певну смерть, але не здався, дев’яносто дев’ять шансiв проти одного за те, що вiд нього залишаться самi шматки, але стрибнув…”

Широку панораму всеукраїнської трагедiї подає В.Барка в романi “Жовтий князь”. Нiкого не можуть залишити байдужими епiзоди голодної смертi дiтей – надiї i майбутнього нашої нацiї. Вони помирають вiд неможливостi з’їсти кусень хлiба. Жахливо було дивитися батькам, як помирає їх син: “Страх збiльшився вмить, бо в Миколи над щиколотками крiзь лахмiття, видно: на припухлих i розiрваних мiсцях просочилась вода. Мало не закричала мати, як побачила руїну живого тiла. Металась, шукаючи чистої полотнини, i, знаходячи ранки, перев’язу вала їх. Пiсля чого Микола заснув”. Але ж хлiб у селi був! Вiн, невивезений, пiдгнивав у церквi. Це було те зерно, що силомiць вiдiбрали у селян. Це був той хлiб, за приховання якого сiм’ї висилали до Сибiру. Його можна було б роздати людям i врятувати їхнє життя, але накази уряду забороняли це робити. Влада знищувала тих, хто намагався отримати свiй же хлiб. Урядовцям було байдуже, що поряд з ними гинуть вiд голоду люди.

Iван Багряний i Василь Барка прагнули розказати всьому людству болючу правду про радянську тоталiтарну систему, яка знищує все на своєму шляху, бо вона саме – “Жовтий князь”.

Життєва основа роману Василя Барки “Жовтий князь”

Твори з української літератури, , , , , , ,

Життєва основа роману Василя Барки “Жовтий князь”
Ранiше слово “емiгрант” викликало в мене негативнi емоцiї, а зараз я, навпаки, шукаю твори емiгрантiв, щоб прочитати правду про долю України. Я вдячна Вам, Василю Барка, Вам, Улас Самчук, Вам, Iване Багряний за те, що ви знайшли у собi смiливiсть i дали повну картину того страшного явища в Українi – голодомору.
Не знаю чому, але я беззастережно повiрила цим авторам. Уже накопичилося досить iнформацiї, щоб мати уявлення про той страшний, 33-й рiк. Пухли старi й малi, вимирали роди i села, назавжди зникали прiзвища; смерть чигала по селах i мiстах, не випускаючи iз рук своєї кривавої коси. 1933 року Україна була бiльш схожа на поле бою або суцiльну могилу.
В село весна повзла на лiктях,
Повзла по мертвих i живих.
Голод свiдомо планувався ще з лiта 1932 року. Плани здавання зерна державi були вищими, нiж реальний урожай. У жовтнi 1932 року партiйно-державна верхiвка ухвалила холоднокровне рiшення: вийти з кризи шляхом конфiскацiї запасiв зерна у хлiборобiв. За кiлька мiсяцiв надзвичайнi комiсiї пiд керiвництвом найближчих спiвробiтникiв генсека – Кагановича, Молотова, Постишева – викачали з українських селян внутрiшнi фонди – продовольчий, фуражний, насiнневий. Представники мiсцевої влади органiзували в селах спецiальнi бригади, якi викликали по одному всiх селян, вимагали негайно на станцiю вiдвезти мiшок зерна. Вiдпускали тiльки пiсля того, як селянин погоджував ся. Це було не хлiбоздавання, а розбiй. Багато селян накладали на себе руки.
Архiвнi документи i газети свiдчать, що в усiх мiсцевостях України, крiм прикордонних, були подвiрнi обшуки з конфiскацiєю всiх запасiв їжi, заготовлених людьми до нового урожаю. Це було карою за нiбито куркульський саботаж хлiбозаготiвель, а фактично – акцiєю, свiдомо спрямованою на фiзичне винищення селянства.
Голод лютував, Сталiн на Пленумi ЦК цинiчно заявив: “Ми, безперечно, досягли того, що матерiальне становище робiтникiв i селян по-лiпшується з року в рiк. У цьому можуть сумнiватися хiба що тiльки запеклi вороги Радянської влади”. Люди у селах їли мишей, щурiв, горобцiв, траву, борошно з кiсток, кору дерев. Тисячi селян iшли в мiста, намагаючись урятуватися, але дороги були блокованi i селянам хлiба не продавали. Були випадки, коли батьки пiдкидали своїх дiтей, просто їх кидали, їли жаб, трупи коней i навiть люди їли людей. Це був суцiльний жах, за рiк в Українi вимерло з голоду до 10 млн чоловiк. I що найстрашнiше – зареєстровано 10 тисяч судiв над людожерами. Так це тi, що зареєстрованi…
Письменник з дiаспори Василь Барка вiдтворив цю народну трагедiю i романi “Жовтий князь”, створивши символiчний образ Жовтого князя – демона зла, який несе з собою руйнацiю i спустошення, сiє муку i смерть.

Сiм’я Катранникiв у романi Василя Барки “Жовтий князь” – втiлення страхiть голодомору

Твори з української літератури, , , , , , , , , , , , , , , ,

Сiм’я Катранникiв у романi Василя Барки “Жовтий князь” – втiлення страхiть голодомору
Все змiниться! Буде без
насильства, злиднiв, неправди. Хочемо
– не хочемо, змiниться…
Бо на небi Сонце.
/ Василь Барка /
У свiтовiй iсторiї не зафiксовано голоду, подiбного тому, що випав на долю України – однiєї з найродючiших i найблагословеннiших країн свiту. Житницею називали Україну впродовж багатьох столiть. Але по-хижацьки грабували її, не давали вiльно дихати. Через те й була Україна вбогою i знедоленою, як шевченкiвська Наймичка, та була ж вона завжди сильною духом. Хоча i випало на долю нашого народу найстрашнiше – голод. Померлих вiд голоду 33-го року бiльш нiж у два рази бiльше, нiж загиблих у вiйну. Вимирали родини, села. Моторошно стає, коли читаємо спогади тих, хто пережив це зло, коли ознайомлюєшся iз архiвними документами, а ще бiльше завмирає серце, коли разом iз родиною Катранникiв стаєш свiдком голодомору, проймаєшся їхнiм жахом, вболiваєш за них.
Чи не єдиним з усiєї української людностi, кому художнiм словом вдалося вражаюче вiдтворити не бачену ще нiде у свiтi, а пережиту, страшну картину голодних рокiв, був Василь Барка (Василь Костянти нович Очерет). Повiльно повертаються до нас твори українських письменникiв iз дiаспори, а, безперечно, i В. Барки, якого в Українi не те, що не читали, а навiть i не згадували, бо склалося так, що його iм’я потрапило пiд багатолiтню заборону. Голодомор повернув нам забуте iм’я. Саме його роман “Жовтий князь” розтривожив нашу iсторичну пам’ять про голод 1932-1933 рокiв.
Письменник розкриває перед нами два духовнi свiти: диявольський свiт жовтого князя i християнський – родина селянина-хлiбороба Мирона Даниловича Катранника та його дружини Дарiї Олександрiв ни. День за днем автор розповiдає про життя хазяїна та його родини. Якою ж була ця сiм’я? Якi життєвi принципи сповiдала? Чим жила? Про що думала i мрiяла? Як сприйняли полiтичнi подiї епохи гвалтiвної колективiзацiї i штучного страхiття-голодомору в Українi? Якими були наслiдки цих подiй? Як автор ставиться до своїх героїв? Все це панорама життя сiм’ї Катранникiв, що потрапила, як i iншi – пiд безжалiсне колесо голоду. Як i всi голоднi, родина їла вночi кашу iз ще поки що схованого пшона, а голод ставав ще сильнiшим; потiм їли усе, що залишилося в полi – буряки, соняхи, мерзлу конину, зерно, вiдловловлених Мироном та Андрiєм ховрахiв, горобцiв, шпакiв. Але порятунку немає. Смерть голодна хапає у свої обiйми родину. Першою помирає берегиня роду, сiмейного затишку, бабуся Христина Григорiвна. Вона щедро надiляла всiх любов’ю, теплотою, мудрими порадами – дорослих, казками – дiтей. Вона вчила доброти, людяностi й своїх дiтей та внукiв, й чужих. Другим забирає смерть старшого сина Миколу, розумного, доброго, справедливого. Це вiн дає влучнi назви людям i нелюдам, залежно вiд того, як вони заробляють свiй хлiб на прожиття: хлiбо-труди, хлiбо-куси, хлiбо-проси, хлiбо-вози, хлiбо-дани…
Гострий конфлiкт виникає мiж хазяїном роду Мироном Катранни ком i представником бiльшовицької влади Григорiєм Отроходiном. Хоча вони – люди однiєї епохи, одного часу, але у кожного своя мета в життi. У Мирона – християнська вiра в Бога i вiн усiма своїми силами, але тiльки не за рахунок когось, прагне зберегти життя своєї родини, а у Отроходiна – партiйно-бiльшовицька вiра в Сталiна, який ладен винищити цiлий народ заради так званого “свiтлого майбутнього”. А тому гостро зiткнулися iнтереси Мирона i Отроходiна на чашi. Чому Мирон мовчав? Адже його мовчання – це смерть родини. Мiг би й признатися заради своїх дiтей. Нiхто б i не дiзнався. Все одно через деякий час село вимерло б, а Катранники залишилися б жити. Чому ж вiн так не вчинив? Бо людська етика, мораль села не дають права вибору. Односiльчани проклянуть його i всю родину. Нiщо не може змусити Мирона вийти за межi народної моралi. Вiн отримав у спадок вiд своєї нацiї найголовнiше – вiру в Бога, яка дає мiцну духовну силу. Сам потерпає, а iнших обороняє, нiколи не стоїть осторонь чужої бiди. Згадаймо, як Мирон знаходить у мертвого хлiб. Вiн ховає мертвого. Хоч i ганебно, але можна забрати хлiб у мертвого, як це зробив Мирон, можна вбити ховраха, собаку, з’їсти їх. Однак є речi, через якi переступити неможливо. Коли переступиш – ти вже не людина. Тому Мирон дiлиться кониною, не вiдганяє немiчного, слабкого, старого. А чи замислюва лись ми, чому так само поступає i Андрiй? Звiдки така поведiнка в обох?
Коренi її – в одвiчнiй родиннiй педагогiцi, в основi якої лежить глибока повага до людини, дотримання законiв християнської моралi. У сiм’ї Катранникiв всi жили один для одного. Висока етика родинних стосункiв передавалася дiтям, потiм внукам. А йшли вони вiд бабусi Христини Григорiвни.
Василь Барка, переймаючись болем, розповiдає, якими засобами кривава бiльшовицька влада руйнувала одвiчнi устрої життя українцiв. Перший удар прийняла звичайна селянська хата, пiд час обшуку все розгромили, розкидали. Це було першим кроком до знищення, бо хата для селянина – це надiйне родинне гнiздо, запорука миру, достатку, оберiг. А її зруйнування – це початок власної смертi, як фiзичної, так i духовної. Другий удар спрямовано на ламання вiками усталеного українського сiмейного устою, обрубування родинних коренiв. Поступово вимирає сiм’я Катранникiв, бо її традицiйний годувальник – батько не здатен утримати родину. Помирає донька Олена, мамина радiсть i надiя, помирають усi Катранники, крiм Андрiя. Село доведене до вiдчаю, їсти бiльше нiчого – починається людоїдство. I все ж, чого в романi бiльше: людоїдства чи людяностi? Хоча людьми править в час голоду зло, страх, безнадiя, але ж людяностi бiльше. Люди як можуть пiдтримують один одного.
Автор очима Дарiї та Мирона бачить, що зникає краса i душi, i природи. А вони умiли бачити їх у життi. Знали вони, що саме краса живить людське серце, душу. А тирани хотiли її, красу, вбити, але не вдалося.
Василь Барка вiрить у вiдродження життя людей, а тому й лишає у творi живим наймолодшого з Катранникiв Андрiя. Вiн оживає, повертається до життя, бо бачить уже красу синього ранку, чує запах м’яти. Його серце не байдуже до краси, а отже, й до життя. Письменник вiрить у незнищеннiсть душi, яка вихована у красi, гармонiї взаємин людини з природою i людини з людиною. Церковна чаша символiзує в романi свiтло, вiчнiсть життя, а отже, й вiчнiсть України, яка вiдродиться, незважаючи нi на що.